Як місцевий сексот на Тернопільщині вкрав золотий годинник у жінки енкаведиста

Крученик Василь Михайлович, народився 13 січня 1929 року в селі Рибниках, Бережанського району, Тернопільської області, українець, освіта  7 класів НСШ, вільний, невійськовий, фризієр. агент РВ МДБ від травня  1947 року.

 «Я народився в сім’ї селян середняків. Родина моя складалася з: батько уроджений в 1890 року мама Анна уроджена в 1898 року, сестра Марія в 1922 році, і брат Ромко в 1926 році. На п’ятому році життя родичі дали мене на виховання до польського дитячого садку. На сьомому році життя пішов я до школи в родинному селі де закінчив чотири класі. Відтак я ходив до п’ятої класи в селі Котові. Дальше я перейшов до Львова і тут закінчив сьому класу. Переважно товаришував я з поляками. Через те мене зненавиділи українці.

 Під час більшовицької окупації в 1939-41 роках, моя сестра вийшла замуж за комуніста Демчишин Василя з села Потутор. Пізніше його вбили повстанці за це, що був комуністом і співпрацював з НКВС. Мій батько перший записався до колгоспуу нашому селі З приходом німців повстанці хотіли вбити мого брата Романа за співпрацю з більшовиками. Одначе він втік і виїхав до Німеччини. За деякий час, після приходу німців я з мамою та сестрою перенісся мешкати до Львова. Тут я вчився у фризієра Залуцького Станислава (поляк), а сестра записалася на медичний факультет. В Залуцького я вчився чотири місяці, а опісля перейшов на роботу до німецького шпиталя. З наближенням фронту ми зі Львова повернули  назад  додому. Коли німці відступили за річку Стрипи я з родиною поїхали за ними. В Потуторах ми сіли до поїзду і заїхали до Хирова. Тут більшовики перервали колії й замкнули нам дальше дорогу. Тоді ми повернулись назад додому.

 Вернувши додому, я сидів спокійно до 1945 року. В тому році на весні я зголосився до праці в артілі “Серп і Молот”. Завідуючиим артілі був Гладкий Василь, родом з Нараєва. Він втік з Нараєва до Бережан, бо був комуністом і боявся, щоб повстанці його не вбили. До його артілі належали чотири цехи: годинникарня, щіткарня, бляхарня і фризієрня. Я зголосився на роботу в фризієрні. Завідуючою фризієрні була Крушільна Тоня, по національності росіянка. По кількох місяцях праці Крушільна видала мені фризієрське свідоцтво і я міг вже самостійно працювати. В артілі я дістав свій фотелик і самостійно стриг та голив пацієнтів. Кілька разів мене кликали до тюрми стригти в’язнів. При цьому коло мене цілий час стояв дижурний і уважав чи я не говорю з в’язнями. Одного разу мене викликав начальник МВС майор Швець, щоб я прийшов його голити. Коли я прийшов, майор запитав мене як називаюся, звідки і де працює батько. Я сказав, що називаюся Крученик Василь і звідки походжу. Він питав мене, чи я ходжу додому. Я відповів, що ходжу додому що неділі. Дальше він питав, чи в селі Рибниках є “бандьори”. Я відповів, що про це не знаю. Рівнож я голив ще з МВС молодшого лейтенанта Чабана. Одного разу прийшов до фризієрні “істребок”, щоб завідуюча післала фризієра голити генерал-майора. Завідуюча післала мене. Прийшовши на МВД застав я генерал$майора, який був низького росту, грубий, волосся сиваве, около шістдесяти років. З ним були ще полковник, два капітани і майор. Тут капітан запитав мене, чи я вмію голити та чи не підріжу. Я відповів, що буду старатися зробити добре. Коли я голив генерал-майора, то двох НКВДистів стояло з пістолями в руках, і слідили за моїми рухами. Один стояв коло вікна, а другий коло дверей. Того дня я голив чотири особі. За роботу мені належалося 44 крб., а заплатили тільки 35 крб. Споміж всіх пацієнтів, яких я голив, найбільше запізнався з капітаном артилерії Іваном Міліціним, по національності руский. Сам він середнього росту, обличчя округлене, заріст чорний. Він постійно приходив до мене голитися, так що ми заприязнилися. Я був навіть в нього в гостині. Він мешкає вище пошти. З ним я часто ходив в кіно та їздив на мотоциклі. З завідуючим артілі Гладким я жив зле. Він часто жадав від мене горілки та інших продуктів. Коли я не міг йому цього дати, він виробив мені погану характеристику та звільнив з роботи.

