Підводний човен – де у Тернополі пиво лилось рікою
Колись тарнопільські мужики, приховуючи від жінок, куди власне вони йдуть, казали між собою: – Йдемо на Провалиху! Між ними малось на увазі– на пивзавод (ф.1), що й зараз є над Ставом. Коло нього була шикарна і дешева пивна кнайпа. Далекувато по тодішнім міркам, але що не витвориш, коли «душа моря просить». а там, на Провалисі – вона насправді гуляла – пиво різних сортів (ф.2) лилось рікою!
Думаю, жінки швиденько розшифрували ті кодові слова. Як і у ближчі до нас часи – 1970 роки, вже тернопільські чоловіки винайшли своєкодове слово – Підводний Човен. Той пивбар довго продовжували називати саме так.
Розташовувався він вигідно – у самому центрі міста (ф.3), але одна незручність і біда, що Ментура була поруч! Хоч вина і горілки там, у барі не продавали, та з нашою винахідливістю… це проблемоюне було. Можна було спочатку прийняти десь, а потім полірнутись декількома бокалами пива, або, розгарячившись пивом, доповнити чимось крепшим де-інде. Результат міг би бути однаково сумним і багатьом доводилось пильнувати себе, щоб не потрапити до витверезника.
Хоч мені особисто жодного разу там побувати не довелось, молоді поясню – це така цікава самоокупна організація, щось типу готелю, куди державним транспортом клієнти доставлялись і «культурно» обслуговувались. Приймались вони туди без документів і виключно п’яними. Така їм була шана! Мали душ, ночували, коли протверезвлювались, платили не мало за обслуговування і у кращому випадку відпускались на волю. Потім вони в додаток вже безплатно отримували на роботу для прийняття мір так звану «свиню» – опис своїх хмільних подвигів.
Витверезник знаходився зліва від Старого Парку, на нинішній вул. Петрушевича. Заради справедливості, мушу відмітити, що у радянські свята честі відпочити у тому готелі удостоювались лише ті, хто раптом розучився ходити чи скажемо просто:- Лика не в’язав.
Мався ще й більш «сурйозний» заклад, що називали лепрозорій. Містився він у кінці вул. Текстильної. Туди попадали вже особливо обдаровані природою – закостенілі пияки. Таких шанованих і важливих клієнтів, не в змозі з ними розлучитися, затримували на довше – аж на 15 суток, а щоб , часом, вони не нудьгували – давали у руки мітли і вони дружно допомагали місту бути найчистішим в Україні.
В нагороду ця кваліфікована категорія також отримувала «свиню», але набагато товщу і з відповідними наслідками – виключення з партії, комсомолу, інституту, переведення на гіршу роботу або взагалі звільнення з роботи. У першому випадку це було лише «общественное порицание, выговор с занесеним в личноедело и снятие премии».У обох випадках справу про винесення покарання вирішував товариський суд, що обов’язково існував на кожному підприємстві і складався з найбільш порядних працівників. До слова, у старі часи також було щось схоже на витверезник. Кажуть, він знаходився на вул. Брованій (ф.4). Напевне, це мужики охрестили той будинок проклятим місцем.
Не зауважив,колибув відкритий той, спочатку просто БАР (ф.5), мабуть, ще до того як я навчився пити пиво, або, скоріше, як я у Львові цій складній професії тільки вчився. На ті часи у нас кафе чи барів, де можна було б культурно посидіти, у нас практично не було, тому коли щось відкривалось це ставало для міста подією. Вже пізніше осміліли – назви стали гучнішими, яскравішими і конкретнішими – Рюмочна, Пивний Бар (ф.6) , Шоколадний Бар, Кафе – Морозиво, Сніжинка, Затишок, Зустріч…
Вибір сортів пива у 1960-1970-ті нашого першого пивзаводу (ф.7) був не менш широким ніж за Польщі (ф.8), та мужики розрізняли його простіше – світле і темне. Пили все, користуючись принципом – все одно горілка чи кулемет, аби тільки з ніг валило, а діяло воно майже однаково. Валило лише особливо обдарованих!
Існував у нас на вул. Текстильній ще один пивзавод – сучасний, побудований по чеському проекту. Випускав він, пам’ятаю, пиво Колос. В основному бочкове, яке успішно розповсюджувалось по ближнім областям. Наші горе господарники ще з отриманням Україною незалежності умисно довели фірму до банкруцтва, розпродали на металолом все цінне обладнання і перетворили підприємство у пустку (ф.9). Тільки зараз з’явилася якась надія на його відродження. Не конкретизую, аби не наврочити і не умисно даю фото з вибитими вікнами, щоб прикро не було.
Коментарі вимкнені.