Роль цегли у культурі або Для чого витрачати півмільйона на бібліотечні книжки. Досвід Теребовлянської громади

У Теребовлянській ОТГ Тернопільської області повністю переформатували культурну галузь. З 44 шкільних та публічних бібліотек утворили 15, а з 22 клубів зробили 5 Центрів культури і дозвілля.

Перед входом до Центру культури та дозвілля села Підгайчики Теребовлянської ОТГ Тернопільської області висить цеглина. Звичайнісінька собі цеглина на мотузці, і вітер повільно хитає нею зі сторони в сторону.

Сага про цеглину

Деколи цеглина стає вологою від дощу і туману, деколи сухою та жорсткою. Це не витвір авангардного мистецтва, а звичайний жарт директора Центру – Людмили Шостопаль, яка вирішила з порогу налаштовувати відвідувачів на позитив. За її версією, цеглина є «Віщуном погоди». Поруч із «Віщуном» висить пояснювальна записка, яка дозволяє дізнаватися «точну інформацію про погоду у селі Підгайчики»:

«Цеглина мокра – іде дощ, цеглина суха – дощу нема, у цеглини є тінь – сонячно, цеглину не видно – туман, на цеглині щось біле – сніг, цеглина хитається – вітер, цеглина підскакує – землетрус, цеглина покрита льодом – мороз, цеглина під водою – паводок, цеглина піднялася вгору – втрата гравітації, цеглини немає – оновлення даних».

Перед входом до Центру культури та дозвілля села Підгайчики Теребовлянської ОТГ висить цеглина

Будинок, що до його стіни прикріплено цеглину, пережив багато власників, але такі дотепні тут з’явилися, мабуть, вперше. Звели будинок у 1960 роках як сільський клуб – для проведення партійних зборів і танців. На фасаді зобразили щось на кшталт герба: ліру та книгу у в’язках колосся – тепер його важко розгледіти. Оскільки за СРСР вважали нормальним, що «пару годин за нагальної потреби селяни можуть і померзнути», систему опалення тут не встановлювали. Тому у 2000-х клуб вже дихав на ладан. Руйнівному часу допомогли не менш руйнівні орендарі: тут були і магазини, і офіси фермерів, і сільська «наливайка» з пияками. Коли клуб фізично не зміг зносити їхню наругу, його закрили. До безславного кінця залишалося зовсім трошки.

Та цей будинок, певно, народився під щасливою зіркою. Коли у 2015 році постала Теребовлянська ОТГ, клуб Підгайчиків постановили не зносити, а після капітального ремонту перетворити на один з осередків місцевої культури. Таких у громаді з 30-тисячним населенням вирішили зробити тільки п’ять – у найбільших селах. Ось як вийшло, що для закладання підвалин нової культури згодилася стара підгайчицька цеглина.

Мінімальний пакет культурних послуг у п’яти «мільйонниках»

Загалом те, що відбулося з «культурною сферою» у Теребовляніській ОТГ, тягне на статус повноцінної місцевої реформи. Отже, першим кроком був капітальний ремонт п’яти опорних клубів та створення у них Центрів культури та дозвілля, які мають обслуговувати довколишні села. Другим кроком було безжальне скорочення бібліотек та бібліотекарів.

– Раніше бібліотекарі отримували зарплатню залежно від кількості виданих книжок, – розповідає голова громади Сергій Поперечний, і у його голосі звучать нотки обурення. – Видав 150 книжок – маєш гроші. Звісно, майже ніхто до тих бібліотек не ходив, особливо у селах, тому бібліотекарі лише заповнювали фіктивні формуляри, отримуючи свою «мінімалку» та право на субсидії. А якщо приходила якась перевірка, вони урочисто зустрічали її разом з кількома діточками, які читали напам’ять вірші Тараса Шевченка і розказували, як вони до безтями люблять рідну бібліотеку…

Щоб довести фіктивність формулярів, Сергій Поперечний особисто ходив по селах і питав у селян, чи справді вони брали почитати ті чи інші твори.

