Від матюків можна оглухнути…

Від брутальної лайки сьогодні не сховатися ніде – хоч затуляй вуха, якщо ти надміру вразливий. Для сучасної молоді це стало, напевно, однією з форм самоутвердження. Причому чути словесну гидоту доводиться не лише від груп (чи зграй?) хлопців, а й дівчат. Або ж – у змішаних компаніях, коли на рівних сиплють матюками і безвусі  хлопчаки, і їхні подруги. Причому роблять це на повен голос, ніскільки не соромлячись людей довкола. Чому вони отак себе поводять? Можливо, це своєрідне бунтарство проти фальшивих правил істеблішменту, такий собі молодіжний нон-конформізм? Навряд – вираз очей і висота чола багатьох з них не дозволяють припускати такі високі душевні пориви. Скоріше за все, це дебілізуючий вплив отого їхнього тусовочного середовища, в якому зневага до елементарних норм суспільної моралі возведена в ранг доблесті.  Нещодавно став мимовільним учасником малоприємної і, на жаль, типової сцени. Троє молодих лобуряк вели розмову в супермаркеті за допомогою слів, пристойними з яких були лише «на» і «в», зовсім не зважаючи на інших відвідувачів закладу. За інших умов я, можливо, промовчав би, але зовсім поруч стояли дві жінки з дітьми. Отож вирішив втрутитися, щоб  потім не клясти себе за слабкодухість.

– Без матюків ніяк не можна, хлопці?- запитую, намагаючись зберегти твердість у голосі й погляді.

Троє здивовано повертаються в мій бік. Втім, у одного, з пластиковою пляшкою пива в руках, подив уже за мить змінюється на нахабну самовпевненість.

–Ми у вільній країні, – зухвало цідить він, – маємо право висловлюватися, як хочемо. Життя таке, що без матюка не можна.

–А ви впевнені, що тим, хто біля вас, це приємно слухати?, – намагаюся пробитися крізь стіну цинізму.

–Хто не хоче – хай не слухає, – чую у відповідь. 

Зізнаюся, після таких слів не одразу й знайдеш, що відповісти. Очевидно, цей любитель пива з категорії тих продуктів запущеного виховання, з якими  зайве моралізаторство не потрібне. Подібна публіка найкраще сприймає стосунки на рівні примітивних брутальних інстинктів: болю і страху. Лише такими засобами їх, напевно, й можливо тримати хоч в якихось рамках. Переводжу погляд на його супутників і несподівано отримую скромну моральну винагороду за своє втручання: у одного з молодиків, який щойно смаковито лаявся, здригнувся кадик і густо почервоніло обличчя. За всіма ознаками – вияв збентеження чи сорому.

–Ви неправі, хлопці, подумайте, – тицяю пальцем у бік трійці й повертаюся, щоб іти.

Через декілька кроків знову чую позаду себе  матюк. Цього разу, щоправда, приглушений. 

Все ж сподіваюся, що хоча б один з цих «дітей вільної країни» в майбутньому не відівчиться червоніти. Маю також слабеньку надію, що громада може знайти засоби, як змусити подібних суб’єктів поважати права інших. Локальними, точковими зауваженнями і втручаннями тут не обійтися – молоді бидляки повинні відчути загальну нетерпимість суспільства. А заразом – і ваговиту руку органів охорони правопорядку. Інакше невдовзі нормальна людина може просто оглухнути від суцільного мату навколо.

Ігор Дуда