Олена Герасименко: «Донести правду, як ресторанну страву – не пересмажену, а досконалу…»

Олена Герасименко належить до людей, з якими хочеться продовжувати розмову. Бо вона – говорить правду. Через це до неї стільки уваги за останній місяць. Через це вона відчула на собі тиск і саме через це звільнилася з роботи. Чи стала вільнішою колишня ведуча каналу ТТБ Олена Герасименко? І що вона хоче донести новим проектом на каналі ІНТБ «Без цензури» та своєю книжкою «Купи мені любов»?

– Перш, ніж написати заяву на звільнення з ТТБ, довго наважувалася? Чи це спонтанне рішення?  

– Імпульсивне рішення – це як короткочасна реакція на якусь  подію, образу тощо.  Тут питання серйозніше. Я визрівала. Це одне з моїх найвиваженіших рішень. Перед тим як виходити заміж, я так довго не думала.  Мабуть,  вважала, що журналістика, як любов, одна на все життя. Тому розірвати ці стосунки було для мене непросто.

– Чому саме напередодні Дня Незалежності?

– День Незалежності  став пусковим механізмом для сміливого кроку. Пригадую, як кілька років тому я у день народження країни підкорювала її вершину у Карпатах. Я вперше зрозуміла, що людина може досягнути при бажанні.  Цей день знаковий. Мабуть, тому саме напередодні свята я вирішила стати незалежною від ТТБ. Це  не випадковість, а моя позиція незалежної людини – звільнитися від системи.

– Що стало основним поштовхом такого рішення? А може тут причина не одна…

– Чітко усвідомлювала: якщо не побачу світла в кінці тунелю – завершу свою телевізійну роботу. Я не те що світла не побачила, я натрапила на глухий кут. Державне телебачення – це союз  двох структур (здогадайтесь самі яких) на вигідних умовах. Я не розкажу погане про вас, а ви замовчуватимете про нас. Тому хвалімо один одного по черзі. Приблизно так.  На державному телебаченні ще довго не буде змін. Чому? Бо їх  не хочуть, усі пристосувалися до  умов, що є. Але я уже інша. І пристосовуватися  не можу. Це як щодня  взувати тісні туфлі.

– Чи пригадуєш, коли вже починався отой початок кінця телевізійної кар’єри на ТТБ?

– Для того, щоб працювати на ТТБ довго, треба   бути  схожою на  Алісу з країни див. Пам’ятаєш той епізод у мультфільмі, коли вона випила чарівну мікстуру і шалено виросла,  а потім  знову  стала  маленька? Отак і у нас той принцип: велика Аліса, маленька Аліса. Щоб  вирости, треба знову перейти на  попередній рівень,  тобто зменшитися.  І так по колу. Тобі здається, що ростеш, а насправді –  ілюзія.  Ніхто не зацікавлений у кращому результаті і у твоєму рості зокрема. Працювати на кількість, а не на якість – ось девіз державного телебачення. Початок  мого кінця розпочався з  усвідомлення  реальності.  Не захотіла більше бути Алісою.

– Це було безболісно для тебе?  Не вважаєш це поразкою?

– Це моя маленька перемога над собою. Я настільки сліпо була закохана в свою роботу, що мені здавалося – життя без ТТБ не існує. Болісно було прийняти рішення. Пам’ятаю, коли заносила заяву на звільнення, то руки тремтіли. Далі процес приємний. Бо це очікування нового.

– Розумієш людей, які не підтримали твоєї відваги і відвертого висловлювання щодо роботи на ТТБ? Можливо, навпаки, не можеш їх зрозуміти.

– Завжди на кожну позицію є опозиція. Недивно, що мою думку поділяли не усі. Можливо, хтось підтримував, але мовчки. Тих, хто відверто говорив, що я роблю неправильно – одиниці. Не засуджую ні тих, ні інших. Просто на все свій час. Я теж прозріла не відразу.

 – Твоє прозріння стало раптовим?

– Ні.  Я теж була заручницею системи, отже, її учасницею. Проте робила спроби щось змінити. Прозріння – шлях до боротьби. Настає момент, коли ти не хочеш більше миритися з позицією привілейованих. Це відвертий виклик. «Сліпим» легше жити.

– Зможеш тепер дивитися канал, на якому пропрацювала 15 років?

– По-щирому хочу, щоб канал став сучаснішим. Мабуть, час від часу дивитимусь, бо там залишилися люди, яких я люблю  і в яких вірю.

