Принадливий Тернопіль. Місця, де можна побути наодинці

Улюбленого в місті є досить багато, але все воно дуже різне — є окремі деталі, звуки, запахи; є місця, будинки, вулиці.

Одна з улюблених — вулиця Івана Франка. Вона різнопланова – там залишилися будинки, зведені в кінці ХІХ-ХХ століттях:  сусідять різні стилі архітектури — класицизм і конструктивізм. Прикметні дві вілли — Грабовських, де тепер бібліотека-музей «Літературне Тернопілля», й та, де розташовані офісні приміщення біля кінотеатру. Поблизу, на перетині бульвару Т. Шевченка і Камінної, подобається скверик, де стоїть погруддя Ярославові Стецьку. Нижче по вулиці Юліана Опільського — вілла Вітошинських. Колись дуже любила бувати біля неї та розглядати фактурну цеглу, флюгер з котом. Але останнім часом трохи охолола. За нагоди гуляю набережною, щоправда, коли там нема натовпу. З новенького сподобалась новобудова, де на першому поверсі відкрили «Майстерню шоколаду» — я в захваті, як вона гарно вписалася в вулицю.

Мабуть, всі ці місця об’єднує те, що вони малолюдні. Там можна побути наодинці та подумати. Я інтроверт, і мене жахають вулиці, наповнені людьми.

Якщо мовити про окремі місця, то з першого, що згадується, зал із опудалами та скам’янілостями в краєзнавчому музеї. Люблю розглядати вітрину зі скам’янілостями: молюсками, рибами. Коли думаю про цей зал, то згадується чомусь фільм «Гранд готель Будапешт», той момент, коли юрист втікає від вбивці залами музею. Від минулих відвідин музею в мене залишись яскраві враження, тоді в експозиції стоянки первісних людей зауважила глечик, весь склеєний з маленьких шматочків, очевидно, то була клопітка робота археологів. Вперше в краєзнавчий я потрапила, очевидно, зі шкільною екскурсією — від тоді залишився спогад, про скелет мамонта — він видавався  просто гігантським.

Щодо маленьких приватних місць, то серед них залізничний  міст біля вокзалу. Там боролася зі страхом висоти, тому він теж для мене особливий. А ще подобаються тамтешні звуки. До речі, коли волого, до мого будинку долинає, як на залізничному оголошують прибуття-відправлення потягів. Подобається шум крил голубів — коли здіймаються величезні зграї біля драмтеатру, передзвін годинника з Катедри, шум води біля ставу. Всі ці звуки — ненав’язливі, «прив’язані» до певного місця та становлять його органічну складову. А ось вуличних музикантів трохи ненавиджу — вони чужорідні та нав’язливо гучні.

Інша складова відчуттів міста — запах. Вода ставу пахне майже по-рідному (крім літнього часу, коли вона цвіте). Недавно полюбився аромат меленої кави в кав’ярнях і випічки біля яток із бельгійськими вафлями.

У місті «розкидано» багато красивих деталей — старі ліхтарі біля озера, дерев’яні різьблені двері та ліпнина будинків. У мене є маленька, можливо, абсурдна мрія – знайти в Тернополі будинок, в дверях якого було місце для мезузи. Адже тут жило колись багато євреїв…

Христина Завальона.