Богдан Гаврилишин розповів, як сіяв зерно для українських президентів і робив зауваження канцлеру Німеччини

Всесвітній українець, людина-легенда, вийшовши з Бучацької гімназії, став ректором Міжнародного інституту менеджменту. Здавалось би, у наш час уже важко щось відкрити, а він стояв біля першоджерел менеджменту. Отож академік, член Римського клубу та засновник Всесвітнього економічного форуму в Давосі Богдан Гаврилишин минулого тижня відвідав Тернопіль та зустрівся зі студентами й викладачами Тернопільського національного економічного університету. Послухати видатного земляка зібралось чимало тернополян. Адже слухати академіка Гаврилишина – одне задоволення, позаяк навіть про складні процеси у світовій економіці він розповідає зрозуміло, просто і доступно, немов про своє життя. Неможливо передати атмосферу виступу, тож пропонуємо фрагменти спогадів та вислови визнаного економіста.

Сів за парту у 5 років

«Я народився 19 жовтня 1926 року у дуже гарному селі Коропець, є у нас річка з тією ж назвою. Коропець називають великою Швейцарією, а колись, казав один мій земляк, Швейцарію будуть називати Коропцем», – почав свій виступ відомий земляк. До речі, батьків не можна вважати звичайними галицькими селянами: «вони були бідні, але гідні. Мама мала чотирикласну освіту, але на пам’ять знала «Кобзар» і навіть «Біблію», а батько – шестикласну освіту, але він був дуже підприємливим. Коли почалась Перша світова війна, його забрали в австрійську армію. На війні він менше за все переймався військовими операціями та перемогами, чоловіка здивував рівень життя за кордоном. Він зрозумів, що там освіта краща і мріяв вивчити своїх дітей. На той час у Львові вже працювала львівська броварня, але хміль для пива привозили з-за кордону. Відтак Данило Гаврилишин зумів дістати насіння того хмелю, і коли повернувся додому, почав засівати ним своїх півгектара землі. І за декілька років купив собі поле і ферму під Бучачем.

«У школу я пішов у 5 років, бо дуже хотів вчитися, тож ледве вмовили вчителя», – продовжив пан Богдан.

Моментом, що формував життя Богдана Гаврилишина, була поїздка у пластовий табір взимку 1937-1938 років.

«Чудовим було те, що ми могли піти і провідати митрополита Шептицького в його резиденції. Взагалі у моєму житті було декілька таких зустрічей. Разом із дружиною ми бачили кардинала Йосифа Сліпого, блаженнішого Любомира. Таких церковних мужів дуже мало у світі, ще був Папа напівполяк Войтила (йдеться про Папу Іоанна Павла ІІ – авт.)», – каже Гаврилишин.

«З 11 років життя одним із моїх великих бажань було стати вільною людиною, чинити на власний розсуд, мати свою думку, вільно вирішувати, що є добро, а що – зло, самому судити, що ж добро, а що – зло, що є правда чи неправда. Інтелектуальна людина є справді вільною. Коли людина голодна, у неї одна думка: що покласти до рота. Більше ні про що вона не думає. Мій батько говорив: «Сину, брехнею можеш дійти до кінця світу, але ніколи не повернеш назад». А у старшого брата була улюблене приповідка: не сліпі горшки ліплять. Якщо ти маєш бажання, то навчишся і зробиш. Наша молодь повинна мати більше впевненості у власних силах», – стверджує Богдан Гаврилишин.

Лісоруб із сокирою та книгою

Наприкінці Другої світової війни брати Гаврилишини потрапили до Німеччини, а згодом – у табір переселенців. І коли у табір приїхав якийсь важний генерал, старший брат підштовхнув Богдана і той при ньому сказав фразу англійською. Генерал зрозумів, що перед ним – освічений юнак, та призначив його керувати.

«Це був мій перший досвід менеджера. Добре слухати своїх людей», – констатує оповідач.

Потому у табір приїхали з Канади делегати одного підприємства наймати лісорубів. «Критерії відбору – м’язи і нічого у голові, – сміється Богдан Дмитрович. – Зважаючи на якість моєї англійської мови, я зразу був кваліфікований. Це була романтика, бо ми мріяли про Канаду, українці ще за Австрії вважали Канаду омріяним краєм. Але там не було кому вчити англійської мови. І я вирішив її вчити самому. На щастя, я з собою привіз німецько-англійський словник. І кожного вечора, після того як сокирою та ручною пилою 10 годин попрацював, збирався на лекцію з англійської мови. Взагалі тоді я побачив, наскільки ми більш цивілізовані. Ми мали живу газету, а кожної неділі священик, а потім і без нього правили службу Божу. І я тоді зрозумів, що найкращий спосіб чогось навчитись – це вчити самому. І я ціле своє життя, навіть після того, як став професором, вчився. А тоді я дуже швидко вивчив англійську мову».

Гельмут Коль визнав Україну, бо поважав Гаврилишина

«Я завжди був гордий за свою ідентичність, через що не міняв прізвища і не приховував, що я українець. І це не шкодило мені, а викликало повагу», – зазначив професор і дістав фото. – Я проводив конференцію у Швейцарії, на якій було 60 голів великих підприємств і 300 студентів з різних континентів. Дуже добрі були доповідачів. Конференція тривала три дні. Фото зроблене, коли доповідав тодішній канцлер Німеччини Гельмут Коль. Він стояв, а я сидів справді, як той малий хрущ. А він такий потужний і говорив з таким пафосом, бо ж дуже мудрий. І сказав, що пріоритет нашої зовнішньої політики – якнайкращі стосунки з нашими східними сусідами – Польще, Угорщиною та Чехословаччиною». І сів задоволений переді мною. «Я замість того, щоб похвалити, сказав: «Пане канцлере, ваша доповідь була би гарною, якщо б.., – в аудиторії стало так тихо, що муху можна було почути, і продовжив, – якби тільки ви додали Україну до країн, з якими хочете мати добрі взаємини».

