TRANSIMPERIA: секрети старих кордонів Тернопілля

У малому відображається велике, зовнішнє віддзеркалює внутрішнє. Географія місцевості, її історія – це частина історії кожного з нас. Індивідуальність людини складається не тільки з її життєвого досвіду, а й з доль багатьох поколінь предків.

Ми народжуємося в певному місці, в певних умовах, з яких складається фундамент нашого життя, наші внутрішні кордони, традиції виживання, співіснування…

Читати історію подорожі старими кордонами Тернопілля можна просто, як цікаву розповідь, а можна побачити в ній співзвучність із собою та знайти бажані відповіді. Це читання іншого рівня – читання Душею.

Приїжджаєш на Тернопілля і, як корабель хвилями, піднімаєшся та спускаєшся з горбочка на горбочок, подорожуєш дном Сарматського моря. Гори Медобори, які заколисують, бар’єрний риф, єдиний у світі гірський кряж, який з’явився за допомогою живих організмів – коралів. Тут гостро відчуваєш, наскільки все живе – земля, дерево, каміння…

У цьому місці легко бути язичником. Природа буяє: такого різноманіття більше нема ніде. В кожному селі свої клімат і погода, свої традиції, і кожне поважне село повинно мати книжку зі своєю історією.

З південного сходу на північний захід проходить великий розлом земної кори. Може, він і притягнув сюди сотні великих і малих кордонів? Діти зазвичай граються черепашками, які скам’яніли десятки мільйонів років тому. Ця земля має дивовижну властивість пам’ятати і берегти все.

Людська пам’ять не дуже довга, але тут намагаються зберегти історію. Якщо про кордони і швидко… Кордонів тут було багато і завжди, видимих і невидимих. Кордон із Римською імперією, від якого в спадщину лишилося популярне ім’я Роман і скарби римських монет. Кордони візантійського і римського християнських світів. Кордони культури і свідомості між русинами (українцями), поляками та євреями.

На Тернопіллі історично лежить кордон Галичини і Волині, колись об’єднаних в одне королівство, але етнічні характери збереглися і донині. У XVI ст. північ належала Великому князівству Литовському, – Польському королівству, а на півдні кордон з Молдавським князівством. У XVIII ст. – кордони Австро-Угорської й Російської імперій. У XX – фронти Першої світової, кордон УНР та ЗУНР й інші.

Що має бути в доброго кордону? Висока пропускна здатність, вміння знайти мову з різними людьми, вміння відрізнити свого від чужого. Інакше не виживеш. Кордон завжди означає скупчення товарів, новин і людей, в умовах підвищеної пильності, ризику і остороги, де воно все заварюється, кипить і булькає…

Попри дороги, на площах містечок та просто на обійстях часто можна побачити встановлені хрести чи фігури (статуї святих, переважно Матері Божої). Раніше вони зустрічались кожні 2-2,5 км.

Уникнув розбійника – поставив хрест, не уникнув розбійника – поставили хрест. «Щоб не сталося, ми дякуємо Богу за те, що нам дає». Хрести ставили на відзнаку якоїсь події в приватному житті людини або всього народу: на подяку за щось, на пам’ять комусь, на честь скасування панщини, на знищення комуністичного режиму, на вшанування жертв терору чи війни. Повсюдно є символічні могили – загиблим у Першій світовій,

Другій світовій, січовим стрільцям, українським повстанцям – там насправді ніхто не похований, але завжди правляться панахиди, бо таке потрібно пам’ятати. Меморіали на військових похованнях поляків, німців, бельгійців, чехів…

Люди з інших регіонів збентежено кажуть, що тут якийсь культ могил і цвинтарів. Спитай у місцевих, що варто подивитися, – і потрапиш на кладовище. Тут, мабуть, якась особлива філософія краю – контраст життя і смерті.

Тут стільки разів проходили битви, війни, пролягали фронти, що не перелічити. А війна переважно будує тільки укріплення і могили. І якщо численні замки й руїни фортець Тернопілля туристам добре відомі, то на іншу сторону медалі увагу звертають зрідка.

На болотистих заплавах Серету, коло села Глядки, можна знайти залишки австрійських зигзагоподібних траншей та порослі мохом бетонні доти, які залишилися від Першої світової.

До речі, таких дотів лишилося справді мало, бо селяни вважали їх корисними на господарстві, льох там побудувати чи ще щось. Збереглася історія наймолодшого воїна Першої світової – тернополянина Славка Луцишина. Семирічний хлопчик загубився під час евакуації й прибився до військового шпиталю. Там і залишився служити санітаром, бігав у справах принеси-подай-потримай, але, кажуть, сам його вигляд сприяв одужанню поранених, які згадували своїх, залишених вдома, дітей. У 10 років уже мав чин кайзер-єгеря (рядовий), а після війни вивчився на лікаря.

