«Тернопольщину заселим хорошими людьми с Росии»

Минзарського Степана привезли у Вишневецьку катівнь і привели до слідчого. Слідчий у Вишнівецькому РВ НКВД: “Про справи свої мусиш розказати. І про контрреволюційну діяльність, про своїх однодумців, про свою компанію бандитську. А ти знаєш, що таке попасти в Вишневецьке НКВД? Ти повзтимеш гадино, як паршива собака перед мною, проситимеш пощади і скавучатимеш від нестерпних болей. Ти чуєш, як там вищать за стіною? Вони вже самі просяться розказати нам все. Спочатку були героями хвацькими, неприступними, але тут ми герої, а ви всі, непотріб контрреволюційна. Дивись сюди. Тут на столі, де добре освітлено лампочкою, лежать чисті листки паперу. Пиши і добре пиши, все пиши про себе, все про свою банду. Пиши, як ти боровся проти радянської влади, кого завербував і хто тебе завербував. Пиши.”

Я повільно підійшов до столу, сів. Взяв перо і почав думати. Що писати? Адже енкаведиський гад мене так не відпустить, поки крові з мене не вип’є. Писати правду? Здати побратимів? Це не вихід. Ні. Я не здам нікого. Писати неправду? Мене ніколи не вчили обманювати. Сказати що не хочу писати? Також не вихід. Отже писати! Хай читає. Хай злиться, хай потім б’ють мене, Я напишу про себе і про тих хто поневолив нас і нашу Вишневеччину. Я розпочав з автобіографії. Слідчий худорлявий, низького росту з світлим волоссям та невеликими, обсмаленими від сигарет вусами. Звали його Максимом. Він стояв коло вікна, закурив і промовив: “ Пиши, пиши. Я тебе не буду підгонити”. Викуривши сигарету, він довго дивився у вікно, а я за цей час вже написав цілу сторінку. Він повільно підійшов до мене і почав читати. Раптом крик: “ Що ти пишеш? Не про себе писати, як в школу ходив і що любив читати, а треба писати як став ворогом радянської влади. Як готувався знищити владу. Пиши імена банди і швидко!” Я тоді на чистому аркуші повільно почав писати: Я не є зрадник українського народу, я не є бандит і мої побратими не є бандитами. Коли слідчий прочитав це, то скипів і вдарив мене сильно по голові кулаком так, що я лицем вдарився об стіл і кров потекла по аркушах паперу. В цю мить відкрились двері і два кремезні енкаведисти підхопили мене під руки і виволокли в коридор. Потім перевели у підвал і сильно побили. Я втратив свідомість. Коли прийшов до пам’яті то вже був під дверима камери. Мене кинули на підлогу. Я ще ніколи не був в камері і повільно оглядав і впізнав вишневчанина, Саву Качана. Він поміг мені піднятися і положив на нари. Я повільно почав приходити до тями. В камері було п’ятеро заарештованих, двох з Бодак, один з Дзвинячі і з Старого Вишневця, Сава з Вишневця і я шостий. Я знав, що Саву заарештували на Різдво, але що він тут у Вишневці ніколи не подумав-би. Потім він мені розказував, що після арешту тиждень потримали в келіях, потім відправили в Кременецьку тюрму, а через дві неділі знову на Вишневець. Вимагали від нього, щоб розколовся і здавав всіх, кого знав і не знав. Його затримали разом з Обізюком Андрієм з Мухавця. Коли я добре почав усвідомлювати, де я і з ким, то почав приводити себе в порядок. Витер лице від крові, і трохи попив холодної води. Була глибока ніч. Не знаю. Як на мене найшов глибокий сон, але проснувся від стукоту в ляду відкритої “кормушки”. Я довго не міг зрозуміти, де я знаходжусь. Мені здавалось, що я на дні глибокої ями, яка покрита глибоким шаром тухлого смороду, довго не митих людських тіл. Ми всі почали просипатись від тяжкого сну. А стукали в ляду для ранкової перевірки. Двері нашої камери відчинилися і зайшов військовий та не дивлячись на обличчя відкрив журнал, перерахував нас, тикаючи на кожного пальцем. Перерахувавши, щось відмітив і почав закривати двері. Так розпочався новий день у Вишневецькій тюрмі. Через деякий час нам дали пайок хліба на цілий день для кожного по чотириста грам і пів-літри трохи теплого брудного чаю, який я налив у тарілку бо кружки не мав. Через деякий час ми всі сиділи в напруженні. Розпочалися допити з катуванням і когось з нас обов’язкового мали забрати на ці страшні тортури. Ми чули за дверима викрики охоронців і несамовиті крики полонених. Степан все думав, що його ось заберуть знову на допити. Вже повели хлопця з Бодак, забрали Саву. Тут в камері кожен чекав, завмирав з тремтячим серцем і дивився на своїх однокамерників, розширеними очима, повними страху і розгубленості. Таке тяжке повітря. Адже камера — це колишня тюремна келія в підвалі Вишневецького монастиря. Все кругом широкі, закриті, холодні мури. Хоч каплю свіжого повітря. Холодно, але від браку повітря, від задухи, від нервового тремтіння у арештантів тік піт по обличчю, по тілу. Коли з камери забрали хлопця з Дзвинячі, то частка повітря на долі секунд увірвалась до нас з коридору. До обіду вернули Саву. Сказав що завтра його заберуть в Кременець і справу передадуть другому слідчому.

