Горлівка-Тернопіль-Широкіне: любов, яка рятує від війни

Ще у четвер ввечері вона лягала спати в своїй квартирі, а вже в п’ятницю – залишила житло, зібрала документи і з маленьким сином, мамою і сестрою виїхала на Західну Україну, – пише Наш День.

Це сталося 27 червня 2014 року, коли сепаратисти почали обстрілювати її рідну Горлівку з “Градів”. Залізничний вокзал розбомбили, і квитки на потяг стали звичайними папірцями. Вона виїжджала з рідними на таксі, заплативши всі гроші, які мала.

Уже рік, як Христина Корольова з сім’єю в Тернополі. З того часу вдома вона не була. Але і тепер, коли за вікном літній дощ із блискавками і громом, її трирічний син прокидається і скаржиться: “Мамо, дядя бахає!..” А Горлівку знову обстрілюють…

Війна вчить, що для життя потрібно небагато, каже Христина. І що воно триває, попри все. Під час війни вона зустріла Ваню. Він – із Рівненської області. Зараз – у батальйоні «Донбас», під російським кордоном, у Широкиному. Восени вони планують одружитися.

Христина розповіла “Нашому ДНЮ” історію своєї втечі з-під куль і любові, яка рятує від війни.

“Порожнє місто – навіть пташки розлетілись”

“Я народилася в Горлівці, закінчила інститут у Донецьку. Ніхто не вірив, що в таке велике промислове місто, як Горлівка, можуть зайти озброєні люди.

Жах почався, коли сепаратисти захопили райвідділ міліції в березні. Коли над містом о четвертій ранку кружляли літаки. Коли невідомі люди збирали мітинги, і місцеві справді вірили, що є бандерівці, які прийдуть робити насилля. Про це говорилося постійно. І жах, коли на дитячому майданчику пошепки обговорюєш із сусідкою новини, коли не можеш сказати вголос.

До останнього моменту ми нікуди не збиралися їхати. Але 27 червня почалося бомбардування з “Градів”. Я знімала на планшет. Порожнє місто – собаки почали падати, навіть пташки розлетілись. У той день від обстрілів загинула молода жінка з немовлям, вони просто гуляли в парку. Повністю “винесло” квартиру на п’ятому поверсі. Потрапив снаряд – і нема ні даху, ні квартири. У той день влучили в гуртожиток педагогічного. Загинули дівчата. Загиблих було дуже багато. І жодне таксі у великому 300-тисячному місті не працювало. На блокпостах стояли сепаратисти.

Я знайшла таксиста з іншого міста – Костянтинівки, яке контролювали українські війська. І він звідти приїхав у Горлівку просто в бомбардування. Через гроші. На вокзалі в Дніпропетровську я увімкнула планшет, зайшла на сайт Горлівки. І все… Кричала, плакала. Побачила фото цієї жінки з дитиною, вона так і померла, обіймаючи її. І чоловік лежав поруч без голови. Ніколи не думала, що можу дожити до того, коли в моєму місті буде війна”.

“Люди принесли хрін, м’ясо – це було свято”

“Жити на переселенні все-таки дуже важко. Насправді ти нікому не потрібен. Якщо сам не зачепишся, ніхто до тебе додому не прийде і не принесе навіть пачки макаронів. І сидіти й чекати – це теж неправильно.

Ми нічого не чекали, бо розуміли, що місто чуже. Квартиру спершу знайти не могли. До того в Тернополі обговорювали якусь нехорошу історію з переселенцями. Надумана вона була чи ні, але на той момент нам усі відмовили в квартирі. Було бажання поїхати під обстріли, але додому.

Зиму ми пережили на гуманітарці. У сина, Кості, був день народження 1 грудня. Ніхто не святкував. Ні Новий рік, ні Різдво. Ми справді голодували. І тут люди принесли – і хрін домашній, і м’ясо – це було справжнє свято.

Мені пощастило з роботою. Я зовсім поміняла спеціалізацію, працюю в фірмі, що займається торгівлею. Мене запитали: тебе на скільки вчити – на місяць, на рік? Я кажу – вчіть, як назавжди.

Що нас відрізняє? Ми більш відкриті, можемо вільно поговорити на будь-яку тему. На роботі тут ніхто не знає, що в кого у сім’ї. У нас на Донбасі трошки інакше. Кожен знає, хто коли народився, хрестився, куди поїхав відпочивати, який раз одружений. До цього просто ставляться, не роблять таємницю”.

“Надто багато вже загинули”

“Чому така ситуація в Україні? Такого не було раніше. Чому в нашій сім’ї навіть не зародилася думка, що ми говоримо російською, а нас хочуть перевчити на українську? Це прийшло ззовні. Це на Донбас принесли, нав’язали.

У Горлівці є така площа, як в Тернополі. Тільки з пам’ятником Леніну. Там проводили мітинги. Я один раз проходила поруч, уже коли сепаратисти обстрілювали наші літаки. Люди стояли і слухали. Пенсіонерки і шахтарі. Незнайома жінка говорила російською: “Ви, шахтарі, я звертаюся до вас особисто. Ви дозволите, щоб бандерівці, фашисти, зайшли в місто? Це нелюди”. Мотивувала взяти зброю.