Про тотальні реформи та зерно для трьох попередніх президентів

«Україна має пройти певну трансформацію, не зробити якісь реформи тут, реформувати там, а тотальну трансформацію як держава. Щоб вона стала нормальною країною, як ті, де є повна політична свобода, певний рівень економічного добробуту для всього населення, а не для кількох вибраних мільярдерів, де є соціальна справедливість і де держава і люди вміють співіснувати  з природою, спілкуватись з нашою біосферою, а не тільки експлуатувати, руйнувати, засмічувати її. Тільки молоді зможуть провести таку трансформацію. Люди, що нині при владі, одні не хочуть цього робити, бо це не в їхніх інтересах, інші не знають, як це робити. Наша політична еліта не володіє англійською і не знає світу. Молодь на голову вища у цьому плані. Та найбільше мене радує, що молоде покоління має сумніви щодо сучасної системи», – поділився своїми поглядами на розвиток сучасної України відомий економіст.

І порадив молодим, хто насправді хотів би йти до влади, щоб допомогти рідній країні: «Починати треба знизу: з району, області, щоб набрати трохи практики. Але перед тим вивчити, як існують нормальні держави (їх небагато – 4-5). Яким чином вони змогли досягти гармонії у системі цінностей, політичними інституціями, політичною системою. Але молодих треба підтримувати старшим поколінням. Я пробував трохи сіяти те зерно, коли був радником тих великих людей (трьох попередніх Президентів України – авт.). Та воно не все попадало в нашу плодючу землю, часом потрапляло на каміння».

Розповів трохи відомий економіст і про політику: «У нас на початках була інша спадщина – отаманщина. У нас є понад 180 політичних партій, бо будь хто, маючи мільйон гривен, створює собі партію. І хоча ми знаємо, як повинно бути, але робимо по-своєму. Кожен з тих новопризначених лідерів вважає, ніби він все знає. Але нам потрібно використовувати позитивну спадщину, а не отаманщину, що продовжується в уже іншій формі. У що вилилась Помаранчева революція? Які вимоги тоді були – правда і свобода, а що в кінцевому випадку сталося?»

 

Майбутнє України

«Процес змін в Україні почався якихось 7-8 років, а результати побачимо років за п’ятнадцять. Стільки триває процес трансформації у нормальній державі. Відтак я радив би молодим створювати робочі групи по 5-7 чоловік і вивчати досвід Швеції, Норвегії, дещо з Німеччини, дещо зі Швейцарії, яка є конституція, економічна система, спілкування між профспілками, і вибирати елементи, що відповідають нашому характерові. Нам не потрібна політика. Капіталізм, який існує, то є жахлива система, в ньому немає жодної цінності для людини. Людина там є ресурс і її викидають на смітник, коли стає непотрібною. Більшість демократій перебувають у кризі через те, що гроші грають першу роль. Щоб жити без грошей, нам буде потрібен тільки один закон: люби ближнього свого, як самого себе. Якщо ні, на жаль, життя без грошей не вдасться. Моє ставлення до грошей досить негативне через особисті переживання. Коли мені було чотири роки, до нас в хату прийшов знайомий батька. Він сильно щипнув мене і після цього дав мені 10 польських грошів. І хоча на них я купив солодощі, відтоді гроші асоціюються у мене з чимось болючим», пригадав пан Богдан.

В Україні та світі економічна криза

Чи закінчилась економічна криза в світі і, насамперед, в Україні та коли економіка вийде на показники 2008 року,  запитали журналісти «Номер один» у відомого економіста у програмі «Відверто про політику» на телеканалі ІНТБ.

– Я якось не відчув, що криза минула (усміхнувся Богдан Гаврилишин – авт.). Криза далі існує. Ви подивіться, яка ситуація у кранах Європейського союзу: Греції, Іспанії, Португалії, Італії. Як можна говорити, що криза минула? Для деяких з цих країн, що я назвав, вона може тривати довгі-довгі роки. Україна ще не у такій поганій ситуації, як Греція, не має ще таких величезних боргів, але Україна має інше. Україна має жахливу газову залежність від Росії. І, крім цього, відносини з Міжнародним фондом є такі, що наступний транш на суму понад 4,5 млрд. доларів є наразі замороженим. Так що криза існує, я би сказав, перманентно, вона більше фінансова, ніж економічна. Але навіть економічно ми дуже у крихкій ситуації. Ми експортуємо дуже вузьку номенклатуру товарів: сталь, деякі машини, трохи сільськогосподарської продукції, той самий сир до Росії, який їм не підходить до смаку (знову посміхається) і так далі. Головна помилка в тому, що досі не продумано, як розширити базу експортованих товарів. У нас є стільки кваліфікованих людей в авангарді найновіших технологій, а ми далі копаємо вугілля, плавимо сталь. Ви подивіться на Китай, який розбудовує свою металургію дуже швидко, тому раптом може статися так, що ніхто не захоче імпортувати сталь з України», – резюмував Богдан Гаврилишин.

Жанна Попович, Номер один