Агов, чоловіки, ви де?
Їздила кілька тижнів тому до костоправа на Львівщину. Після чергового вправляння спини ходжу рівно, потрібно берегтись, щоб м’язи, яким незвичне нове положення кісток, могли втримати хребет. Купила в касі Золочівського вокзалу квиток на рейковий автобус. Європейський транспорт їде дуже плавно, не трясе, не кидає. Для спини безпечно. Взяла останній квиток. Касир каже: «Він, ніби, на вас і чекав». Я думаю – мені щастить.
Заходжу в автобус, показую квиток. Моє місце 067. Мені кажуть сідати там, де вільно. Питаю як так, тут же має бути конкретне місце. Мені провідник пояснює, що людей більше, ніж місць. Розумію, провідник вирішила собі підзаробити. Транспорт європейський, а звички ще ні.
Стою. Вибач мені, спино, я хотіла, як ліпше. Роззираюсь довкола. Цілий автобус молодих хлопців. Ясно, значить таки стоятиму. Марно сподіватись, що хтось із представників сильної половини запросить сісти.
Одного разу знайома колєжанка їхала в маршрутці. Від приступу менструального болю скорчилась вісімкою, по обличчі горохом котились сльози. А чоловіки, які сиділи поруч, не помічали. Місце дала старша жінка, вона сиділа далі, але дивним чином помітила, що дівчині зле. Чоловіки ж дивляться, і не бачать. Може просто не хочуть бачити?
Пригадую експеримент колег з газети «20 хвилин». Вагітна жінка на останніх тижнях вагітності їздила в громадському транспорті, а чоловіки дивились у вікно. У переповнених маршрутках вона впиралась пузом просто в їхні обличчя, а вони не бачили що вона вагітна. Місце дала лише жінка. Хм.. нащо ж нам такі чоловіки, коли жінки допомагають одна одній, справляються без них?
Декілька місяців тому до нас на інтерв’ю прийшов один чиновник. Зі студії хтось забрав стільці. В приміщенні – два співробітники, дивляться, як я ношу крісла. Чиновник не витримує, каже, щоб я залишила. Сам бере і заносить в студію. Я вражена, співробітники, здається, також. Вони не бачили, що мені потрібно допомогти, ні в тому випадку, ні у решті подібних. Чиновник повертає мені віру у справжніх чоловіків. Мої співробітники, здається, наступні кілька днів беруть приклад з чиновника і поводяться інакше.
Згадую ці випадки в автобусі, хтось торкається мого плеча. Якийсь хлопець пропонує сісти. Я відмовляюсь, кажу, то ж його законно куплене право – сидіти на тому місці. Він пояснює – насидівся. Я йому посміхаюсь, дякую і сідаю. Кілька секунд отямлююсь. Біля мене в рейковому автобусі сидять хлопці його віку. Я витягую книжку, намагаюсь читати, але поведінка чоловіків мені не дає спокою. Цікаво, може той хлопець не з наших країв. Чому ж він дав мені місце. Мої сусіди говорять про своє: про те, як добре, коли є любов у шлюбі, про друзів, які допомагають, про музику, про красиве місто Тернопіль, в якому вони мало бувають. Теми – незвичні. Помічаю в руках одного з них вервичку. До мене доходить – сьогодні в Тернополі фестиваль духовної пісні. Хлопці – семінаристи, їдуть зі Львова дивитись виступи, або й самі виступатимуть.
Через 15 хвилин після того, як хлопчина дав мені місце встає його товариш, підходить до хлопця і каже, що тепер його черга стояти, а той – хай сяде. Я дивуюсь ще більше. Чоловіки таки можуть бачити і помічати те, що відбувається навколо них? Що ж, виходить, аби бути справжнім чоловіком – треба вчитись у духовній семінарії?
Головний редактор інтернет-газети “Погляд”
Зоряна Биндас
Вас, дівчат, не зрозумієш. То давай вам гендерну рівність, то місце у транспорті. Ви вже якось визначтеся.
