У Тернополі показали екзотику – “Зникаючу легенду”

Сьогодні у Тернополі презентували документальний фільм про життя вівчарів та виготовлення ними сирів бринзи і вурди. Особливістю стрічки є те, що вона показує процес народження сирів, які купує тернопільська «Самогонна ресторація». Окрім цього, відео ще й знімали тернополяни.

Від автора ідеї Андрія Куляна та оператора Василя Мізюка «Погляд» дізнався, наскільки екстремальним є життя вівчарів у Карпатах, чому ця професія на грані вимирання та традиційний рецепт виготовлення сирів з овечого молока.

Довго їхали «бобіком»

Співпраця Андрія і Василя з Михайлом Гросуляком почалася ще коли у Тернополі знімали ролик про велосипедний рух. Згодом народилося кілька ідей для цікавих проектів. Однією з них і була ідея відзняти ролики про натуральне виробництво. Тоді пан Михайло пригадав, що має знайомих у Карпатах, які постачають йому сир з овечого молока.

–          Цей сир – дуже цінний продукт, – каже Василь. – Тому що Карпати, то є дуже чистий регіон, не засмічений урбаністичними викидами і відповідно там вся трава, дерева – то є, як зараз модно казати – еко. А вівці, вони такі істоти, які теж не їдять все що попало, а їдять все таке «виборнє» (польська – прим. авт.).

На полонині, де знімали відео, десятки років ніхто не випасав овець, кажуть хлопці. Вона знаходиться в кількох годинах їзди на «бобіку» від найближчого населеного пункту. Вівчарі, про яких йдеться у фільмі, лише  перший рік працюють саме там.

Чому знімали на мобільний телефон

Відео знімали не лише з допомогою фотокамери в режимі HD, а й на IPhone. Оскільки у Василя розрядилася батарея в камері.

–          Ми думали, що їдемо десь так, як у Яремче, – сміється Андрій, – ну годинна вверх – мінімально, вівці попаслися, зняли, прийшли зарядили телефони, поїли…

Але хлопців чекав добрячий екстрим – вівчарі живуть мало що не під відкритим небом, миються в гірському потічку, цілодобово підтримують вогонь, встають вдосвіта, сплять одягнені.

–          Я тоді заряд батареї так економив, як харчі в 33-му році, пригадує Василь. – Пощастило, що батарейка «здохла» на останніх хвилинах зйомок.

Колись вівчарі були багатими

Вівчарі збирають овець в людей, записують собі, яких і в кого взяли. Кожна з них позначена – має китиці, або позначки на вухах. За випас вони отримують зарплатню. А людям натомість мають віддати певну кількість сиру, в залежності від кількості овець. На початку весни ведуть овець на полонину – до осені. Там діляться на дві команди – по троє. Одна команда жене вівці. В цей час інша – на господарці, готує їжу. Так щодня й чергуються. Здивувало тернополян те, що в суботу вівчарі обов’язково стараються нарубати більше дров, аби в неділю уже не братися за сокиру.

–          Вони розповіли нам, що той, хто мав багато худоби колись, вважався багатим. А зараз навпаки – хто має багато худоби – бідняк, бо собівартість виготовленого сиру – менша, – кажуть тернополяни.

Як готують бринзу і вурду

Чоловіки беруть бочку, добряче випарюють її. Туди наливають молоко. Додають туди «краплю» спеціального натурального ферменту (ґлєґ), який можна отримати лише з новонародженого ягняти, яке ще не їло траву. За 20 хвилин під дією тієї незначної кількості ферменту молоко гусне і перетворюється на сир.

–          Я такого ще не бачив, – каже Андрій. – Він в бочці помішав і молоко надзвичайно швидко стало кусками сиру.

Потім, розказують тернополяни, чоловік руками збирає з діжки сир в марлю, замотує і вішає стікати. Із сироватки котра залишається в діжці, роблять інший сир – вурду (якщо говорити «по городськи», то він обезжирений, – сміються хлопці). До сироватки, яка залишилася після приготування першого сиру (бринзи), добавляють трішки молока, кип’ятять і воно вурдиться.

–          Ми опитували кількох людей, показуючи їм це відео, – каже Андрій Кулян, – і вони казали «фе, ми не їли цей сир раніше і не будемо їсти й надалі». Але там на полонині ми помітили, що насправді вся технологія приготування сиру дотримується в чистоті та стерильності. Вівчарі мили руки господарським милом, проводили дезінфекцію, стерильно випарювали бочки.

Хлопці кажуть, що потрібно робити сир саме в таких умовах , бо нема можливості везти молоко до поселення, аби воно не зіпсувалося.

Як облаштували побут

Їдять вівчарі те, чим запасуться, враховуючи, що до найближчого населеного пункту кілька десятків кілометрів. Здебільшого їхній провіант складається з круп. Картоплі не мають, бо вона займає багато місця і в приготуванні потребує чимало води. П’ють жерлицю – сироватка, яка залишається після приготування другого сиру – вурди. Вона вважається корисною і поживною. Вони її п’ють, як воду, замість чаю (протеїновий коктейль).

Часто до них приходить «зв’язковий», який приносить заряджені батареї до мобільних телефонів, їжу.

Сплять в дерев’яній хижі, що не має навіть дверей та повноцінних стін – дві стінки та навіс. Житло розраховане на 8-10 чоловік.

Гріються лише з допомогою вогню. Вкриваються куфайками чи куртками. Живуть в диму від вогню посеред хижі, який цілодобово пильнують по черзі.

Вівчарі не палять. Принаймні тернополяни не бачили їх з цигарками.

Миються в холодному гірському потічку. Адже гори – це суцільне джерело, тут всюди є потічки з чистою водою. З одного такого потічка зробили собі «технічне» джерело. А трохи далі –джерело з питною водою.

–          То вони постійно миються в холодній воді??? – дивуюся я.

–          Не знаєм, чи вони миються, – намагаються підколоти мене хлопці. – Там мабуть дим дезінфікує усе (сміються – прим.ред.)

–          Мій рюкзак, в якому я тримаю фотоапарат, був настільки просякнутий димом, що коли я повернувся з тієї поїздки і виправ його в пралці, то він все одно зберігав той запах копченої ковбаси, – пригадує Василь.

Чим ризикують

Існує небезпека тут, як для людей, так і для овець, що їх можуть покусати оси, змії та вовки. В таких випадках, якшо тварина загинула, вівчар зобов’язаний відрубати з неї чубчик, аби показати його господарям як доказ, що вівцю він не вкрали.

З вівчарами також живуть і собаки, які допомагають охороняти стадо від вовків.

Довідка:

Автор ідеї фільму «Зникаюча легенда» – Андрій Кулян.

Знімав і монтував – Василь Мізюк.

Пробував екзотику “на зуб” і “за вим’я” – Михайло Гросуляк.

Фільм презентує Тернопільський регіональний центр з інвестицій та розвитку в рамках реалізації проекту Шлях промислової культури представляють фільм «Зникаюча легенда».

Оскільки це документальне відео про зникаючу професію – соціального спрямування, то автори планують розповсюджувати його безкоштовно.

Люба Вовк, новини Тернополя “Погляд”