Багато раз протягом дня гримів засув у дверях і багато раз одразу стріпувались від цього страшного звуку нерви і здавалось кожному, що ось і прийшли за мною щоб забрати на тортури. Страшна психологічна атака. А тим часом однокамерників брали на допити і старались миттєво “розколоти”. Так в один момент і “розкололи” бідолаху з Дзвинячі. Він швидко підписав найганебніші для себе протоколи злочинної діяльності проти радянського союзу, а з них потім слідчі домагались все нових і нових свідчень. Він признався, що був причетний до терористичної організації і сам вербував хлопців до здійснення терактів.

Тому вислухавши страшні розповіді своїх однокамерників, Степан вирішив ніяких документів що будуть йому підсувати, не підписувати. Десь за північ відкрилася “кормушка” і перед віконцем появився молоденький оперативник і кричав: “На “МИ” Степан зрозумів, що прийшли по його душу: “Минзарський Степан” відповів він. “ На допити без вещей” і миттєво відкрилися двері. “Руки назад” і так пішов на допит. Шлях у невідоме. Вийшли на двір, де відразу його опянило свіже повітря. Через сто метрів зайшли у приміщення, де розміщались кабінети слідчих. Там кругом лунали крики і страшні жіночі зойки. Вишневецька катівня працювала в повному режимі і цілодобово. Жителів Вишневеччини пропускали через мордуванні станки тільки за те, що вони хотіли жити вільно, думати вільно без команд і вказівок.

Степан вперше побачив цього слідчого. Віком за тридцять років, коротко пострижений, волосся темне і головне мав іронічний пронизливий погляд. “ну що ви Минзарський мені скажете? Чого прийшли до мене? За чим? Правду шукаєте? Україну будуєте? Тут я головний. Я є ваш следователь у Вишневці. Звати мене Ніколай, Ви тут будете в мох руках. Зрозуміло? Ви сюди прийшли не на прогулянку і не на курорт. Ви напевне знаєте що вас сюди привело. Ви будете казати що це все непорозуміння, що ви ні в чому не винні, все видумано. Ні, ви у всьому признаєтесь, я все виясню. Але ви повинні пам’ятати такі речі. Я про вас все вже знаю, Ви знаходитесь тут у органах Вишневецького НКВД. Ви тут згинете, як не тут, то у Кременці, як не в Кременці то у Тернополі або в Дубно. Чим менше таких як ви, то нам комуністам краще. Ви не розраховуйте ні на які милосердя, бо людина в камері то це вже ніхто. З вами на допитах ніхто панькатись не буде. Вас тут роздавлять як муху і місця не знайдеться потім від вас. З цих Вишневецьких підвалів на волю ніхто живим не виходить і не виходив. А в нашому СРСР людей багато, і Західну Україну, а саме Тернопільщину заселимо харошіми людьми з Росії. Тому ви повинні запам’ятати, якщо хочете мені упиратися і обдурювати радянське правосуддя, буде смерть, а як що хочете мати каторгу в Сибірі, то чесно все признайтесь швидко і там відбудете років двадцять п’ять і зможете на старість десь в Сибірі пожить. А тут вам, українцям не можна. І запамятайте, в мене рука не тремтить. А тепер до діла. Що ви скажете мені”.

Степан довго не думав. Шлях він свій вже вибрав. Тяжкий, мученицький але без зради, і відповів: “А про що вам говорити?” Енкаведист розсердився і закричав: “Як став на шлях зради радянського союзу і хто твої однодумці”. А потім після Степанового мовчання сказав: “Я бачу що з тобою діла по доброму не буде”. Слідчий підійшов до дверей, взяв в руки гумову палку, яку ми називали “бияк” і почав мене молотити куди попало. Бив по голові, по плечах, по ногах і по підошві. Пекло так, що я вив вовком, стогнав, вмирав а так хотів хоч каплю холодної води. А води ніхто не дав. Тільки давав страшні удари. Б’є і питає “хто тобою керував, називай своїх знайомих “ і “бияком” періщить що сили по мені. А я не маю вже сил терпіти знущання. Відкрились двері і зайшов ще один енкаведист. Я лежав на підлозі згорнутий клубочком. Він підійшов до мене вдарив ногою пару раз і промовив: “Ну сволочь, сколько еще нервов сожрет у нас. Молчит гад. Убить мало.” А на мені не було живого місця. Все тіло синьо-фіолетове, а коли наступного дня знову вдарить по опухлому синяку, то біль буде нестерпна.

Так, ці страшні допити з катуванням у Вишневці тягнулись цілий тиждень, аж поки енкаведист не вичерпав весь всій букет тортур. Мене після такого страшного допиту кинули в камеру. Лежу збитий, змордований, кров тече через ганчірки, якими мені обмотали рани. Їсти не хочу і не можу і ще до того немає що. А так хочеться холодної води, і її немає. Лежу в холоді, бо камера не опалюється. То приходжу до свідомості, то знову лечу в якусь прірву. БОЖЕ, як ці московські енкаведисти по звірячому мордують наших вишневецьких людей. БОЖЕ, допоможи вижити в цьому страшному пеклі. БОЖЕ, так все тіло болить, що здається, що розкололось на тисячу дрібних частинок. Але я був гордий тим, що не видав, не продав ні одного вишневчанина. Я став для московських катів німим. Я краще осліпну, опухну, загину, але не буду водити яничарів по Загороддю і показувати на хати, де живуть люди, що боролись за нашу Україну. Не дочекаються вони від мене цього. А хочуть вони заставити мене, щоб я став на шлях зради, щоб став продажним і в розпачі видавати людей свого села. Але в нас в роду не було і не буде зрадників.

Після цих страшних катувань мене перевезли у Кременецьку катівню.

( З спогадів Обаля Андрія, який разом з Минзарським Степаном перебував в одній камері в Кременцькій тюрмі у 1941 році. Спогади записані у 1995 році)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Коментарі вимкнені.