Безпідставний вирок поламав життя двох чоловіків, а тернопільські судді досі в мантіях, досі чинять кривосуддя

До однієї із найгучніших справ, яку кілька років розглядав Європейський суд із прав людини, причетні судді Апеляційного суду Тернопільської області. У 2007 році наші горе-служителі Феміди винесли ганебний вирок: 15 років ув’язнення двом невинним у злочині мешканцям Хмельницького Іванові Нечипоруку та Олександрові Моцному. Три роки тому європейське судочинство визнало порушення Україною 14-ти статей Європейської конвенції щодо засуджених та оцінило дії українських судів, зокрема, й Апеляційного суду Тернопільської області, як неправомірні. Після того знадобилися ще два роки, аби українські суди на підставі рішення Європейського суду виправдали несправедливо засуджених і відпустили на волю. За чужий злочин Іван провів за гратами понад сім років, Олександр — на два роки довше, бо Верховний Суд при перегляді справи після рішення Європейського суду не врахував позиції щодо нього. Безпідставний вирок поламав життя двох чоловіків, а тернопільські судді досі в мантіях, досі чинять кривосуддя…

Загадкове вбивство у Хмельницькому
Про резонансне вбивство 49-річної хмельницької бізнесменки Антоніни І., що сталося 13 березня 2004 року, неодноразово розповідали українські ЗМІ, а особливо після того, як Європейський суд поставив крапку в тривалій боротьбі Івана Нечипорука з міліцейсько-прокурорсько-суддівською корумпованою системою. Того страшного березневого ранку сусіди почули шум із квартири Антоніни І., вибігли у коридор, а там стояв наляканий її син Сергій. «Що трапилося?» — «Маму вбили…» «Ми викличемо міліцію та швидку!» — поквапилися сусіди. «Міліцію не треба! Тільки швидку», — сказав юнак. Сергій плутано розповів, що коли виходив з квартири, на нього напали двоє невідомих у масках і вимагали гроші. Коли виглянула мати, вони вистрелили в неї й утекли. Чоловіка Антоніни тоді не було вдома — поїхав до Туреччини по тканину (сім’я мала швейний бізнес).
У вбивстві багато загадок: у квартирі було розіслано три ліжка, все перевернуто, хтось намагався витерти ганчіркою кров до приїзду правоохоронців… На тілі вбитої слідчі зафіксували різані рани, але згодом цей факт зник із матеріалів справи, залишилося лише кульове поранення. До того ж кулі нібито вилучили з тіла о 10-ій годині, хоча на розтин взяли лише о 14-ій. Від початку слідства Сергій подавав себе як потерпілого, проте лікар не виявив на ньому жодних слідів побоїв, і лише через три дні, коли батько повернувся з Туреччини, побої на хлопцеві зафіксував патологоанатом (?!), котрий робив розтин убитої.
Міліціонери і прокурори катували 32 доби…
Сергій щоразу міняв покази про нападників: то підозрював одного із сусідів, то конкурентів по бізнесу, і лише через кілька днів, проїжджаючи вулицею, побачив Нечипорука та Моцного і йому видалося (!), що нападники були схожі за манерами і статурою саме на них. За це безпідставне і певною мірою безглузде припущення буквально вчепилися слідчі. Версію про причетність хлопців до злочину «підкріпили» тим, що дружина Івана працювала на підприємстві потерпілих, тому могла «здати» інформацію про відсутність глави сім’ї.
— Доказів причетності Івана й Олександра до вбивства за час слідства і судів так і не надано. Мешканці будинку бачили двох чоловіків, що збігали сходами, але не впізнали їх у засуджених, — розповідає юрист-правозахисник Тетяна Яблонська. — Єдиний свідок, що вказав на них, — таксист, який нібито підвозив їх, та відомо, що на нього тиснули міліціонери, бо той нібито був причетний до наркобізнесу.
Івана та Олександра затримали більш як через два місяці після вбивства. Рідних не повідомляли, не надали адвоката, тільки жорстоко вибивали зізнання. Одягали у бронежилет і били, підвішували на ломі, застосовували електричний струм… Загалом у Південно-західному райвідділі міліції Хмельницького, а також у місцевій прокуратурі Івана незаконно тримали і катували 32 дні, Олександра — 22. «Чи витримає те, що витримав він?!» — нахабно запитав один міліціонер іншого перед Іваном, коли за стіною почулися крики його дружини, яка була на восьмому місяці вагітності.
— Я почав кричати, що підпишу все, що завгодно, аби тільки не зачіпали дружину. Навіть сказав, що я вбив Гонгадзе і Лістьєва. «Лістьєва навряд чи, бо ти був малий, а щодо Гонгадзе треба подумати», — відказав слідчий. Тоді я зрозумів, що говорити з ними немає про що, — згадує Іван.
