Журналіст з Тернополя Андрій Орляк про візити в зону АТО: “Одне очевидне — люди миру хочуть”

Журналіст проекту розслідувань “Брат за брата” телеканалу ZIK Андрій Орляк.

Тут, на Заході України, нам вельми кортить почути: що там на Сході, коли скінчиться війна, хто винен, як знайти правильну позицію… вервицю запитань можна продовжувати ще довго. В таких обставинах складно бути об’єктивним. Але – хто шукає, кажуть, той завжди знайде. У зоні дії антитерористичної операції уже неодноразово був наш земляк – журналіст Андрій Орляк. У прицілі камери Андрій фіксував безліч «портретів» війни, побут, оцінки ситуації українськими бійцями. Таким чином намагався розібратися у ситуації сам і допомогти в цьому іншим. А те, що не помістилося у хронометраж репортажів Андрія Орляка, можете віднайти у нашому інтерв’ю.

Про “журналістику головного мозку”

— Андрію, розкажи, будь ласка, що тебе покликало транслювати інформацію з війни, ризикуючи життям?

— Ще студеном мене муляла “рожева мрія”: попрацювати військовим кореспондентом. Принаймні, спробувати. Бодай, напіввійськовим, якщо можна так погратися словом. То була така у мене романтика в голові. Українські професійні журналісти, які працюють військовими кореспондентами (приміром, з “Інтеру”, “1+1”), розповідали серед колег, що подібна робота дає серйозний професійний і життєвий досвід. Я хотів спробувати, чи взагалі вдасться грамотно ретранслювати своє бачення воєнних подій. І ніколи раніше не подумав би, що для цього, примріом, не доведеться виробляти візу, летіти світ-за-очі у якийсь-там Багдад. А що це відбуватиметься тут, у нас. І одразу наштовхнувся на проблему: українцю військовий конфлікт в Україні, мабуть, неможливо висвітлювати як “третя сторона”. Так, сорі за пафос, об’єктивність — понад усе. Її треба добиватися. Але є багато “але”. І це розуміють, гадаю, усі. Стосовно ризикувати життям… Не перебільшуватиму — це геть не про мене. Я не перебував у таких ситуаціях, коли кулі літали над головою, а гарматні снаряди лягали у метрах від мене. Найближче — за кілька кілометрів тривала мінометна канонада. Але це, звісно, не ті “небезпечні” речі, про які варто говорити. Про це можуть, мабуть, годинами розповідати справжні, як на мене, герої і, в хорошому розумінні, хворі на “журналістику головного мозку” люди, які робили репортажі з Донецького летовища, коли ішли масштабні бої. Або, наприклад, четверо хлопців з каналу ZIK, які постійно перебувають у зоні АТО, і постійно ризикують, аби щодня розповідати про війну.

— Яким був перший візит на Схід?

— До цього, як і більшість українців, знав про події в зоні АТО з новин, від розповідей брата, у робочих інтерв’ю. Торік наприкінці листопада була нагода перевірити все на власні очі. Поїхав з волонтерами, які везли бійцям 128-ої гірсько-піхотної бригади адресну допомогу, теплі речі, провізію. Насправді, опція “цікавість” в той момент була на останніх позиціях. У 128-ій бригаді під Дебальцевим тоді служив мій брат Сашко. Найперше хотів здибатися з ним – тоді не бачилися ще з серпня. Заздалегідь запаслися засобами захисту – взяли броники, каски. Я провсяк стрічкою акуратно наклеїв на них надпис “TV” (здається, у результаті — то була б дурня нікому непотірбна). З нами були двоє вояків з 128-ої: розвідник та, попри кумедність, — пілот безпілотника. Ті, правда, переконали, що потреби у таких пересторогах з брониками немає. Залишили всю цю екіпіровку поблизу столиці. Уночі, уже в дорозі, дізналися, що Дебальцеве накрили “Градами”. Казали, містечко горіло. Там же, пізніше, побачив і війну “в дії” – в розбитих дахах будинків, розтрощених вікнах, розвалених стінах помешкань.