• А що, пані, ви дійсно знайомилися з «Анною Кареніною»?

А вона з нашого села чи з якого іншого? Коли з Теребовлі, то я можу і не пригадати…

• Чи справді, діду, ви читали посібник з будови трактора «Кіровець?»

Та навіщо він мені здався? Маю ото мотоцикля…

• Ну що, бабцю, сподобалася вам повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Не знаю, чи ревуть тоті воли, зате знаю, що можу читати лише великими буквами. Як, ото, на вивісці у магазині…

Після цього багатьох бібліотекарів було з ганьбою звільнено, а їхні бібліотеки – закрито, точніше – об’єднано. Через це їхня кількість у Теребовлянській громаді зменшилася з 14 до 5. При цьому було зібрано тонни макулатури. Лише у Підгайчиках списали 4 тисячі книжок про Леніна, Дзержинського, Брежнева, будівельників Дніпрогесу та БАМу, про піонерів-героїв, про партію та радянську сільськогосподарську техніку.

Взамін макулатури бібліотеки громади отримали стільки книжок, скільки не отримували за 25 попередніх років. Теребовлянська міська рада постановила виділити на закупівлю літератури за спеціальною програмою 0,5 (!) млн грн на 5 років, або по 100 тис. грн на рік. При цьому зарплата бібліотекаря сягнула 5,8 тис. грн на руки.

Зміни торкнулися і сільських клубів, які з недоторканних та напівзруйнованих храмів культури перетворилися на звичайнісінькі вільні приміщення, що їх можна використовувати так, як вигідно громаді. Жреців цих храмів, які довший час нічого не робили, отримуючи так само, як і бібліотекарі, «мінімалку» та субсидії, позвільняли або включили до штату Центрів культури та дозвілля.

– Тепер у кожному з таких центрів працюють по 10-11 осіб – ціла бригада, яка запросто може дати концерт у будь-якому з довколишніх сіл, провести свято, поставити виставу, – розповідає – вже із захопленням – Сергій Поперечний. – І кожне село може отримати «мінімальний пакет культурних послуг»! Сьогодні відділ культури має всю апаратуру для цього. Бібліотекарі, до речі, теж обов’язково беруть участь у цих заходах. Будь-хто може прийти до бібліотеки, щоб випити чаю, подивитися фільм, взяти участь у якомусь заході, дізнатися новини (а наша мета подавати відвідувачам добрі новини!), відпочити чи врешті-решт почитати. Тобто формат: взяв книжку та пішов вже не працює.

Для того, щоб нести культуру в маси було не холодно, в усіх центрах встановили сучасні системи опалення. Витрати на доведення до пуття кожної будівлі сягали 1 млн грн: 600 тис. грн на капітальний ремонт і ще 400 тис. грн на меблі й апаратуру. Тому Сергій Поперечний жартома називає Центри культури та дозвілля «мільйонниками».

Аерохокей та «золото громади»

У холі Центру культури та дозвілля у Підгайчиках на нас чекають кілька жінок та зовсім молодий хлопець, якого, не зважаючи на юний вік, поважно називають Назаром Ярославовичем. Він – концертмейстер, на якого у майбутньому чекає армія. Військовий обов’язок є справжнім бичем для кадрового потенціалу громади: щойно якийсь толковий хлопець починає проявляти себе, як його забирають до війська. Чи повернеться він через рік на роботу до рідного села, хтозна. До того ж, одна річ, коли 7 тис. грн на місяць пропонують 18-річному хлопчині, який ще навчається в училищі, і зовсім інша, коли їх має отримувати 20-річний щойно демобілізований сержант.

