Ярослав Голубович з Тернопільщини слідкував за кожним рухом українських націоналістів. Протокол допиту. Частина восьма

Протокол допиту Ярослава Йосифовича Голубовича  Р 31. Справа ч.: 100/46 

Голубович Ярослав Симпатик ОУН “Місько” А/в МГБ “Ніжний”, “Борис”, “Жайворон” Р-н Залізці Дня 27.XII.1946 р. 

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ 

«По кількох днях большевики були на хуторі в Казаревського Дмитра і говорили до нього, що в його брата є криївка в якій сидять його сини та сказали, щоб він їм показав цю криївку. На це він відповів їм, якщо ви знаєте де, то відкрийте її самі. Тоді большевики сказали, якщо ти не скажеш, то вивеземо твою родину. Про це оповідала мені моя мати. На другий день я молотив машиною в свойого дядька Мудровського Ілька. Вечором був дома. На другий день ранком приїхали большевики, обскочили хату тітки і зловили там маму. В нас дома забрали 15 ц. збіжжя, сім кіп гречки і корову. Це все забрали до Залозець. Того самого дня арештували Дідика Івана. В той час я сидів в перешитті і нікуди не виходив.

 Дня 27.9.1945 р. я пішов до Залозець голоситися. Відразу пішов до НКВД. Коли прийшов, то дижурний (малий, сухий, чорнявий) запитав мене чого я прийшов. Я відповів, що голоситися. Тоді він запитав звідкіля я. Я відповів, що з хуторів, Петрівка коло Загіря, а називаюся Голубович Ярослав, брат Андрія. Тоді він запитав, де мій брат. На це я відповів, що не знаю. Після цього він кудись пішов. В той час прийшов начальник НКВД (грубий, чорний, около 45 літ) і запитав звідкіля я. На це відповів дижурний звідкіля я і як нязиваюся. Тоді начальник мені сказав йти в канцелярію, а там зі мною вже поговорять. В канцелярії застав я Бєлкіна (малий, білий, сухорлявий, 30 років); другий – середнього росту, чорний, около 20 років; третій – малий, грубий, червоний на обличчі, около 30 років. Відтак Бєлкін почав розпитувати:  Що скажеш? Прийшов голоситися. Як твоя фамілія? Голубович Ярослав. Сідай. Де твій брат? Я брата не бачив. Кого ти бачив у відділі зі знайомих хлопців? Я у відділі не був. Де твоя зброя? Коли я не був у банді, то й зброї не маю. В той момент перейшов через цю кімнату до своєї канцелярії начальник НКВД. Тоді розлючений Бєлкін почав кричати, що я брешу і не хочу говорити правди. Я відповів, що говорю всю правду, бо ще ніхто на себе брехні не сказав і не скаже. В той час він прискочив до мене і вотів бити, але якраз в той момент начальник відтворив двері і сказав: “Ти його не бий, бо ти його не зловив”. Відтак підійшов до мене, а всі інші вийшли з канцелярії. Відтак начальник почав ставити питання, а я відповідав. Де ти був через цілий час? Я скривався у Збаражчині в своєї родини Малинчак Анни в с. Тарасівці.  Тут у нас є один, що там квартирував, але тебе не бачив. Він не міг бачити, бо я скривався. Я покличу батька і він розкаже де ти був. В той час покликав одного солдата (чорний, середнього росту, 35 років) і він привів батька. Тоді начальник запитав батька: “Де був твій син?” Батько відповів: “Він скривався в Збаражчині” (коли брат йшов до відділу, то сказав нам, як би нас котрого зловили, то ми повинні так говорити). “Ви обидва брешете, – говорив начальник, – бо твій син був у банді, а ти не хочеш нічого сказати. Зараз відходите обидва до дому і маєте відшукати Андрія і привести його в суботу“. На це батько відповів: “Хай жінка йде до дому, а я тут остануся”. Але начальник на це не погодився і сказав: “Ні нехай мати знає, як за синів сидіти”. Тоді батько сказав, що він не знає, де шукати за сином. Начальник відповів: “Йди на хутори Межигори, коло села Маркопіль, а там їх вісім сидить у криївці і скажи їм нехай вилізають та голосяться. Тоді звільнимо тобі жінку і всі разом підете дододму.” На це я відповів, що за братом не піду, бо коли мене зловлять, то застрілять. Вже на відході начальник сказав, щоб в суботу ранком прийти разом з братом на НКВД. Звідсіля ми пішли прямо до дому. Дома сіяли жито, а в суботу рано пішли обидва на НКВД.

