Військовий ЗСУ Руслан Звіробій: Сила віри на фронті завдяки “Молитві” Дзвінки Торохтушки
Руслан — військовослужбовець 82-го батальйону 105-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, родом із Тернополя. Його позивний — Звіробій, і він захищає Україну від агресії з 2022 року. Для нього найбільшими джерелами сили є віра в Бога, родина, побратими та прагнення зробити Україну кращою.
У своєму інтерв’ю Суспільному військовий розповів: «Я ще до війни відчував, що конфлікт неминучий, адже я добре знаю історію та знаю, що таке росіяни. У мене навіть була мрія стати вчителем історії. Не служив в армії до того, але був мисливцем, добре володію зброєю. Я віруюча людина, і на війні багато залежить від Божого промислу».
Руслан додав: «У 30 років я пішов на війну. Моя спеціальність — кухар та офіціант-бармен. Закінчив училище біля стадіону в Тернополі, але працював офіціантом недовго. В 17 років поїхав на заробітки і 13 років на них працював. Потім почалася війна, і я вирішив приєднатися до Збройних сил України. 25 лютого 2022 року я подався до військкомату, відправив жінку з дітьми до Німеччини, і сам став частиною ТРО. Нас готували кілька місяців, а потім направили на схід».
Перша ротація була в Полтавській області, потім — на Сумщині, де Руслан служив дев’ять місяців. Найбільші втрати батальйон зазнав у Куп’янську, в травні 2023 року, коли загинув його найкращий друг Валентин Крулевський. «Валік був дуже доброю людиною, спокійною, розсудливою, навіть фрази з мультиків говорив, заміняючи ними матюки. Він загинув від міни, яка пробила його бронежилет», — згадує Руслан.
Військовий відзначає, що його на війні береже молитва: «Молитва рідних — найсильніша підтримка. Вона дає сили. На телефоні фото моєї дружини і дітей — це моя головна підтримка. Ми з дружиною познайомилися дуже швидко, через кілька годин після знайомства пішли в РАЦС. Ми вже 11 років разом. Два дітей: донька, якій 10, і син, 5 років».
Руслан наголошує на важливості фізичної підготовки та практичних навичок: «На війні важливо не тільки вміти стріляти. Багато хто думає, що служба — це лише стрільба. Насправді 95% часу — це копання укриттів, маскування, підготовка до атак. Ми на позиціях часто копали підземні укріплення. Наприклад, на одній із позицій з прикордонниками та нашими хлопцями ми збудували бліндаж, що витримав кілька атак дронів FPV. Це наші кращі укриття — чим глибше і сильніше, тим менше втрат».
Руслан також зазначає важливість наявності жінок на фронті, які, за його словами, мотивують чоловіків: «Дівчата, які закінчили медучилище та йдуть на фронт, показують приклад мужності. Я сам був би не в змозі сидіти вдома, поки вони ризикують життям на передовій. Чоловік, який пройшов 30 років, має йти і захищати свою землю та сім’ю. Ми не можемо залишатися осторонь, коли наша країна в небезпеці».
У військовому житті Руслану важлива духовна підтримка: «Я вірю, що якщо Бог тебе охороняє, то нічого з тобою не трапиться. У мене є тату з молитвою на плечі, яку я читаю під час сильних обстрілів. Це моя сила і надія. Ось слова цієї молитви: “Побудь, мій Боже, отут, між нами, душею батька, сльозою мами, сестри любов’ю, брата плечима, чеканням милої, її очима”.
Ця поезія була написана Дзвінкою Торохтушко в 2014 році і відтоді стала частиною життя багатьох українських захисників. Вона стала молитвою для багатьох бійців, яких вона поєднувала в момент боротьби за свободу України. Вокалісти переспівували ці слова, а бійці переписували їх від руки в окопах і бліндажах. Ці слова, звернені до Бога, дають надію та силу, коли на передовій нестерпні випробування».
Руслан завершує свою розповідь словами, які, на його думку, є важливими для всіх: «Коли моя дитина запитає, чому я не захищав Україну, мені буде соромно подивитися їй в очі. Я буду захищати свою країну, і мої діти мають рости вільними. Для мене найголовніше — бути справжнім, щоб потім не було соромно дивитися в очі своїм дітям».