… Делегація, яка чекає на нас, юрмиться довкола великого білого стола. Це ігровий автомат – аерохокей. Начальник відділу культури Теребовлянської міської ради Михайло Кузів, сивий чоловік із добре поставленим акторським голосом, по-хазяйськи оглядає хол і, поклавши долоню на бортик аерохокею, пояснює:

– Навіть за радянських часів існував перелік платних послуг, які мали право надавати заклади культури. Однак ніхто не налаштовував їхніх працівників на заробляння грошей. Усі концерти та вистави були безоплатними, а щоб не проводити їх у порожніх залах, туди зганяли під різними приводами чи не усе село, щоб «показати масовість». Ми цю недолугу систему зламали. І минулого року заробили майже 800 тис. грн: на здачі наших приміщень в оренду для проведення зборів пайовиків фермерських господарств, на комп’ютерних послугах, на платних концертах… Якщо послуга безкоштовна, люди не цінують її. А коли платять за неї хоча б 10 грн (а ми беремо за квитки на наші концерти до 40 грн), ставлення докорінно змінюється.

Начальник відділу культури Теребовлянської міської ради Михайло Кузів

У Миколи Кузіва та його «культурних бригад» безліч ідей щодо того, як можна поповнити бюджет місцевої культури.

– Цього року ми запровадили нову послугу: ведення обряду весілля, – продовжує пан Михайло. – Тобто наші працівники організовують урочисту частину весілля згідно народних звичаїв. Кілька дівчат одягають молоду, співають, супроводжують її під вінець. Це коштує 200 грн. Можна також організувати зустріч молодої пари із церкви – з дитячими колективами та народними ансамблями. Тут, щоправда, ціну треба визначати індивідуально. За навчання молодих гарно танцювати свій перший танець ми теж беремо 200 грн. Так з миру по нитці – голому сорочка.

 Зароблені кошти інвестуються «у розвиток галузі». Тобто йдуть на пошиття костюмів, на пальне для переїздів по селах, на дрібні поточні ремонти, на закупівлю канцтоварів та будь-якого інвентаря. А ще – на придбання засобів заробітку. Одним з них є аерохокей. Його купили за 10 тис. грн і тепер здають в оренду усім бажаючим за 5 грн на годину. Це доволі багато за місцевими мірками: до прикладу, гра у настільний теніс коштує 10 грн на цілий день.

Аерохокей купили за 10 тис. грн і тепер здають в оренду за 5 грн на годину

– 5 грн на годину – це максимум 50 грн на день, або 1500 на місяць… – намагаюся порахувати я.

– Та що ви! – усміхається Людмила Шостопаль. – Ми за рік не збираємо і 1000 грн на аерохокеї. Але у нас є інші послуги… Наприклад, урок фітнесу коштує 10 грн: 13 уроків – 130 грн. І це тільки з одного учня, а маємо 5 груп!

– Розумієте, ми мусимо призначати за наші послуги тільки символічну ціну, – виправдовується Микола Кузів, коли ми підіймаємося сходами на другий поверх. – По-перше, тому що це село, і грошей тут немає за визначенням. А по-друге, тому що ми заробляємо не заради збагачення. Якби ми справді хотіли заробити, то віддали б цей клуб орендарям, як це було у 1990-х. Але ми проти цього! Нехай тут буде, наприклад, дитяче кафе, у якому святкуватимуть дні народження, нехай будуть дитячі гуртки та секції! Нехай залишиться культура!

Коли ми прочиняємо двері до бібліотеки, пан Микола стиха додає:

– Гроші потрібні нам не стільки для заробітку, скільки для того, щоб наші співробітники не спали, працюючи на зарплату. І працювали не заради субсидій та «мінімалки».

Інструктор інформаційних послуг

У великій залі на підлозі – лакований паркет, а стіни обклеєні смугастими «домашніми» зеленкуватими шпалерами. Стелажі з книгами виблискують строкатими корінцями, під високими вікнами шикуються сім комп’ютерів з моніторами, меблі – наче щойно з вітрини. Коло дверей стоїть саморобна, склеєна зі шкарлупок грецьких горіхів, скарбничка у вигляді великого поросятка.