Під час катувань і шантажу Нечипорук і Моцний написали явки з повинною, на які й надалі опиралися судді. Утім, Хмельницький міськрайонний суд усе ж виправдав чоловіків, та прокуратура оскаржила вирок. Шепетівський районний суд відправив справу на додаткове розслідування, а вже Апеляційний суд Тернопільської області призначив покарання у вигляді 15 років позбавлення волі. Верховний Суд України залишив рішення чинним.
«Ручні» тернопільські судді
Тут виникає запитання, чому справу про вбивство Антоніни І. передали до Апеляційного суду Тернопільської області?
— Справу кілька разів повертали на дорозслідування, вона «розсипалася», тому її свідомо передали до Апеляційного суду Тернопільської області. Голова Хмельницького обласного апеляційного суду Олексій Леванчук у близьких стосунках із потерпілими, він і клопотався через впливового «покровителя» — першого заступника Голови Верховного Суду України Петра Пилипчука, аби відправити справу подалі з Хмельницького, де було б легше домовитися, — каже Нечипорук. — Головою кримінальної палати в Апеляційному суді Тернопільської області на той час був суддя Петро Декайло, його призначили головуючим по справі. Колегія суддів скасувала виправдальний вирок і спрямувала справу на новий розгляд. Проте ні Хмельницький міськрайонний, ні Шепетівський районний суди не визнали нас із Моцним винними. Це не влаштовувало потерпілих, і справа знову опинилася у Тернополі. Суддя Декайло вчергове скасував рішення попередніх судів і відправив на дорозслідування до хмельницьких прокурорів із рекомендацією перекваліфікувати статті на важчі. Прокурори переписали обвинувальний висновок, і справа «поїхала» до Тернополя. Наші родичі бачили, як суддя Леванчук особисто привозив нашу справу на черговий апеляційний розгляд до Тернополя і передавав тодішній голові суду Лідії Деркач. Загалом про корупційний ланцюжок — Леванчук — Пилипчук — Деркач — «ручні» тернопільські судді — описано у рішенні Європейського суду. Остаточний вирок виносила горезвісна суддя Апеляційного суду Тернопільської області Ольга Демченко. Жодне наше клопотання не брала до уваги, засідання відбувалися у пришвидшеному режимі — щодня упродовж тижня. У суддівській колегії були судді Ігор Ваврів, Олег Стадник, Олег Подковський, вони теж закривали очі на правду. І 31 серпня 2007-го нас із Моцним засудили на 15 років ув’язнення. Це був остаточний удар і зневіра, у мене тоді пішла земля з-під ніг…
«Мало люструвати суддів, їх треба покарати…»
Європейський суд виявив порушення 14-ти статей Конвенції про права людини — від катувань до необґрунтованого вироку.
— Апеляційний суд Тернопільської області з грубим порушенням КПК скасував рішення попередніх судів. На жаль, наші «ручні» суди діють за принципом «що бажаєте замовити» і виконують замовлення як за телефонним дзвінком, так і за гроші. А те, що відбувалося у Верховному Суді, взагалі важко назвати правосуддям, — зазначає Тетяна Яблонська. — Якби не рішення Європейського суду, то засуджені були б досі за гратами. Але ж не може у державі існувати порядок, при якому усі мусимо звертатися до Європейського суду, тоді взагалі втрачає сенс українське правосуддя і абсурдним стає утримування недолугих суддів. Після рішення Європейського суду справу переглядав Верховний Суд України. Із 43 суддів Верховного Суду єдиний суддя — Богдан Пошва — вивчив справу і вказав на помилки, які допустили при винесенні вироку Нечипоруку і Моцному. Європейський суд справедливо зобов’язав Україну виплатити Нечипоруку 49 тисяч євро моральної і матеріальної компенсації, але варто розуміти, що ці гроші виділили із державного бюджету, а справедливо було б, щоб судді, які свідомо виносили несправедливий вирок, самі компенсували.
— Я звернувся до тимчасової комісії, що вивчає порушення у справах, щодо яких є рішення Європейського суду. Домагатимусь не просто люстрації суддів, прокурорів та міліціонерів, а їх справедливого покарання, — каже Іван. — За цих десять років я втратив усе, тому не залишу безчинства у вищих кабінетах без покарання. Прикро, що й тепер, при нинішній новій владі, не видно абсолютно ніяких позитивних зрушень у судовій системі, але вони мусять відбутися. Ми, українці, вже не будемо довго терпіти…

Cофія ГРОМНИЦЬКА, НОВА Тернопільська газета

Comments are closed.