У фризієрні ніколи ніхто не говорив на політичні теми, як рівнож не чув я, щоб хтось говорив про боротьбу Українських Повстанців. Прийшовши додому, я деякий час був без праці. Часто їздив до Львова на спекуляцію та возив харчі для сестри, яка студіює медицину. Одного дня я працював на подвір’ї і побачив, як коло моєї хати йшло около 15-ти більшовиків. Між ними був Міліцін. Побачив його я поздоровив та запитав куди він йде. Він відповів, що вже  працює в МДБ і йде на облаву. Він йшов із Саранчук до села Мечищова. Коли він вертав з Мечищова зайшов до мене додому. Тут батько погостив його і він жартом запитав, чи в селі є “бандьори”, або може і я сам вже є “бандьорою”. Я відповів, що “бандьорою” ще не є та що в селі також їх нема. Відтак Міліцін пішов дальше.

 В місяці березні 1947 року прийшов до села Рибник гарнізон військ МВС в числі около 35 осіб. Рівнож до цього гарнізону був прикріплений Міліцін. Він заквартирував в Мозолової Ксені. В той час він часто приходив до мого дому в гості. Через цілий час, поки не вибрався гарнізон, я ходив голити і стригти всіх більшовиків. Всіх більшовиків я знав з вигляду, а по прізвищу знав лише сержанта Юрченка, який заходив до учительки Уницької Стефанії в селі Рибник. Коли я приходив на гарнізон, то більшовики все питали мене, чи в селі є “бандьори”. Я відповів, що може і є, але я їх не бачив. Поки в селі квартирував гарнізон, то я цілий час пересиджував на гарнізоні. Коли гарнізон вибрався, я товаришував з Домашевським Володимиром і Почковским Петром (переселенець). Сільські хлопці не любили мене тому, що за німців я ходив з німцями, а тепер з більшовиками. Рівнож я часто ходив стригти і голити більшовиків з гарнізону, який квартирує в селі Потуторах. Командиром того гарнізону є сттарший лейтинант. Цей гарнізон охороняє дорогу і мости, а також ходить на засідки. В місяці квітні я поїхав до Львова і зголосився в начальника кадрів товарної станції на Головному двірці на курс стрілочників. Він погодився мене прийняти, тільки зажадав від мене паспорта. Тоді я повернув назад додому, постарався знимки і посвідку з с/ради та пішов до Бережан, щоб виробити собі паспорт. Тут я пішов до Міліціна і сказав, що хочу виробити собі паспорт. Міліцін пообіцяв мені, що коли мені буде тяжко виробити паспорт, то він мені допоможе. Відтак я пішов на воєнкомат. Одначе тут мені сказали, щоб я прийшов другого дня, бо сьогодні вони не мають часу. Тоді я знову повернув до Міліційна і розказав йому, що з паспортного стола мене відіслали на воєнкомат, а тут знова казали прийти доперва завтра. Міліцін в той час обідав, тоді його жінка подала ще для мене обід, а відтак Міліцін написав мені картку до паспортного стола і сказав, що за три дні буду мати паспорт. З цею карткою я знову пішов до паспортного стола, де забрали від мене знимки, метрику і посвідку з с/ради та сказали, щоб за три дні прийти по паспорт. Звідти я знову повернув до Міліціна. Він збирався виїздити кудись на село. Він зі мною довго не говорив, бо не мав часу. Від нього я пішов додому.

