Тернопіль — це складна структура минулого й теперішнього, – Василь Махно

«Тернопіль — це складна структура минулого й теперішнього. Перше, що приходить до голови – залізничний двірець, своєрідна брама міста. Запах колії, звуки потягів, таксисти, пасажири. Місце, звідки Тернопіль кудись мандрує і куди повертається», — каже письменник, есеїст, перекладач  Василь Махно.

Народжений у Чорткові, тривалий час мешкає у Нью-Йорку. Проте часто мандруючи, буває і в Тернополі. Минулого року на «Мистецькому фестивалі Ї» Василь Махно представив свою дванадцяту поетичну збірку «Паперовий міст». А вже незабаром, 16 серпня, відбудеться його творчий вечір у тернопільській «Козі».

Тож поспілкувалась із літератором про міста, мову та повернення.

— Пане Василю, це вже так склалось, що з візитом до Тернополя ви привозите нові тексти. Що запланували на цей раз?

— Цього року – при кінці липня буду на міжнародному фестивалі «Зелена хвиля» в Одесі. Братиму участь в пленарному круглому столі на тему української літератури в міжнародному контексті, а також презентуватиму перекладну книжку «Приватний коментар до історії». Потім заплановано читання у Польщі, а в середині серпня – в Тернополі, Львові та Червонограді.

Щодо нових текстів – вони звичайно є. Це вірші, есеї та проза. Я підготував книжку вибраних віршів за 25 років, яку видаватиме харківське «Фоліо» у 2019 році, книжка називатиметься «Поет, океан і риба». Отож, читатиму нові вірші і навіть уривок з роману.

— Які контрапункти розставите у майбутньому візитові до Тернополя?

— Якщо йдеться про місця, то, звичайно, – центр, «Коза» і «Бункермуз». Мені завжди цікаво: а як причепурилося місто за час моєї відсутності, який вигляд матимуть мої улюблені вулички та будинки? Також важливий момент – це зустріч із друзями, яких залишилося небагато.

— Слідкую за вашими текстами, і мені здається, що теми повернення, мови, простору вас цікавлять постійно. Але розкажіть детальніше, що зараз формує коло ваших інтересів, на чому зосереджуєтесь?

— Якщо йдеться про прозу, то вузли, які прямо пов’язані з тією частиною Тернопільщини, звідки походить моя родина. Однак приватної історії для писання замало, тобто вона не передає всього. Тому мені довелося два рази побувати в Стамбулі, відвідати Єрусалим, перечитати різні видання різними мовами і зрозуміти спочатку для себе цю саламандрову землю, так назвав Поділля середньовічний мандрівник Евлія Челебі. У цьому своєрідному перепрочитанні мною як автором хроніки епох, міст, родин, залишається кілька незмінних точок на географічній та історичній мапах – Митниця, Язлівець, Чортків, які будуть вписані в локальні та глобальні часові виміри. За задумом, це доволі обширний твір, тому поки не поставлено останньої крапки, про всі секрети тексту не говоритиму.

— Ви активно пишете прозу та поезію. Що на вашу думку, робить текст поезією, а що прозою. Чи визначальним є матеріал, а чи мова…

— Якщо я скажу – довжина рядка, то ви мені не повірите? Якщо я вас запевнятиму – що мова, то ви скажете, а як же з тим, що називаємо темою? Як на мене, поезія більш сконденсована у мові, тобто її вислів, спосіб опису емоції чи візії повинен бути максимально точний. Точність у мові – це головна передумова поезії. Досягнути такого стану медитаційними вправами, як це чинять буддійські монахи чи бажаннями, на мій погляд, не вдасться. Медитація буддистів все-таки базована на книжних текстах, постулатах і вірі. У поезії перетинаються різні точки видимого та незбагненного. Поезія – це рафінована мова, якою людині дозволено говорити про земні свої відчуття і стани. А щодо прози – її природа не те, що відрізняється від поезії, бо теж мова — головний матеріал і також маємо різні ґатунки прози, але проза, перш за все, це розповідь. Як розповідати і про що розповідати — ось головні питання прози. У прозі, зазвичай, видно панорамність, широкий формат, у поезії – глибину. Я не знаю так багато прозаїків, які б писали добрі вірші, а от поети, коли переходять на прозу, більш успішні.

Запитувала Анна Золотнюк.

Фото ©  Anatoliy Babiychuk/Bildrecht, 2017.