Книжка Василя Махна схожа на великий будинок, у вікна якого підглядаєш справжнє життя з усіма його відчуттями

В анотації до книжки Василя Махна йдеться про те, що “Дім у Бейтінґ Голлов” “це безсторонні розповіді про долі цілком різних людей, чесні й позбавлені пафосу”.

Насправді люди не такі уже й різні. Оповідання за оповіданням вони здаються все ближчими один до одного. Незважаючи на час, відстань та обставини, які їх розділяють.

Усі герої книжки схожі на речі, що лежать не на своєму місці.

Ніби й красиво, подекуди гармонійно, але на душі щось шкрябає. Вони усі не вдома. У цьому їхня схожість.

З однієї сторони життя … воно однакове всюди. В Чорткові і Нью-Йорку. У середмісті і селі. В емігранта і продавщиці пива. Люди моляться, працюють, народжують. Але автор чомусь обрав собі за головних героїв людей, що не можуть увійти в цей ритм. Намагаються, та з кожним разом провалюються все глибше.

Вони втікають від війни, буденності чи бідності. Та у них нічого не виходить. Бо усі проблеми не від місця, а від того, що відбувається в їхніх головах.

Книжка Василя Махна схожа на великий будинок, у вікна якого підглядаєш справжнє життя з усіма його відчуттями.

Деталі, які так майстерно промальовує автор, стали своєрідною машиною часу. Перегортаючи сторінку, у повітрі витає дим недавно викуреної сигарети чи запах риби з чортківськоі крамниці.

Одного разу навіть виникло нестерпне бажання побачити на своїй вулиці повногрудих пуерториканок, які б мали чекати мене зі смачними рецептами у вікнах своїх тісних квартир.

“Дім у Бейтінґ Голлов” вчасно до мене потрапила. Вона осіння. У книжці є багато недомовок. Автор натякає, тим самим даючи ареал для здогадок. Так можна пристосувати текст до себе.

Знайти у ньому знайомі образи. Хто ж не стикався зі “Cторожовою вежею” Свідків Єгови чи гулящою сусідкою, що отримує на горіхи від чоловіка?

Здається ніби усі історії відбуваються восени. Насправді це не так. Але навіть не віриться, що люди можуть бути настільки самотні в інші пори року. Це ще одна риса, яка міцно поєднала героїв книжки.

Вона про те, звідки береться одинокість, про безнадійні спроби з нею боротися, про те що від неї не можна втекти. Про вчинки до яких вона призводить і їхні наслідки.

Самотність — це минуле героїв, страхи яких вони не можуть позбутися.

У всіх них щось болить. Усіх їх щось ранило або ще ранить. Не все в їхньому житті надто добре чи надто погано. Але мабуть стане гірше, якщо вони не приймуть біль, не змиряться з самотністю, не згадають дому.

Тішить, що в оповіданнях показано життя так, як воно є. Не щось очевидне. А щось таке, що стає буденністю, у якій можна вловити раніше небачені речі. Ця гіперболізована прозаїчність це те, чим Василь Махно втер носа багатьом сучасним українським письменникам. Вона тримає читача на землі, а очі на красивих літерах оповідань.

Спершу може здатися, що книжка про емігрантів та крах американської мрії. Згодом починає вибудовуватися картина, на якій люди, що приїхали шукати нового життя, просто переносять на нове місце реалії старого ладу.

Коли починаються тексти про Чортків, стає зрозумілим, що одними емігрантами тут не обійдеться. Є речі які можуть об’єднати людину з-за океану з жителем невеликого містечка. Вони не завжди обирають приготоване для них життя.

У наш час політики можливостей цього не зрозуміти. У реальному житті не завжди виходить йти на пролом до своєї цілі. Не завжди можна ухилитися чи втекти. Потрібно прийняти, пристосуватися або вчасно попрощатися. Як абсурдно це б не звучало.

Так, наївний хлопчина Онуфрій говорить червоноармійцям про Йордан. Він став майже одним з них і при цьому забув, що їм байдуже на свято. Парубок ніби й влився в колектив, та не може позбутися старих звичок.

Після другого оповідання сюжет стає дещо передбачуваним. Розумієш, що нічого доброго з цього всього не вийде. Інколи виникало бажання щоб у “Домі у Бейтінґ Голлов” хоч щось налагодилося. Надто вже похмуро ставало навколо після чергової кінцівки. Коли думаєш що ось-ось у когось буде happy end, деталі великого механізму починають хрустіти і стрілка знову починає рухатися у зворотному напрямку.

Книжка зручна, якщо про друковане видання взагалі можна так висловитися.

Оповідання у ній — такий собі багатошаровий пиріг з насиченим кремом. Їх хочеться прочитати і додумати.

Вона не підійде любителям конкретики, бо їх точно не вдовольнить жодна кінцівка у книжці. Та в цьому, мабуть, і був задум автора, таким стало його відчуття історії і тексту.

Книжку варто сприймати як щось цілісне, повноцінне і закінчене.

Khrystia Yavna

Джерело: Медіум

Comments are closed.