 В канцелярії ми застали начальника НКВД, який запитав мене, де є твій брат. Я відповів, що про брата не має жодної вістки. Тоді він розпитував батька, де син і де за ним шукав. На це батько[]відповів йому, що шукав за ним всюди, але ніде не міг стрінути його. Відтак начальник сказав до мене, щоб я забрав мами речі і йшов до дому. В той час я сказав, щоб він дав мені посвідку. Тоді він відповів, що посвідку дасть батькові. Відтак я пішов по фіру і приїхав під НКВД. Тоді саме їздив зі мною Ковалик Григорій, який тоді зголосився. Коло НКВД вже ждала на мене мати. Ми з батьком поскладали всі речі на віз і вони обоє з матір’ю поїхали до дому, а я сказав їм, що піду подивитися на місто. 

VІ. стріча. Вже перед вечором я пішов на НКГБ. В канцелярії застав слідчого Федю (малий, грубий, чорний, около 40 років) і сказав йому, що хочу бачитись з начальником НКГБ. Він зараз вийшов і по хвилині прийшов начальник (високий, грубий, бльондин, уста скривлені на правий бік, около 45 років).  Що зголосився? Зголосився і всіх нас звільнили. Ти вже будеш вільний і твоя родина. Коли будеш в районі, бо ти маєш ставати під комісію на воєнкоматі. Около 8 жовтня. Зараз можеш йти до дому, а 8го поговоримо більше. Ми попрощалися і я пішов до дому. В той час я ходив в поле з батьком сіяти озимину. Слідуючої неділі я ходив з Довганем до церкви в село Загіря. По дорозі розказував йому, як то я голосився, але не сказав, що був на НКГБ.  Він на це нічого не відповів. Знайомі розпитували мене, що мені говорили на НКВД. Я відповів, що за тиждень маю зголоситися на воєнкоматі, а потім не знаю, що буде, чи піду в армію, чи остануся дома. Зголосився тому, що хотів визволити родину. Протягом тих днів я був дома і помагав батькам в полі при роботі. 8го жовтня ходив на воєнкомат. Там стрічав багато зголошених хлопців і таких, що повернули з Німеччини. Коли вже всі перейшли лікарський перегляд, тоді покликали мене. В канцелярії я застав начальника воєнкомату майора Зикова (низького росту, грубий, червоний на обличчі, около 50 років), начальника ІІої часті Медянкіна (високий, тонкий, бльондин, около 30 років) і лікарку (середнього росту, груба, бльондинка, около 20 років), яка мене збадала і сказала йти на дижурку і там заждати на документи. По двох годинах до дижурки прийшов Медянкін і дав мені документ, в якому було написано: “Строевой, отпущен до особого распораджения.” На відході сказав, що коли тебе покличемо, то щоб ти точно прийшов. Звідсіля я пішов прямо на НКГБ. 