— Що ти відчував у такі моменти?

— Нічого. Було враження, наче потрапив у паралельну реальність. Хоча АТО уже тривало далеко не перший місяць, все це видавалося якимось далеким, нетиповим. І щоб не зациклюватися на емоціях, зосередився на роботі. Хоча, видається, інколи без власних гострих емоцій і доброї роботи не вийде.

“Журналіст рано чи пізно поїде з позиції, а там залишаться військові. Це не потрібно забувати чи ігнорувати”

— Знаю, ти одночасно робив матеріали з зони АТО для телебачення і преси. Чим відрізняється газетний репортаж від телевізійного, коли йдеться про висвітлення бойових дій?

— Різниця у картинках. Коли йде телесюжет, слова доповнює відеоряд. У газеті, зрозуміло, більше акцентується на тексті. Фото, скільки б його у тебе не було, — більше 5-6 не втиснеш на шпальту. Однак, не важливо: для газети працюєш, чи для телеканалу. Важливо інше – грамотно подати тему. Не перекручувати, звісно, нічого. Оце, як у лікарів — не нашкодити. Журналіст рано чи пізно поїде з позиції, а там залишаться військові. Це не потрібно забувати чи ігнорувати.

— Схід України справді так контрастує із Заходом, як про це часто говорять?

— Як «западенець», про Донеччину чув багато стереотипів, але не знав, що справді на ділі робиться, поки уперше не приїхав туди торік. Дисонанс, звісно, помітний. Села і селища за кількістю будинків нагадують радше хутори. Але це — суб’єктивне враження. Звісно, є і великі поселення такого штибу. Будинки виглядають значно бідніше від західноукраїнських. На вікнах — не типові для тієї ж Галичини дерев’яні вставні, як з ілюстрацій російських казок. Але констатувати, що життя мешканців Сходу схоже на російське — не можу і не буду. Знову ж таки — ми заангажовані стереотипами. Ще масу їх плодить війна.

— Постійні нервова напруга, небезпека, невизначеність не сприяють гарному настрою. Доводилося бачити конфлікти між «нашими»?

— Конфлікти бувають усюди. Врешті, підрозділи, батальйони, бригади ітд — величезні колективи. Тому нічого дивного, що трапляються конфлікти. А що з такого, прости за авангард, дрібного мирного непорозуміння… хіба що, коли ми під’їхали до розташування 128-ої, хлопці працювали над укріпленням бліндажу. На умовному-неумовному КПП нас зупинили. Правильний пароль і присутність військових розвідників серед нашого екіпажу виявилися не переконливими для вартових. Була якась напружена атмосфера, не могли порозумітися. Але вгощання цигаркою та розмова, нехай буде, про погоду — злагоджує нервовість. Головне — знайти підхід, не гарячкувати.

— Що тебе вразило у побуті наших бійців?

— Мабуть, польова “губа” – гауптвахта, де тримають штрафників. Як правило, що переборщують зі сприртним. Місце далеко не з затишних і приємних, якщо коротко.
— Як виглядає східний урбан після бомбардувань?

— Після військового містечка ми в’їхали у саме Дебальцеве. Дали, провсяк випадок, супровід з кількох бійців. Власне, дорогою встиг більш-менш оглянути місто після нічного обстрілу. Центр був добряче побитий. Місцеві саме змітали скло з тротуарів, щось підремонтовували. Окремі хатини, паравда, були уже геть приречені. Волонтери заїжджали у дві лікарні: залізничників і, здається, районку. Основну гуманітарку саме їм адресували: ліки, спецліжка, провізія тощо. Медики ношами на візках забирали мішки з картоплеою… Якось це по-особливому виглядало… Лікарка з районки узагалі розчулилася до сліз. Тим часом добре чулися мінометні канонади поблизу містечка. Але стосовно лікарні (це буде зараз дуже непрофесійно, втім…): за подейкуваннями, там же пізніше підпільно доглядали за пораненими чи хворими терористами. Палка з двома кінцями.