За три дні я знова пішов до Бережан по паспорт. Забравши паспорт я зайшов до Міліціна. Я подякував йому за поміч і поставив на стіл горілку. Жінка Міліціна поставила закуску і ми почали пити. При тому Міліцін питав мене, чи в селі є “бандьори”. Я відповів, що може і є, але я їх не бачив. Довго я в Міліціна не задержувався, тому, що спішився додому, бо на мене чекала підвода. Вдома я похвалився родичам, що вже маю паспорт і можу їхати до Львова на курс. Одначе родичі відраджували мене їхати на курс стрілочників, бо казали, що це дуже тяжка і відповідальна робота. Вони радили мені дальше залишитися працювати фризієром. Я з цим погодився. Другого дня я поїхав до Львова і хотів відібрати назад фризієрське свідоцтво, яке я попередньо був залишив у начачальника товарної станції. Коли я сказав це начальникові, він сказав, щоб я показав свій паспорт. Тоді він віддав мені фризієрське свідоцтво і сказав, що тепер можу йти де хочу до роботи. Без паспорта і так мене нігде не приймуть. Казав, що не віддасть мені паспорта, хіба, що лишусь в нього при праці. Від начальника я пішов на станцію і поїхав додому. Тут оповів я родичам що сталося. Вони порадили мені вдатися за поміччю до Міліціна, а на курс таки не радили йти. За два дні в селі був Міліцн і зайшов до мене додому. Тут я оповів йому, що сталося з моїм паспортом та просив його о поміч. Міліцін сказав, щоб другого дня я зайшов до нього, то він щось мені порадить. Того дня Міліцін при горілці розповідав, як він також був льотчиком. В бою з німцями його літак ушкодили, а він сам мусів вискочити на парашуті. Свої його були зробили вже погиблим тому, що він впав на німецьку сторону. Одначе йому вдалося перейти до своїх. Коли його жінка довідалася, що він вже не живе, вийшла замуж за іншого. Другого дня я зайшов до Міліціна. Переповів йому ще раз про справу з моїм паспортом. Тоді Міліцін сказав, що він допоможе мені відібрати його, але я мушу погодитися на це, що він мені скаже. Відтак ми перейшли з кухні до покою і тут він взяв картку паперу і почав щось писати. При цьому він говорив, що це справка, яку він пише до начальника товарної станції. Коли він написав, сказав, щоб я підписався. Я підписав своїм іменем і прізвищем. Відтак Міліцін сказав, що пішле цю картку до Львова, коли я погоджуся на це, що він мені скаже. Тоді він сказав мені, що я маю в селі Рибниках слідити за “бандьорами”. Я на це погодився. Дальше він повчав мене, як я маю вести свою працю. Говорив, що маю ходити по селі, заглядати попід вікна, чи кого нема чужого в хаті, де вікна заслонені, то там треба підслухувати розмову. Казав щоб розвідати хто збирає для повстанців харчі, де вони заходять на вечерю, де квартирують та хто їм пере білля. Мав я слідити за всіми узброєними людьми, які б вони не були, як вони виглядають, яка в них зброя, уніформ, скільки їх йде, звідки надійшли та куди пішли. Це все я маю доносити до Міліціна. Матеріали я мав передати йому в своєму селі, або носити до Бережан. Вдома його можна застати в п’ятницю і у вівторок. В інші дні він перебуває на селах: Мечищів, Тростянець, Котів, Рибники, Саранчуки та Базниківка. Крім того я міг доносити на гарнізон, що стоїть в Потуторах на станції. Коли б я доноси давав на папері, тоді мав підписуватися псевдом “Дядя”. Лист міг я передавати тільки через тих воєнних, яких я добре знав. Такого доносу поштою невільно було подавати. Коли б мене заглянув хтось, як я дивлюся попід вікна, то я мав говорити, що хочу купити горілки, шукаю за товаришами, або дивлюся де є вечорниці. Коли б стрінувся десь з повстанцями, то мав їм говорити, що в селі є засідки і щоб вони втікали з села. Про засідки я знав майже все, бо Міліцін мені про це говорив. Про співпрацю з Міліціним мені не вільно було говорити нікому, навіть родині. Відтак Міліцін подав мені руку, попрощався зі мною та побажав успіху.

 Вдома я зразу взявся до роботи. Кожного вечора ходив попід вікна і заглядав чи нема повстанців. За кілька днів я стрінувся в селі з Міліціним. Він зараз запитав мене, чи я вже що вислідив. Я відповів, що наразі ще нічого не розвідав, але я стараюся, щоб в якнай коротшому часі дати якісь матеріали. Того дня Міліцін припоручив мені вислідити Ольгу Клачук. (За документам слідчого: Ольга була зв’язковою від надрайонованого “Оха” до районованого “Грізного”. Коли “Ох” зголосився, то всипав її і МБ за нею питало. Від того часу Ольга пішла в підпілля). Рівнож казав, щоб вислідити де ховається Грицик Богдан “Крук” ( був в УПА, вернув з Карпат і зараз скривається) та Мандзій Микола швагер “Галини”. За ними казав слідити по їх родинах. Рівно ж Міліцін припоручив мені слідити такі хати, чи до них не заходять повстанці: Савків Петро (сусід Мандзія Миколи), Мандзій Проць, Стоян Василь, Лернатович Михайло (поляк, який за Польщі був солтисом. Під час акції на поляків його не зліквідували.) і Уницька Стефанія. Крім того я з власної думки слідив ще такі хати: Стоян Василя, Семенець Василя, Заєць Стефки, Босої Ксеньки, Головка Івана, Рабик Василя, Костів Степана, Пилипишин Василя, Ходнів Віри. З згаданих хатах я часто був під вікнами і дивився, чи нема повстанців, або яких чужих хлопців чи дівчат. В Рабика, Головки і Босої я слідив за Ольгою Клачук. В цих господарів є дівчата з якими Ольга товаришувала і я думав, що вона там перебуває. Одного дня перед вечором я пішов в село і зайшов на вулицю, де мешкає Рабик. Тут я побачив Ольгу Клачук, як вона на подвір’ї говорила з Рабик Славкою. Пізніше я пішов до Рабика під вікно подивитися, чи Ольга не лишається там ночувати. В хаті я не бачив ні Ольги, ні Славки і думав, що вони пішли до стодоли спати. Тоді я пішов під стодолу і слухав може з півгодини, чи вони не говорять. Одначе не чув нічого. Слідуючого дня я стрінувся в селі з Міліціним і зголосив йому де бачив Ольгу. Міліцін казав, щоб там часто підглядати, бо може вона там сидить. В місяці вересні я зголосився на потуторську станцію, де працював я заготовщиком бараболі, яку заготовляв з села Тростянця і Котова. Вечером я все був в своєму селі і заглядав попід вікна. Одначе ніколи не міг нічого заглянути. Вдома я зразу взявся до роботи. Кожного вечора ходив попід вікна і заглядав чи нема повстанців. За кілька днів я стрінувся в селі з Міліціним. Він зараз запитав мене, чи я вже що вислідив. Я відповів, що наразі ще нічого не розвідав, але я стараюся, щоб в якнайнайшвидше все розвідати.