VІІ. стріча. В канцелярії НКГБ застав тільки начальника. Він привитався зі мною і попросив сідати. По хвилині запитав мене, як перейшло зголошення і комісія. Тут оповів йому, як це все в дійсності переходило. Тоді він сказав, що вони нічого про мене не знають і запитав, чи маю що нового. Я відповів, що зараз не має жодних рухів “бандитів”, але я маю деякі матеріали. “Добре, – говорив дальше начальник, – ці матеріали, що маєш і інші спишеш та подасиш мені. Зараз ти вільний і можеш зовсім свобідно вести розвідку, так як я тебе раніше поучував. Матеріалів на пунктах стрічі вже не клади, а приходь до мене, що два тижні, а матеріали письмом подавай раз на місяць. Доноси підписуй кличкою: “Борис”. Помимо цього, що ти здоровий, на працю ніде не вступай. Чи тобі добре відомо про Рад. Союз, як він завязався і як він існує. Отже Рад. Союз – це одна правда на світі, якої ще не було і не буде. Це є воля народу, яка дає можливість народові до життя, науки,  до чого собі людина бажає. Чим хочеш, тим можеш бути. Тобі відомо, що за Польщі діти ходили тільки до 4го класу. Хлоп не варт був нічого. Панували тільки злодії та осадники, яких поляки сюди насилали. Поляки говорили, щоб українці переходили на поляків, бо українців зроду не було. В нашім Рад. Союзі українці на своїй землі, а поляки на своїй. Всі народи на своїх землях. Зайдеш в НКВД чи НКГБ – скрізь українська мова. Все твоє, куди не глянеш і скажи мені, чого хочуть ті бандерівці, їм кращого життя і в Самостійній не буде. Коли б кожний зрозумів і зголосився то мав би Самостійну державу. Поляки також були в бандах, але поголосилися і дістали самостійну державу. От же ж ви молоді, вам пора жити. Ні, слухають німецьких недобитків і йдуть в якісь банди. Покидає свою хату, господарку і йде до когось хліба просити. Це ж ганьба для всього українського народу. Чи ж він такий дурний той народ, також має голову, але й він розуму не має. Коли не хочуть жити такі молоді хлопці, то хай постають в ряди і поставлять перед собою одного з кулеметом і хай постріляє, бо їм обридло те все. В нас вони помилування також не дістануть. Вони хочуть здобути Україні славу. Яка ж це слава. Слава для радянського народу, який пролив свою кров за свою державу. Ти непереймайся такими дурницями, бо то самі злодії, безробітні, які не хочуть працювати, а хочуть добре жити і гарно ходити. Це все скоро закінчиться так, як скоро закінчилося з Німеччиною і Японією. Ти вважай на себе, не дай нікому підманутися, слухай тільки нас, бо ми несемо правду. Ти може слухаєш, як вони говорять, що Бандера є в Америці, а хто його там бачив, хто там був. Це є пустяки і дурості. Того не треба слухати.” При кінці сказав, щоб виготовити матеріал від липня до сьогодні і принести його 15го жовтня. Відтак подав руку і ми розійшлися. 

 З району я повернув до дому. Слідуючі дні помагав батькові орати. В той час нікуди не ходив. “Бандитів” на нашому хуторі не було. 14 жовтня коли нікого не було в хаті я писав донос меншбільш такого змісту. 

Донос. Доношу Вам товариш начальник про все те, що розвідав від останньої стрічі до сьогодні і написав матеріали від липня до останньої стрічі (тут описав точно всі події і, що розповідав від липня до сьогодні). До свіданія! 14.Х.1945 р. “Борис” 