Як же відбувалася самоідентифікація народу, якщо влада, назва країни і кордони постійно змінювалися? Люди пов’язували себе в першу чергу з землею, місцевістю. Рух і шов від коріння й традиції. Будь-яка людина хоче вижити і нагодувати своїх дітей, тому переважно сиділи тихенько і приймали будь-яку владу. Були, звичайно, герої, але головне простій людині – вберегти свою сім’ю. «Чи розуміли, хто вони є? Так, розуміли. Спочатку русинами себе називали, а тоді українцями. Поступово формувалося самоусвідомлення – в багатьох випадках цьому сприяли священики. Наприклад, отець Степан Качала, звичайний

греко-католицький служитель із села Шельпаки, був послом, меценатом, публіцистом, засновником Товариства ім. Шевченка, «Просвіти», Педагогічного товариства, Товариства тверезості, і то не повний список», – каже краєзнавець, кандидат історичних наук Сергій Ткачов. Церква була справді осередком духовності, культури і просвіти. Священики завжди були людьми освіченими, вивчали фізику, метеорологію, астрономію, медицину, аграрну справу, збирали етнографічний матеріал…

У селі Токи, що біля старого кордону по Збручу, біля церкви стоїть надзвичайно точний старий сонячний годинник, а у самій церкві – унікальне зібрання старовинних килимів. Воно виникло з цікавої традиції дарувати церкві весільні килими після смерті власниці килима. Крім весільних були й офірні, й похоронні килими. Офірні дарували церкві багатші парафіяни, які поверталися з Канади або десь із заробітків, трохи вибралися з бідності і хотіли поділитися з церквою й односельчанами, бо на ті часи в церкві було холодно, й

килимами застеляли лави, завішували стіни і двері. Зберігаються в храмі в Токах офірні килими і з давно зруйнованого костелу. При переселенні поляки щось могли з собою взяти, а щось ні, й українці зберегли й перенесли до церкви старі килими, бо не може освячена річ валятися на смітнику.

У церкві XVII ст. в селі Скориках зберігають статуетку Матері Божої, яка за польською традицією прикрашена головним убором з офірованих жінками стрічок, та в давньому скляному намисті, яке носили до 30-х років. За легендою, шестиярусний іконостас з унікальним різьбленням цій церкві подарував сам Богдан Хмельницький, який молився тут під час облоги Збаража. Виготовили його в Києві, і в жодному дерев’яному храмі в Україні такого не побачиш. Усупереч канонічній традиції обличчя на іконах лагідні, щирі, добрі, начебто «домашні», а сам Ісусик вбраний у вишивану сорочечку.

Імпорт-експорт і світогляд Залізниця стала проривом ХХ сторіччя, і ніяк не можна оминути увагою прикордонний Підволочиськ – символ модерної епохи, місто залізничників. Будова вокзалу має «острівний» характер – колії йдуть обабіч споруди. Чому так незвично збудовано? Тому що колії були різної ширини. По одній стороні – ширша колія Російської імперії, по другій – вужча австрійська.

За планом австрійське залізничне полотно мало проходити набагато лівіше, але місцеві господарі не продали найяснішому цісарю Францу-Йосипу землі (хоч платили за неї подвійну ціну). Як можна продати землю, на якій росте кукурудза, коноплі, бараболя?.. А де були мочари і болота, ту землю згодилися продати.

Працювати на австрійську залізницю, як і в прикордонну службу, брали переважно місцевих, для всіх існувало два правила – любити цісаря і платити податки.

По тій стороні кордону правила були інші – на залізницю брали лише етнічних росіян і тільки «благонадійних». Підволочиськ був важливим пунктом пересадки мандрівників, перевантаження товарів та зоною митного контролю. Тут змішувалися мови, культури і світобачення.

Велике значення для всієї Європи мав експорт з Російської імперії яєць та хліба. Спеціальний агент з Берліна, який жив у Підволочиську, телеграфував кожного дня та повідомляв про ціну за яйце. Також у європейських бізнес-виданнях на першій сторінці йшов пункт «Ціна на хліб в Підволочиськах». У місті стояли спеціальні склади для сортування, упаковки та зберігання яєць у вапняній воді, а складських приміщень для зерна часто навіть не вистачало – мандрівники бували приголомшеними грандіозними розмірами просто неба насипаних «пірамід» пшениці, жита та ячменю.

Мало хто знає, але насправді за договором між Австрійською та Російською імперіями, поділ мав проходити по річці Гнізна, яка на карті 1772 року мала назву Подгорець.

Чиновники на місцевості довго шукали, де той «Подгорець» є, і нарешті вирішили назвати так Збруч, таким чином вдало посунувши австрійську територію на кілька десятків кілометрів на схід. Влада офіційно заборонила вживати справжню назву річки і накладала за це чималий штраф.

У цій річці брід можна знайти практично в будь-якому місці, рідко де вода сягає більше 1,5 м глибини, але перейти її було важче, ніж перепливти Дніпро. Збруч насправді був міцним кордоном. Якщо російські імперські, а потім і радянські прикордонники ходили вздовж всього кордону кінними патрулями і патрулями з собаками, то з австрійського боку були тільки визначення місця постів, де стояли наряди з двох чоловік: один лежить відпочиває, інший дивиться. Дуже напружуватися їм не було сенсу, бо інші стерегли добре – і таким чином економилися кошти й сили.

Попри суворість охорони кордону процвітала контрабанда: алкоголь, тютюн, друковані видання. Закони законами, а люди кругом однакові, і з ними можна домовитися.

Чи одні кордони були, чи одні кордони будуть? Насправді значення мають тільки ті границі, які є в головах, і при бажанні мудра людина всюди собі знайде шлях.

Тримайся свого, шануй чуже, поважай людей – і будь готовим до всього. Ось такий рецепт життя на кордоні.

Автор: Наталія Тлумацька

Колесо Жизни №110 или №7-8 , 2017