Збараж у Канаді

Земля Збаразька − чарівний куточок природи України, Богом даний гордим, сміливим і трудолюбивим людям, які в дрімучих лісах, серед боліт, річок та озер важкою працею пристосували цей край для життя. З Божої ласки протягом багатьох століть цей благодатний край оминали градобої, повені, пожежі, землетруси. Не обминають лише зайди та вороги люті. А було їх чимало. Відрадно, що наші предки мужньо захищали цей край, гинучи під уламками церков, фортець, переховуючись у підземеллях, але  не залишали його на поталу ворогам.

Навіть в часи панування Речі Посполитої, коли панщину було доведено до 4-6 днів на тиждень, коли все було обкладено податками, а пани самочинно заковували селян в кайдани, сажали в тюрми, морили голодом, вішали на шибеницях, ґвалтували жінок і дочок підлеглих, привласнювали цілі села, люди терпіли й не залишали цей край. Але життя не покращилось і за австрійської влади  люди змушені були покидати Збаражчину та шукати кращої долі за морями та океанами.

Еміграція наших земляків за кордон почалась десь з 1890 року. Перші емігранти зі Збаража в Америці, в Нью-Йорку, у 1905 році організували земляцьке товариство «Збараж», яке згодом отримало назву «Подільська Січ». 90% його членів були збаражанами. Не забували вони про потреби своїх рідних і свого Збаразького повіту. Так, на будову Українського Дому Народного в Збаражі товариство асигнувало значні суми доларів.

Крім «Подільської  Січі», в Нью-Йорку було створено Комітет Збаража, який найбільше долучився до побудови Народного Дому в Збаражі. На ці потреби ним було зібрано і перераховано 10000 доларів. В цьому ж таки Нью-Йорку діяли також організації «Гайдамаки» і «Оборона України». І де би збаражани не жили, до яких би партій чи організацій не належали, вони не розривали зв’язку з рідним краєм і допомагали своїм рідним на батьківщині.

Як і багато людей з Галичини на заробітки збаражани їхали не тільки до Америки, а й до Канади. Так, в 1905 році українець з села Базаринець Григорій Трачук і поляк із Збаража Хомик приїхали до канадського міста Вінніпегу. Канадський земельний агент вислав їх на «гометери» в провінцію Монітоба. До них приїхало ще понад десяток людей зі Збаража. Обране місце поселення вони назвали Збаражем, бо хотіли, щоб назва нагадувала їх нащадкам місцевість, з якої до Канади приїхали їхні предки. Згодом було відкрито  поштову контору в Збаражі і признано  вибрану назву поселення. Відтак, з 1919 року на всіх офіційних мапах Канади у провінції Монітоба вже була назва Збараж.

Околиця, в якій поселились наші збаражани, була рівниною, покритою лісом, який треба було корчувати, щоб підготувати цілинну землю під посів збіжжя. Часто доводилось емігрантам  недоїдати і на початках жити в землянках. Але люди завзято працювали на своїх  ділянках, обробляти які доводилось кіньми та волами. Доріг тоді не було і за харчами доводилось їздити аж до Вінніпегу. Така подорож забирала кілька днів.

Крім того, ходили на заробітки до фермерів з навколишніх міст, працювали на будівництві доріг. Найближчим містом був Дюпон – за 60 км. До 1912 року вже було збудовано залізницю. Худик зі Збаража часто писав мамі в Збараж, що добре живеться сім’ям в цьому районі. Як наслідок, туди прибули нові поселенці зі Збаража: Іван  та Франк Соцькі, Королько Обшарський і його сестра Текля, Кізяк, Худики і Маленчуки.

В 1913 році поселенці канадського Збаража − греко- й римо католики – спільними силами побудували церкву-костел Святого Антонія, подібно як в  нашому Збаражі. Церковні відправи  здійснювалися почергово.

Спільно із збаражанами, які осіли за вісім миль від поштового  уряду Збаража, був збудований Народний Дім, де обидві групи сходились на забави і розваги, а також проводили свої рідні школи. Цей Народний Дім наважились перебрати  в свої руки, як писав Іван Хрін, московські поплентачі − канадські комуністи. Через те в громаді настала колотнеча і ненависть між громадянами. В часи сварки і колотнечі хтось підпалив будинок Народного Дому.

«В часі моїх відвідин 84-річного Івана Стецька, пише Іван Хрін, до його хати зійшлися фермери, вже народжені в Канаді і такі, які молодими, малими дітьми приїхали зі своїми батьками до Канади. Їхні батьки − піонери (перші приїжджі), вже давно повмирали. Я помітив, що фермери українці і їх діти розмовляють українською мовою зі збаразьким акцентом. Їх діти працюють батьківських фермах і їздять не волами і кіньми, а машинами, а землю обробляють тракторами. Вони мають свою громадську школу, в якій учителями є українці».

Отож, поселенці зі Збаража, які живуть в інших країнах можна по праву вважати справжніми патріотами, бо вони, забезпечуючи своє майбутнє на чужій землі, передають культуру свого народу іншим, а,  даючи географічні назви місцям свого поселення, тим самим звеличують рідний край перед світом.

Ми, збаражани, щиро вдячні уродженцю Збаража, вірному українському вченому, літературознавцю і політичному діячеві Володимиру Жилі, який, перебуваючи все своє свідоме  і творче життя в еміграції, на забував про Збараж і подарував  нам двотомну книгу «Збаражчина», з якої ми дізнаємось про канадський Збараж.

Тож потрібно і вам, шановні збаражани, котрі виїзджають на роботу чи на постійне проживання в інші держави, пропагувати свою рідну мову, культуру, звичаї, історичну правду про Україну, не забувайте її.

Про сучасні товариства Збаража та про Канадський Збараж я розповім у наступних номерах тижневика «Народне слово».

 

Матеріал підготував краєзнавець Володимир КРАВЧУК, м.Збараж