“Одне очевидне — миру вони хочуть”

— Гуманітарна катастрофа, напевно, помітна вже на першому плані.

— Уже на той момент поширювалися розмови про наближення в Дебальцевому гуманітарної катастрофи. Волонтери у центрі містечка завезли вантажівку з провізією та одягом для місцевих. Окремі жінки доволі таки агресивно тербалися за сало. І сміх, і гріх. Хоча, насправді, не до сміху… Мені досі запам’ятався кадр, коли волонтер простягає з фургона закрутку чоловіку: той намагається протиснутися крізь натовп, однією рукою держить малечу, а іншою намагається дотягнутися до консервації.

Окремі батьки забирали на руки ще геть немовлят з візочків, і аби більше запастися гуманітаркою — пакували її у той же візок. Жіночки-продавчині з двох відчинених магазинів брали консервації, скільки могли вмістити у руках за раз, і несли в магазини. Хотілося б вірити, що не для продажу…

Хтось тим часом озивався, зокрема, мені: «Вы вчера по нас градами фигачили, а сегодня приехали задобрить тушонками?». Таке собі моральне протистояння — тут типове явище. Щоб їх зрозуміти: світогляд, вимоги, бажання — треба бути одним з них. Хоча і без цього, правда, є одне очевидне — миру вони хочуть. Усі втомилися. Боятися, ховатися по підвалах, хоронити близьких. Про це кажуть і самі вояки. Серед місцевих є багато цілком налаштованих проукраїнськи. Бачив і тих, хто відверто підтримує сепаратистів. І їх не одиниці. Але, певно, усе ж більшість — такі собі «шапкозмінювачі», як у фільмі «Весілля в Малинівці». Тобто, сьогодні одна влада — вони за неї. Затвра буде інша — то їй раді будуть.

— Як ти поводився з опцією «страху за життя»?

— Страху не було. Тобто, можливо, коли б почало накривати “Градами”, то він би з’явився, і дуже навіть бігом. А загалом радше відчувався потужний моральний тиск на свідомість зі спостережень за місцевим населенням і навіть за нашими вояками. Не все у нас так «чотко» змобілізовано. Було видно, що багато бійців хочуть додому, що вони геть виснажені. Втім, на це значною мірою впливала рутинність тодішнього умовного затишшя. Одна справа, коли чоловік у бою, інша – сидіти, очікуючи невідомого. Принаймні хлопці так бідкалися. І, врешті, це було помітно по них самих. Але це не було таке собі “сопливе нарікання”. Так, радше: “Зле, що оце так все тягнеться. Але воювати треба — воно зрозуміло. А раз треба — будемо!”.

— Яким виявився твій перший професійний досвід на війні як кореспондента?

— Я не був у Пісках, Донецькому аеропорту чи у Дебальцевому, коли за них йшов запеклий бій. У мене склався не стільки воєнний, скільки прифронтовий досвід у журналістиці. Відчув, що моя поїздка в зону АТО недаремна, коли вийшов матеріал про Дебальцеве. Мені телефонували незнайомі люди, казали, що плакали, читаючи. Мабуть, це означає — що воно комусь потрібно.

— На підставі власного досвіду, можеш проаналізувати об’єктивність висвітлення подій на Сході колегами журналістами в Україні?

— На Сході складно було слідкувати за новинною стрічкою то через відсутність інтернету, то через брак часу. Якби мені вдалося перебувати там хоча б з два-три тижні поспіль, щоб адаптуватися, цілком розуміти актуальну ситуацію і слідкувати, як передають її різні ЗМІ — це інша справа. Єдина надія, що ніхто з колег не лукавить у своїх матеріалах. Хоча військові і місцеві жителі часто скаржилися, що в наших засобах масової інформації дуже скупо представлено події на Сході. Але, все-таки, вважаю: якщо здорова, адекватна людина має намір розібратися у тій, чи іншій ситуації — вона це зробить. Інша справа, якщо читачглядачслухач лінивий, і «черпає» інформацію лише з російського телебачення.