– Який найцінніший досвід для себе взяла, йдучи з ТТБ?  Професійний, досвід розчарування чи розуміння в людях, досвід життєвий, тощо…

– Усе, що ти назвала. ТТБ – це школа виживання.

– Які категорії виживають у цій школі?

– Є ті, хто загартовують наразі свій терпець до боротьби. Я цей шлях теж проходила. А виживають байдужі, які звикли працювати по графіку за сталу зарплату. Або ті, хто з керівництвом має «товариські» стосунки. Поміркуйте самі, за кілька тижнів з державного телебачення звільнилося шестеро працівників. Більше не коментую.

– Як би ти сказала про себе зі сторони: Олена Герасименко вижила на ТТБ чи її з’їли?

– Я би сказала так – я звільнилася живою.

– Де знаходиш точку опори – в собі, в рідних, в друзях, в якихось переконаннях?

– Точка опори – це сила, яку дарує небо. Це віра, яка підіймає тебе з ліжка і каже – вперед. Це люди, які поруч. Таке поєднання штовхає до змін. Я від цього щаслива.

 – Чи з’явилося відчуття свободи тепер? І що з тією свободою плануєш робити далі?

– Відчуття свободи з’явилося тоді, коли я прийняла рішення про звільнення.  Тепер думаю, чому я не зробила цього раніше. Адже згаяла стільки часу у закладі суворого режиму. Почуваюся,  як після амністії.

– Можеш розповісти, де тепер можна буде побачити, почути, почитати Олену Герасименко?

– Однозначно, я буду працювати у рідному місті. Зараз відгукнулася на пропозицію від ІНТБ. Розпочала новий проект. На черзі – наступний. Про все не скажу відразу, окрім одного – готуюся до презентації своєї книжки, яка відбудеться незабаром.

– Проект «Без цензури» на ІНТБ. Чим він особливий?

– Особливий тим, що мене чують, прислухаються і дають свободу. Спеціально для цього безцензурного проекту в лічені дні підготували нову студію, нову заставку, анонс. Мені довіряють. А для мене це найважливіше. Стараюся виправдати сподівання і керівництва, і глядачів.

 – Якої саме цензури нема у цьому проекті?

– Без цензури – отже,  правдиво. Це як шанс, що глядач отримає інформацію у неспотвореному вигляді.  Програма виходить наживо, тому кожен може взяти безпосередню участь. Ніхто перед виходом в ефір  не прискіпується до моєї букви на папері, не шукає зачіпок. Хочу бути максимально наближеною до простого тернополянина, донести правду,  як ресторанну страву –  не пересмажену, а досконалу.

 –                     Незабаром репрезентуватимеш свою книжку «Купи мені любов». Чому така назва? Щоб заінтригувати?

–                     Скажу чесно, не думала, що над назвою книжки буду так довго думати. Я над текстом менше міркувала, аніж над заголовком. Були різні варіанти, але зупинилася на цій. Розумію, що від назви залежить успіх видання. Тому, мабуть, і захотіла, щоб кожен купив собі частинку  любові.

 –                      Що в неї входить? У книжці життєві спостереження, власний досвід чи переважно фантазії?

–                     Це новелістичний збірник, написаний від третьої особи.  Я люблю лаконічний стиль. Як прихильниця короткого жанру, намагалася у стислій формі показати масштаб. Інколи в малих словах можна побачити величину. Кожна спроба на сторінці спонукатиме до роздумів. Принаймні, я так сподіваюся. Чорно-білі смуги життя накреслили свою схему.  Є власний досвід, є чужий. Читач, думаю, розбереться з вигаданими і справжніми героями. Їх там вдосталь. А ще багато несподіваного, відвертого та інтригуючого.

 –                       Чи довго її писала? Легко давалася чи важко?

–                     Писала більше року. Це результат моїх недоспаних годин, або тих, які б я мала провести з рідними. Мої домашні з розумінням знизували плечима, коли я відповідала: «зараз не маю часу, мушу дописати».  Спочатку книжка мала бути як продовження мого телевізійного проекту «Смак життя». Вона так і мала називатися. Але час вирішив по-іншому. Може тому, що я вже інша. Презентуватиму книжку наприкінці вересня. Ще не можу точно сказати про дату. Але обов’язково про це повідомлю  на своїй сторінці у фейсбуці. З нетерпінням чекаю цієї події.

Наталка Петрів