Україну захищає родина з Тернопільщини – Ігор Мовчан і його сини

Уродженець села Бриків Шумського району Ігор Мовчан на Сході України воює з липня 2014 року. Учасники АТО і двоє його синів-офіцерів.

Життя Івана Мовчана спокійно проходило в рідному селі: школа, Українська сільськогосподарська академія в Києві, одруження, виховання разом з коханою дружиною Ольгою двох синів, робота головним агрономом в колгоспах «Вільне життя», «Україна», фермерському господарстві «Беріжок». У липні 2014 року капітана запасу Мовчана мобілізували до Збройних Сил України. Служив в батальйоні охорони. Про своє поранення після прибуття у військову частину Ігор говорить дуже неохоче:
– Виконував службові обов’язки, коли це трапилося. Три з половиною години тривала операція, далі – понад три місяці лікування в госпіталях. Відновився. Знову служба в армії, яка 2015 року закінчилась демобілізацією.
Повернувшись додому, почав працювати заступником військового комісара відновленого Шумського воєнкомату з питань територіальної оборони. У квітні 2017 року отримав скерування у десяту окрему гірсько-штурмову бригаду. У Збройних Силах – це молоде військове формування, створене 21 вересня 2015 року. З травня 2016-го ця бригада бере безпосередню участь у війні на Сході держави – в Донецькій області, в тому числі біля гарячої точки «Мар’їнка». За час лише першої ротації бригада втратила 22 бійців. У військах капітан Мовчан виконує обов’язки командира взводу, начальника опорного пункту. Розповідає, що за роки війни в українській армії спостерігаються позитивні зрушення. «Зміни на краще передусім помітні у військовій підготовці, – мовить Іван Мовчан. – Бойовий дух у контрактників – високий. Нам протистоїть сепарський шостий полк «народної міліції» – красива назва, щоб замаскувати справжню суть, хто справді воює проти української армії. Візуальний контакт із супротивником є майже щодня. В одних місцях ворог займає домінуючі позиції, в інших – ми.
З приємних моментів на війні Іван Мовчан згадує зустрічі зі своїми земляками – Ігорем Дзядуком та Ігорем Парієм з Великих Дедеркал, Олександром Командирчиком з Шумська, Володимирем Ткачуком з Онишковець.
У сім’ї Мовчанів не лише її глава виконує обов’язок захисника України. Два його сини – кадрові офіцери. 27-річний Юрій закінчив Харківську академію Національної гвардії, там і служить, теж учасник АТО, пережив Ілловайський котел. Старший на три роки Андрій – випускник університету Повітряних сил. Як скромно каже батько, доводилося і Андрієві бувати на Сході нашої країни, виконуючи накази командування.
Цікавлюся доки буде тривати його служба.
– Я – військовослужбовець, тож воюватиму до закінчення особливого періоду, – почув у відповідь.
Усі українці, а найбільші рідні тих, хто протистоїть підступному ворогу, хотіли, щоб цей «період» закінчився якомога швидше. Тому що війна – це не природній стан суспільства, а насамперед – кров, руїни, страждання. А в мирному житті стільки ще треба зробити, щоб воно було таким, яким ми його собі уявляємо – спокійним, заможним, духовним.

Володимир ГАВРИЛЮК

Газета “Сільський господар плюс”