Що доводить миротворця Офіцерського корпусу Аллу Чонгар до сліз

У домівці представниці філії Офіцерського корпусу у Тернополі Алли Чонгар цілий рік мешкала маленька сім’я з Маріуполя – Валерія та її синочок Кирилко. Вчора Алла зі сльозами на очах  проводжала додому гостей з далекого і водночас такого близького усім нам сьогодні Маріуполя.

–         Валерія зі своїм синочком Кирилком стали для мене дуже рідними, зізнається Алла. – Ми зійшлися як дві сестри. Вони повернулись до себе додому.Але знають, не дай Боже знову обстріли …, їм є куди повернутись.

Брат Валерії  несе службу на пропускному пункті у селі Чонгар на Херсонщині. – Я познайомилася з ним, коли виводила наших військових з Криму,- пригадує жінка. –  Коли близько року тому у Маріуполі загострилася ситуація, він зателефонував мені і попросив допомоги. Валерію з Кирилом спершу поселили в готелі, згодом перевели в дитячий будинок. Кирилу тоді ще не було й двох років, він почав хворіти. Тож я вирішила забрати їх до себе. Валерія мені дуже допомагала і підтримувала. Спершу вона переживала, як її приймуть в Тернополі, адже це нове місто, чужі люди. За рік вона настільки тут прижилася, що коли ми їхали на вокзал, то її проводжали і продавці з сусідніх магазинів, працівники перукарні, сусіди. Було надзвичайно приємно. І брат її приїздив сюди у відпустку. Валерія дуже багато допомагала у Всеукраїнському центрі пошуку полонених, загиблих і зниклих безвісти бійців, які воюють на Сході України. Відповідала на дзвінки, спілкуватися з бійцями, їх рідними, підтримувала нас у всьому.

Дві сім’ї із різних куточків нашої держави, яких об’єднала війна, показують чудовий приклад для всієї України.

–         Валерія зі Сходу, я родом з Київщини, живу в Тернополі майже 8 років, – каже Алла. – Батьки Валерії спершу боялися відпускати її на Західну Україну, але потім переконалися, що тут не їдять дітей, не б’ються. Вони побачили, що тут їм раді і готові допомогти.  Які б не були труднощі, які б не виникали проблеми, ми завжди тихенько давали собі раду. Ми сильно подружилися, рік був не легкий. Мої поїздки на передову…Маленькі діти…Але ми були щасливі. І в нас було одне велике бажання, щоб ніколи не було війни ,щоб люди жили мирно,дружно, щоб у такий спосіб, як наша сім’я, об’єдналася наша держава…Схід із Заходом поєднались в одній родині…Бо ми Українці!!! І цим пишаємось!!!