— Пригадую, мене свого часу приємно здивувала польова кухня в умовах війни — там все дуже смачне. Як було у тебе?

— Мій брат – кухар за фахом, любив використовувати можливість готувати для всього взводу. Так справлявся зі стресами…
Вперше я спробував умовно польову кухню у бліндажі розвідників 128-ої бригади. У нацгвардійців в Костянтинівці годували незабутньо смачним червоним борщем. В ДУЦі на одну з вечерь була домашня картопля зі шкварками та кури власного копчення. У зведеного загону міліціонерів пригощався нічогеньким супом. Буржуї, якщо розібратися))) А загалом з провізією: як у кого, і за яких обставин. Бувало, хлопці жалілися, що енний день на сухпайках. Інші, наприклад, казали: “Та, тьфу-тьфу, поки основних продуктів вистачає”.

— Серед наших військових помітна ієрархія?

— Питання направду дискусійне. Раз ми уже акцентуємо на 128-ій, то на її прикладі помітив ієрархію, скажімо, по облаштуванню бліндажів. З другого боку, мабуть, тут нічого особливого нема. У військових свої гласні і негласні правила щодо подібного. Хоча, до слова, де і у кого не бував на позиціях, то субординація — теж дуже умовне поняття. Радше усе будується на авторитеті. Інколи це працює. Інколи може нашкодити.

— Що скажеш про забезпечення нашої армії, станом на останні твої поїздки?

— Коли взимку цьогоріч їздив з тернопільськими автомайданівцями до нацгвардійців, якраз запитував в комбата про ситуацію з постачанням. На забезпечення не скаржився, але зауважив, що це, передусім, заслуга волонтерів, а не командування. Інші вояки «рубанули правду-матку»: «Якби не волонтери, АТО в поганому сенсі закінчилося би через місяць після початку». Вже так склалося, що волонтери – не просто «кур’єри» допомоги, а сильна моральна підтримка, фундамент української армії. В одному з матеріалів я порівнював волонтерів із британськими лордами, яким у давнину дозволялося споряджати умовні батальйони і віддавати їх у підпорядкування монарху. Теперішні українські волонтери – чим не лорди? Щоразу змушує дратуватися, коли якісь високопосадовці, армійське керівництво і навіть Президент закликають волонтерів продовжувати свою справу. Ті, хто це роблять, продовжуватимуть це і без закликів! Цікаво, чому фінансово самодостатній той же Президент не займається волонтерством? Понад рік минув від початку АТО, а в нас досі волонтери — чи не ключова ланка обороноздатності армії.

… і саморобні набої для снайперських гвинтівок

— Як там щодо технічного забезпечення?

— Коли ми були в ДУКу «Правого Сектора» в Покровську, побував на локації снайперів, які демонстрували саморобні набої для снайперських гвинтівок, бо купити – дуже дорого, кажуть… Пізніше, здається, сам же Ярош «пробив» їм кілька снайперських гвинтівок. Бійці були від цього в захваті – наче подарункам на свято Миколая. Вони тішилися елементарному – тому, що мало б бути апріорі!

Коли українська сторона втратила Донецький аеропорт, я розмовляв з десантниками, які його боронили. Зрозумів, що спорядження у них було нормальне. Хоча на одному з крайніх блокпостів за Лисичанськом, перед передовою, хлопці з Тернополя бідкалися не стільки про технічне забезпечення, як щодо роботи з командуванням. Вони навели приклад, як захищалися від наступу противника: коли кулеметами вже не можливо було протистояти — викликали артилерію, задавали координати, а артилерія мовчала… Невідомо: чи це «робота» запроданця в командуванні, чи “савпадєніє? нєт, нє думаю”… Хоча, насправді, складно говорити про об’єктивність цих дій за чужими словами. Але і мовчати не можна. Ось і буть мудрим.

— Яка вікова категорія основна в українському війську?

— Знаю, що серед добровольців багато хлопців додають собі років. Серед мобілізованих багато 19-20-річних, разом з тим вистачає і сивобородих дядьків. Мій 24-річний брат командував солдатами, удвічі старшими від нього.