 На другий день я пішов до НКГБ. VIII. стріча. В канцелярії застав начальника НКГБ і Федю. Поздоровив їх і подав донос. Федя переглянув донос і сказав: “Ти все подаєш, що ти зробив. Нам того не треба. Ти подавай, що зробили бандити.” В той час відізвався начальник: “Я казав подавати йому всі відомості, бо бандити можуть перебратися по цивільному і так ходити.” В той час начальник почав читати донос і після прочитання сказав: “Якщо б тебе зловили, то уважай не признавайся, що підписав заяву, які знаки були, що говорив зі мною.” Відтак сказав: “Вже можеш відходити, але знова на 15 принеси донос. Крім цього заходь до нас що два тижні. Розвідку веди так, як я вже тебе поучував.” Після цього ми розвитались і я пішов до дому. З району я повернувся до дому. Слідуючого дня вечором я ходив до Рудака Миколи, який тоді повернув з Німеччини. Я його розпитував, як йому жилося в Німеччині. Він оповідав, що добре. “Мені з дому писали, – говорив Микола, – що тут вироблялося за німців і коли приїхав сюди то побачив те саме.” Тоді я запитав його, як він на це задивляється. Тоді він почав розказувати: “Мені це все виглядає дуже страшно, а найгірше з тим військом в ночі. Коли приїхав з Німеччини, то зараз одного вечора прийшло трьох до мене озброєних і забрали в мене годинник швейцарської марки, штани, плащ, блюзу. Я думав, що як приїду то подивлюся на своє військо, а тут аж забагато надивився. Не досить, що те все забрали, то щей жінку вибили за те, що не давала цих речей.” Від нього я повернув додому до тітки. В той час мої родичі рівнож мешкали в тітки. На другий день я їздив до села Лубянки, Збаражського району до фамілії. Там був три дні. Повернувши до дому, на другий день я ходив до Блажкового Йосифа, який повернув з Німеччини. Його дочка Текля оповідала, що 18.Х. в них були хлопці з Волиня а саме: “Голуб”, “Тютюнник” і ще двох незнайомих. Вони розказували, що по[]селах є багато війська і тому тяжко жити. “Тютюнник” просив Теклю, щоб вона переказала “Ігореві” (Холодян Матвій, родом з села Панасівки, високий, кучерявий), щоби він взяв його до свого куща. При тому сказав, що йому зле бути в свойому терені. Тоді саме ці повстанці оповідали, що большевики вбили “Джміля” в криївці в селі Іваня і бойовика “Осу”, а один здався большевикам живий, якого большевики забили сестру Анну в селі Старім Олексинці. Звідсіля я повернув до дому. Кілька днів пізніше я молотив машиною в селі Олексинець Новий в таких господарів: в Бобрика Степана молотив два дні, в Хоменка Віктора – три дні, в Жилки Омеляна два дні, і в Бобрика Олекси – один день. За той час мені не вдалося нічого розвідати. Першого листопада я вертав з Олексинця Нового і коли тільки вийшов за село почув на хуторах Серетеччина стріли. По дорозі вступив до дому і розпитав мами, що нового на хуторах. Вони відповіли, що минулої ночі повісили в Загірі Олійника Антона на слупі коло сільради. В той час прийшов до хати Красовський Михайло, який сказав, що прийшло трьох мужчин в жіночому вбрані і вбили Ковалика Григорія в той час, коли він віз до Дідика Івана апарат до самогонки і його маму. Рівнож сказав, що в селі Панасівці повісили молодого мужчину за те, що зголосився на НКВД. 2го листопада на хутори Петрівку приїздили большевики і розпитували, хто був минулої ночі на хуторах. Сусіди відповідали, що нікого не бачили. Вечором большевики відїхали до Залозець. На другий день були большевики на хуторах Серетеччина і знову розпитували людей, хто вбив Ковалика Григорія. Люди в селі говорили, що його могли вбити Деревянка або Голубович Андрій. Перед вечором большевики відїхали до Загіря. 

4.ХІ. прийшов з армії Атаманець Іван і Мудровський Ілько. Цього ж вечора я заходив до Мудровського Ілька. Він розказував, що в Лотві є дуже багато партизанів і, що там довідався, що на Україні є також партизани. Мене розпитував, як мені тут живеться, чи вже надокучило. Я відповів, що дома не зле. Тоді саме сказав, як латиші вислов люються, що війну закінчать всі поневолені народи і здобудуть собі волю в 1947 р. Я запитав, чому аж в 1947 р. Він відповів, що в той рік буде дуже великий голод в Росії і вибухне війна між Америкою і Росією. Крім цього в Росії буде велике повстання. Це все говорили латиші. Після цієї розмови я пішов до дому. На другий день ранком я пішов до Нового Олексинця, де дальше молотив машиною. Цей раз молотив два дні в Бокси Василя, а пізніше молотив в його сусіди через три дні. Після того молотив два дні в священика. В той час коли я молотив в Жилки, ніччю приходило до мене трьох озброєних і сказали, щоб я дав їм куфайку, але коли я сказав, що я Голубович Славко, то вони мене залишили і відійшли. Тоді, коли я ночував у Бокси Василя, приходило двох озброєних і забрали мені чоботи. Коли я ночував в Бобрика Степана, тоді приходило п’ятьох озброєних, які говорили поруськи. Вони мене  розпитували, що я тут роблю. Я відповів, що молочу в сусіди і вони відійшли. До людей відносились поважно. Після цього я повернув до дому. 