При кінці жовтня прийшов до села вечером Мілцін на засідку. Він мене стрінув дома і послав до Рабика подивитися, чи там часом нема Ольги. При тому казав дивитися попід вікна, може де загляну повстанців. Я пішов в село, а Міліцін мав на мене чекати на мості біля читальні. В селі я стрінувся з Домашевським Володимиром з 1922 року і сказав йому, щоб йшов зі мною подивитися, може де є вечорниці. Він на це погодився. Він також любив заглядати попід вікна. Я сам стрічав його кілька разів, як він заглядав. Коли я його питав, за ким він заглядає, він ніколи не давав мені ясної відповіді. До нього також часто заходив Міліцін. (Заява слідчого: Домашевський є підозрілий як співробітник органів НКДБ). Того вечора, коли Міліцін послав Крученика подивитися чи в Рабика є Ольга, інформатор СБ дослідив, як вони дивилися через вікна до Рабика, Ходня, Головки і Босої. Відтак пішли на міст коло читальні. Домашевський пішов додому, а Крученик лишився на мості. Відтак він з Міліціним і ще одним більшовиком пішли в напрямі церкви. Обидва з Домашевським ми були під вікнами в Рабика, Ходня, Головка і Босої, а потім я зачекав на Міліціна. Міліціну я сказав, що Ольги в Рабика нема. З ним я пішов ще кілька кроків, а відтак вернувся і пішов до Домашевського спати. Міліцін тої ночі робив засідку коло церкви. Він часто робив засідки коло церкви, на дорозі, що веде до Мечищова і до Саранчук. Осінню до моєї хати прийшло двох узброєних людей, виломили в хаті двері, витягнули тата надвір і набили. Рівнож вони сказали батькові, щоб я не ходив з більшовиками, бо мене застрілять. Тої ночі я спав під оборогом і пізнав цих людей. Був це Голота Володимир і Дзюбак Степан. Вони мали зброю тому, що були при “істребка[х]”, а батька набили за це, що він не наділив їм поля. Про це я хоті зголосити Міліціну, але мама мене відрадила, бо боялася, щоб їх не арештували. Тоді я зголосив Міліціну тільки про цей випадок, але хто це робив, то я сказав, що не знаю. Міліцін хотів дати мені автомат і казав, щоб я робив засідку коло своєї хати і коли надійдуть “бандити”, щоб я їх постріляв. Від цього часу, коли набили мого батька, я вже вдома не спав, бо боявся повстанців. Крім цього я часто ходив до Бережан до Міліціна і казав йому, щоб він вже  якось відібрав мій паспорт. Він все обіцяв.

При кінці листопада 1947 року я пішов до Міліціна і запитав його, як мається справа з паспортом. Тоді він відповів, що паспорта він мені не відбере тому, що я не роблю роботи. Того дня я пив з Міліціним, його жінкою, “істребком” з села Мечищова Мельником і його жінкою. Жінка Міліціна спилася і я стягнув з її руки золотий годинник, з яким пішов додому. Від того часу я вже з Міліціним не стрічався, бо боявся, щоб він мене не арештував за цей годинник. Цей годинник я попсував і дав направляти до Львова.

Дня 24 грудня 1947 року.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