Якби шахтарі на той час зрозуміли… Мій Донбас мирний, трудолюбний. У нас справді роботяги, які знають ціну копійки. Працювати сталеваром,  коли над тобою весь день ковш із кількома тоннами розпеченого металу, чи добувати вугілля на глибині тисячу метрів, сім тонн вручну… Не вірю, що люди хотіли такого, як зараз. Можливо, це боязнь – втратити роботу, виділитися з натовпу…

Державі треба було раніше щось робити, аби зберегти регіон. Я би пересиділа в червні у підвалі. Я би переплакала, перечекала, якби знала, якби вірила, що все минеться. Краматорськ відновили, Слов’янськ… Та надто багато людей вже загинули. Дуже важка була зима. Мама недавно спілкувалася зі знайомою з Горлівки. Та каже: “Галя, по нас стріляють, я сиджу в коридорі на стільчику. Не знаю, виживемо нині чи ні”.

Люди тепер у жаху під обстрілами. В принципі, їм вже однаково, хто стріляє.

У мене в Горлівці майже нікого не залишилось. Знайомі повиїжджали. Або в Росію, або на територію України.

На моїй колишній роботі мене вважають ворогом. Я працювала в управлінні освіті. Мені пишуть у соцмережах: “Ми бачимо, що ти виховуєш бандерівця”, бо в мене фотографія сина у вишиванці. Погрожують, що здадуть сепаратистам. Знайомі люди кажуть: “Ти відчуєш, як наші діти, посидиш у підвалі, без хліба, без ковбаси…”.

Люди озлоблені, хоч їх не змушували залишатися під обстрілами. Я не знаю, що має статися зараз, аби змінити таке мислення. Хоча тепер людей, які чекають, коли українська армія визволить Горлівку, більше. Знайома днями розповідала: у місті постійно з’являються чутки, що от-от прийдуть українські військові, що чекати вже недовго”.

“1300 кілометрів – і я не почуваюся самотньою”

“З Ванею ми ніколи не говоримо про війну. Він сказав: я хочу, щоб ти ніколи в житті не дізналася, що я вмію і чого мене навчили.

Він із Західної України зараз у мене – на Донбасі. Я зі Східної – біля його дому. Ми навряд чи зустрілися б за інших обставин. І справа не в тому, що говоримо різними мовами. Ми хоч і з різних полюсів, але розуміємо одне одного.

З батьком Кості я вже два роки розлучена. Його мобілізували, і зараз він служить в українській армії. Як і мій вітчим. Горлівські теж воюють за Україну.

А Вані я сама написала у “Фейсбуці”. Побачила, що він військовий, батальйон Національної гвардії України “Донбас”. Ми зідзвонювалися, говорили про все на світі. Він приїхав до мене. Познайомив з рідними, друзями. Зараз між нами 1300 кілометрів. І він вміє зробити так, аби я не почувалася самотньою.

Пацани з його батальйону розпитували, хто я, звідки. Давай шукати на карті в Тернопільській області Горлівку. А потім зрозуміли, що це та Горлівка, яка під сепаратистами. Жартують: “Що ж ці сепаратистки з бандерівцями роблять?”.

Він записався добровольцем, з перших днів на передовій: Щастя, Луганська область, Донецька. Мені тяжко усвідомлювати, що він на війні.

“Що ви робите?”, – питаю іноді. “Та нічо – копаємо, садимо”. Чую в телефоні – черга з автомату…

Йому 35, мені 28. Він шукає можливість, щоб знайти зв’язок. Вимкнувся телефон – візьме в колеги, в того теж півпалочки заряду залишилось. Скаже – цілую, люблю, завтра здзвонимося”.

“Вдома велосипед і друзі”

Все ще є надія, що ми вернемося додому. Я люблю Донбас. Мій вітчим зараз в АТО. Він дзвонить мамі й каже: “Я бачив терикони. Я бачив поля соняшника. Я по-іншому почав дихати…”. Для нас це важливо. У мене з вікна три терикони було видно. У нас пшениця розкішна росте. Будь-яка новина звідти мене “розриває” на частинки. Але крім того я люблю свою країну. Ми говоримо російською і думаємо російською, але, може, більші патріоти, ніж ті, що кричать про це.

Звичайно, я хочу побачити свою квартиру. Хоча б забрати фотографії. Ваня каже: “Я буду там, де будеш ти”. Я повернусь в Горлівку тільки тоді, якщо там буде український прапор.

Мамі 51 рік. Іншого такого дому в неї не буде, якщо Донбас не повернуть.

Костя зараз всім розповідає: “Мій дім – Горлівка, мій дім – Донбас. Там дядя чужий прапор повісив. Дядя приїхав на танку. Я йому кажу – їдь назад. Мій дід в армії служить і він дядю вижене, бо в мене вдома велосипед і друзі”.

Антоніна БРИК.