14.ХІ.1945 р. я написав донос, в якому описав все те, що діялося в мойому окруженні від останньої стрічі до сьогодні. 16.ХІ. я взяв донос і пішов до району на НКГБ. ІХ. стріча. В канцелярії НКВД я застав тільки начальника. Ми поздоровилилися, він подав мені руку і попросив мене сідати. Тоді я подав йому донос, який він собі потихо прочитав. Відтак почав розпитувати:  За що твій брат вбив Ковалика Григорія? Його вбили якісь жінки. Хто і за що повісив Олійника в Загірі? Не знаю. Що говорить про це населення? Населення каже добре, що побили, тому, що не буде кому доносити до Залозець. Дураки, невинних людей вбивають. Чому ти не розвідуєш про криївки? Через цілий час був гарнізон і я не знайшов жодної криївки. Зараз гарнізон вибрався і туди вже будуть заходити бандити. Отже треба добре слідити, а коли дослідиш то зараз донести на НКГБ. По короткій надумі почав поучувати: “На полі де є криївки, треба зробити такий знак: зломити два березових патички в одному місці і уложити їх на дорозі так, щоб вони були в формі латинської букви “N” (ен), кінці якої вказували б напрям криївки. Або в такий спосіб: зложити купку дернюг, зломити тонкий патик в трьох місцях, зігнути його в каблук та застромити в цю дернюгу. Коли криївка є на полі, на якому є трава, то треба нарвати тієї трави і положити її в двох купках напроти криївки. Якщо криївка є на ріллі, то положити дві дернюги, одна коло одної, так щоб дернюги були травою догори.” Тоді запитав: “Чи у Вас є ліс?” Я відповів, що не має. “Тому, – казав начальник, – як значити в лісі зараз поучувати не буду. Коли б довідався, – продовжував начальник, – що в когось квартирують бандити, то в день особисто давай знати до району. Не вір в бандитську пропаганду. Це не є жодна дійсність, тільки видумка тих, що не хочуть працювати. Отже тим вони компромітують весь український народ. Коли б вони хотіли своєї держави, як вони кажуть, то вони б мали б з якоюсь  державою союз, а воювали з німцями і воюють з нами. Вони говорять, що в Америці є Бандера, але його не має. Його німці вбили ще в 43 р. Коли б нікого не слухали, то дістали б краще життя в Рад. Союзі. В Рад. Союзі кожний вільний і має право вступати куди хоче. Тільки вони складають на Рад. Союз великі наклепи. Бандити говорять, що в нас є голод. Як може бути голод, коли ми збіжжя відставляємо за границю. В нас хороша жизнь. Всюди можна зайти з’їсти, до столовки чи деінде. Отже кожний живе хорошо. Коли б бандерівці взяли владу в руки, то всюди була б біда. Всюди було б безробіття. Україна такою, як вони хочуть, не буде, бо ми її обляли радянською кровю. Отже, коли хочуть жити з Рад. Союзом в згоді, то хай поголосяться, а тоді віддамо їм Україну, так, як полякам Польщу. Ти повинен вірити в те, що я тобі говорю. Ми беремо тільки радянських людей і говоримо їм правду. Тепер ти старайся пролізти до боївки в свойому селі і тому всюди говори, що вже будеш втікати в підпілля. Коли б тебе покликали до якої роботи, то ти погодися, але до роботи на йди. В той час повідоми про це нас. Слідуючі матеріали виготови на 15 грудня 1945 р. На цьому ми закінчили розмову, попрощалися і я відійшов. З району я повернув до дому.»

Продовження буде.

СТАТТЮ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ  КРИВОКУЛЬСЬКИЙ