УДАР – вершник “без голови”

Політична партія визначного спортсмена Віталія Кличка претендує на нішу “нової політичної сили”. Вона мала б дати альтернативу тим, хто хоче змін. Її представники на мажоритарних округах, особливо на Заході України, позиціонують себе, як патріоти. Та що насправді ховається за гучною назвою і бурхливою піар-кампанією? Читаємо програму і декларації лідерів. 

“Неважлива” історія і мова

Є кілька ключових питань, де представники патріотичних сил повинні мати чітку і тверду позицію. Це питання ставлення до історії, особливо національно-визвольних змагань, питання самоідентифікації і питання мови.

У лідера УДАР немає такої чіткої думки з більшості питань важливих для українського патріотичного виборця. Зокрема думка щодо статусу російської мови і визнання УПА, змінювалася в залежності від того, як цього вимагала ситуація. Ще у 2006 році в одному з інтерв’ю Віталій Кличко виступав за вивчення російської мови у школах. У липні 2012 року називав проблему мови несуттєвою. Разом з тим знімався у роликах на захист української мови і брав участь у протестах під “Українським домом”. Та ж ситуація з оцінкою історичного минулого.

Відповідаючи на запитання про пільги для ветеранів УПА, Віталій Кличко сказав наступне: “Я вважаю на сьогоднішній день дурістю піднімати ці питання, які ведуть до напруги в українському … Є різні думки в українському суспільстві, і моя особиста думка – ці питання не чіпати. Нам необхідно об’єднувати навколо цінностей і навколо нашого майбутнього, будувати майбутнє, а не ритися у нашому минулому”. Лідер УДАРу вважає, що “питання УПА” має “розсудити історія”. Пізніше Кличко кардинально змінив свою думку і вже відповідаючи автору “мовного закону” Вадиму Колісніченку на одному з ефірів сказав, що мав на увазі лише вояків СС. Очевидно, що до такої “зміни поглядів” головного УДАРівця підштовхнули його ж політтехнологи, побачивши, якого резонансу може набути тема у важливих з електоральної точки зору західних регіонах України.

Бережемо конфлікти для ворогів?

На перший погляд видається, що позиція “консервування” складних історичних та мовних питань є нормальною для країни, де є різні погляди, часто кардинально протилежні. Проте з точки зору державотворення позиція “приховати проблему” веде лише до подальшого розвитку конфлікту та його збереження. Більше того трактування мовної політики та історії “хай буде, як є зараз” – це по суті пом’якшений варіант трактування української історії радянськими функціонерами, коли “неправильний” національно-визвольний рух протиставлявся “правильним діям” комуністів. Цю ж версію активно використовує сучасна російська пропаганда.

У будь-який момент “мовну” чи “історичну” карту можна витягнути для дестабілізації ситуації в країні. Очевидно, що для такої мети найкраще підходять політичні сили, які пропонують єднатися “навколо майбутнього, економіки” і решти позитивних цілей, відкидаючи вирішення проблем, які реально розколюють українське суспільство.

Для тих, кому мова та історія здається неважливою

Є достатньо велика когорта українців, котрі вважають, що мова, історія, ідеологія – це питання вторинні. Спочатку потрібно “нагодувати”, а вже потім говорить про речі філософські. Дехто натякає, що і сусідній Росії ці питання неважливі, а закиди в сторону Кличка і його сили є надуманими.

Таки людям варто згадати звернення російського президента Дмітрія Медведєва від 11 серпня 2009 року. Тодішній керівник Росії назвав кілька головних причин, які, на його думку, суттєво зіпсули відносини його держави з Україною. Якщо хтось думає, що мова була переважно про газ, то він помиляється. Серед першочергових проблемних питань, де позиції України і Росії суттєво розходилися були Голодомор, мова, трактування історії. Лише після них Медведєв згадав переговори з Європою, які ставили під загрозу “газові угоди Тимошенко” початку року.

Чому “правильна” історія у її радянському викладі і російська мова настільки важливі для сучасного російського керівництва? Відповідь лежить на поверхні. Росія є однією з найбагатших за кількістю ресурсів країн, проте далеко позаду Європи за рівнем життя більшості населення. Це по великій мірі авторитарна держава. Будь-який авторитаризм тримається на кількох основах. Перше – це сильний лідер. Друге – це підконтрольна лідеру репресивна машина. Третє – це велика ідея, котра повинна стримувати будь-які прояви соціального невдоволення.

Теперішній президент вийшов з лав КДБ. Основною національною ідеєю сучасної Росії є відновлення впливів у межах колишнього СРСР. Для цього навіть повернули дещо видозмінений радянський гімн. Розвал же СРСР теперішній президент Росії Владімір Путін назвав великою геополітичною помилкою. Ідеологія формується, як відомо на звитяжній історії. В Росії ставку зробили на історію “радянської наддержави”. Для цього при російському президентові навіть діяла комісія з протидії спробам фальсифікації історії у шкоду інтересам Росії.

З цієї ж причини питання нового погляду на радянську історію в часи президентства Віктора Ющенка були настільки болючими для російського сусіда. З цієї причини у Росії досить бурхливо реагували на заборону комуністичної ідеології і символів комунізму у Прибалтиці, Грузії, Польщі, Угорщині.

Чому Кремль боїться мудрих українських правителів?

Історично в Україні склалося так, що навіть поставлені за допомогою сусідньої Росії керівники держави, рано чи пізно ставали “націоналістами”, бо розуміли, що без мови, історії, культури не може бути незалежної держави. Іван Мазепа з фаворита Петра І перетворився у його ворога і борця за незалежність. Останній гетьман Павло Скоропадський – з русофіла, у людину, яка почала розбудовувати державу на національній основі. Навіть президент Леонід Кучма під час другого терміну почав активно дрейфувати у сторону від Росії, користуючись поняттями мови самоідентифікації та випустивши книгу “Україна не Росія”, де достатньо переконливо аргументував, чому Україна повинна мати свій окремий шлях.

Український політик, який добре розуміє важливість єдності в ідеологічних питаннях, якщо нація хоче обирати власний шлях є апріорі небезпечним для теперішньої російської влади, що формує новий “Рускій мір”. Набагато вигіднішими є політики, котрі не розуміють цієї важливості. УДАР добре вписується у концепцію“партія без історії і мови”.

Разом з тим історія свідчить, що тільки після досягнення згоди у питаннях ідеологічних можливий політичний і економічний розвиток. В іншому випадку “складні питання” завжди можна штучно “підігріти”. Таким чином,  УДАР є ідеальною кандидатурою “політики без ідеології” таким собі “вершником без голови”, який точно не чіпатиме болючих для північно-східного сусіда питань історичного минулого.

Таким легко маніпулювати. Таким легко нав’язувати “спільні цінності” та “спільну історію”. З такими не буде жодних ідеологічних проблем.

Роман Соломонюк, політолог