— Як вважаєш, що все-таки тримає молодих батьків, хлопців на фронті?

— Мабуть, більшість мобілізованих тримає указ Президента “Про мобілізацію” і очікування дембеля. Добровольців — відповідно, добра воля. Але що перші, і що другі, як би там не було, захищають хто своїх дітей, хто — і дітей, і внуків. У когось банально романтизм у дупі грає. Інший переконаний: не воюватиме він — “ДНР”, “ЛНР” на Донеччині, Луганщині не зупиняться. До речі, в тому ж ДУКу «Правого Сектора» серед добровольців певний відсоток складають колишні в’язні. І вони цього факту не приховують – чимало з них так звані «короновані», які «ходили в тузах». Дехто з них знайшов на фронті елементарний дах над головою, їжу і якесь заняття. А є, що справді борються свідомо. Негідників наче намагаютсья відсіювати.

«Психолог в рідкому вигляді»

— Що скажеш про алкоголізм на фронті?

— На прифронтових територіях бачив чоловіків, які випивали. Інколи добряче. Здоровий глузд каже, що це неправильно. Такий “аватар” може нашкодити і собі, й іншим. Алкоголь на війні – швидше такий собі антидепресант, або «психолог в рідкому вигляді». У Генштабі кажуть, що борються з пиятикою серед військових штрафними санкціями та гауптвахтами. Та чи дієво це — питання інше…

— Якою для себе бачиш перспективу завершення війни в Україні?

— Безліч разів ставив це питання воякам, а тепер сам зловився на той же гачок)) Мені уже складно проводити аналітику подій на Сході. Частково зістрибну з відпоіді історією: під час останньої поїздки, наш екіпаж зупинився між Попасною і Золотим на території якогось складу. Дуже дошкуляла спека. В той час до нас підійшов чолов’яга в шортах і тапках, на вигляд 35-40 років, каже: «Ребята, это же вы корреспонденты? Идемте чай пить!». Я потерпав, що цей «чай» може мати усіх градусів сорок, а нам ще працювати увесь день під сонцем. Гаразд, думаю, принаймні поспілкуюся. Його житло нагадувало будівельний вагончик, зроблений з тирсоплити. Чолов’яга цей був, здається, з Краматорська, танкіст з 17-ої бригади. Пригостив нас звичайним чаєм і насправді не був налаштований до розмови. В ньому я побачив нетипову для таких місь педантичність – в його тимчасовому житлі було ідеально чисто. Єдине, що відрізняло це приміщення від побутового – гранатомети на стіні, «калаш» і, цілком ймовірно, кілька гранат під ліжком. Єдине, що він сказав про війну в Україні — це приблизно так: «Этих гадов надо давить! Я сам с Востока и понимаю, что эта война, ребята, к добру не приведет. С Востока противник пойдет в Центральную Украину , а затем и к Западу. Надо их давить. Мне кажется, сейчас осталось мало ребят, которые действительно хотят это делать, но даже с ними можно делать большое дело». Мені здається, ми будемо сильні у війні з противником, доки не переведуться такі от хлопці. Порошенко свого часу казав, що АТО закінчиться у рекордні терміни. Ці терміни переросли у резинові. Бійці кажуть, що серед них є кому воювати, є чим це робити, однак, все гальмує банальна політика, «мінські домовленості» і невизначеність у керівництві держави: займатися визволенням країни або чекати мирного врегулювання.

Хоча нещодавно записував історію 23-річного хлопця – лейтенанта з нацгвардії, який вийшов живим з-під захопленого Дебальцевого. Хлопчина комісований, прагне потрапити в доброволчий батальйон, аби продовжити воювати. Але наостанок все ж до слова зізнався: краще вже абиякий мир, аніж добра війна.
І знову ж таки — будь мудрим…

— Хочеться світлого майбутнього для України і найголовніше – миру. Вірю, дочекаємося цього зовсім незабаром. Дякую за розмову, Андрію!

         Розмовляла Ірина Юрко.