– Якщо любите культуру, киньте ви туди купюру! – звертається до мене усміхнена жінка.

Це – Марія Бігуляк. Колись вона була лише завідувачкою бібліотеки, а тепер її посада – інструктор інформаційних послуг. Пані Марія розповідає про те, що у них з’явилася нова послуга «Дитина на годину», і за 10 грн можна залишити дитину у бібліотеці, поки батьки ходитимуть десь у справах. Що і без цього сюди часто приходять малюки із сусідньої школи, чекаючи, поки батьки їх не заберуть – це безоплатно. Що діти часто приходять сюди набирати реферати, робити ті чи інші проекти для школи та, звичайно, грати в комп’ютерні ігри. Тому часто буває так, що всі комп’ютери зайняті. Що незабаром бібліотека планує купити іграшки для своїх найменших відвідувачів. Що зараз з двох шкіл, які обслуговує бібліотека, набирається близько 130  активних читачів. А у групі вайберу їх 238…

На одному зі столів, поруч з оригінальною ялинкою, створеною зі списаних шкільних підручників, викладено книжкові новинки, щойно отримані з «Теребовлі»: «Чудеса техніки», «Чому нації занепадають», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Свят дитячих питань», «Матриця часу», «Країна Мумі-Тролів», «Джури козака Швайки»…

Марія Бігуляк, інструктор інформаційних послуг

– Загалом у нас 12 800 книжок, і цьогоріч ми отримали 183 одиниці, а ще передплату на 5 видань: «Урядовий кур’єр», «Вільне життя», «Свободу», «Волю» та «Журавлика», –  каже пані Марія. – Старші діти замовляють книжки про пригоди, молодші – казки. Чесно кажучи, бракує дорослих читачів… Хоча пенсіонери таки приходять. Один-от вже все перечитав з історії ІІ Світової. Шкодує тільки про те, що у нас всі книжки про це – радянського періоду. Та ми вже замовили спеціально для нього кілька сучасних… А сьогодні має прийти дальнобойщик, який, коли їде у рейс, бере із собою з 20 наших книжок… Я думаю, що коли нам вдасться виховати нове покоління читачів, то усе зміниться. Для цього ми проводимо конкурс «Кращий читач року» у різних вікових категоріях, проводимо ігри та робимо тематичні вечори. Показуємо фільми: на долині – для малої аудиторії, а тут – для більшої. Бібліотека ж має бути місцем для спілкування! Особливо коли немає інтернету…

За словами пані Марії, минулого року її читачі поставили незвичний рекорд: за всі 12 місяців взяли тільки 3 книжки російською мовою.

– Якби ми свою культуру на Сході зберегли, то й війни би зараз не було, – каже мені Микола Кузів, коли ми вже їдемо у машині до Теребовлі. – До прикладу, у тому, що стосується культури, нам тепер навіть поляки заздрять. У них дуже мало таких народних колективів, як у нас, тому вони навіть не мають з чим до нас їхати. А ми часто їздимо на гастролі до Польщі… От трохи заробимо, відремонтуємо фасад Центру культури у Підгайчиках. А ще відкриємо там спортзал. Це, звісно, не моя парафія, а радше відділу спорту, та що поробиш, коли люди просять і маємо для цього приміщення. Тепер маємо назбирати 700 тис грн. І таки назбираємо… Я не знаю, чи ви розумієте, наскільки раніше це було неможливим – відкрити  спортзал у селі! Поставити 7 комп’ютерів, виділити 100 тис грн на закупівлю книжок на рік. Ніколи такого у селі не було! Ніколи! Розумієте?

Микола Кузів замовкає, підбираючи слова. Вдалині вже видніються перші будинки Теребовлі – адміністративного центру Теребовлянської ОТГ…

Дмитро Синяк, Децентралізація