гендерна рівність в маршрутці – це або коли і ті ті сидять, або коли дівчина в тебе на руках)))
Просто не хочемо бачити.
та до чого тут рівність гендерна? жінка дасть жінці вагітній, хворій… місце в маршрутці. а чоловік – не бачить….
ой, було у мене на днях, що підсів знайомий до мене в маршрутці, на наступній -зайшла вагітна жінка й стала біля нас, я йому кажу: “уступи вагітній жінці, якщо хочеш я уступлю”. Але я щиро вірю, що він її не бачив. А зі всього можу зробити висновок, що то або чоловіки, або молодь узагалі , чи навіть люди стали якісь розсіяні – їдуть в маршрутці роти пороззявляли, думають про своє, а воно в громадському транспорті інколи можна активне соціальне життя прожити 🙂
переводяться мужики, одні “дрихли”, неввічливі істоти. Скажіть “мужики”, що “Вас” робить мужиками? Те скільки ви вип”єте, будете дуже сильними чи виграєте якісь змагання? бабки а не мужики…
а я піднімаю сидячих чоловіків, особливо, коли над ними висне літня людина або інвалід- в метро в Києві всі теж сидять-читають, сплять, слухають музику…але встають, коли піднімаю.І мені чхати, що вони про це думають-поки що ніхто не сварився, всі нормально встають. Особливо роблю це з тими, хто сидить на місцях, де написано “місця для інвалідів, літніх людей та жінок з дітьми”
А якби хтось сидів на моєму місці, коли воно проставлено в квитку, я би влаштувала нормальний скандал з міліціонером -,якби водій не підняв того, хто сидить. З хамами треба боротися наполегливо і аргументовано-інтелігентних методів (чоловік встає, коли жінка заходить-вони навіть не чули про таке ніколи)вони не розуміють. Мене тільки дивує, що сиділи і не поступилися місцем хлопці-семінаристи-оце так духовність і повага до ближнього :0)
Олю, та ні. то якраз один із семінаристів поступився))
а ви – все правильно кажете!!
я часто иду в обратном направлении пару остановок, чтоб занять место в свободной маршрутке, и 40 мин через весь город стоя не ехать. когда просят уступить, бьясняю: что мог тоже стоя ехать! но заплатил за проезд в обратную сторону до конечной, или пешком потерял 15 мин – но только длятого, чтобы сидя ехать! так кто же им мешает сделать тоже самое?
За останнiх два мiсяцi я пережив таке. Знахожду мобiльний телефон, телефоную на пропущений номер кажу, що знайшов i готовий вiддати. Приходить дiвчина з хлопцем. Хлопець пробує домовитись про винагороду, я вiддаю телефон, кажу, що нiчого не потрiбно i йду. Дiвчина не вiрить побаченому, кричить ”Боже хiба ще є на свiтi такi люди”. Купую в магазинi шоколадку, даю продавщицi сто гривень вона дає менi шоколадку i здачу 185 грн. Я вiддаю їй сто гривень i кажу, що дав не двiстi, а сто. Її бере шок, дякує ковтаючи букви. Йду по вулицi, пiдходить бабця i жалiсно просить 15 копiйок на хлiб, даю 20 гривень, бабця в сльозах кидається в колiна. Їду у Франкiвськ автобусом, бачу що передi мною сидить старша жiночка i тримає дiвчинку рокiв 6-ти на руках, пропоную своє мiсце для малої. Дiвчисько всю дорогу спало, жiночка разiв 30 перепитала чи не хочу я сiсти. Я не семiнарист i навiть не побожний. Цiкаво яка дiвчина це оцiнила? I всеодно виходить, що я попадаю пiд ту категорiю хлопцiв якi якщо не поступились мiсцем не є справжнiми чоловiками. Просто так склалось, що ви хочем помiчати лише негатив, а всi достоєнства вiдкидаються на заднiй план. Думаю хороших чоловiкiв значно бiльше нiж ви собi думаєте i щоб їх побачити треба починати з виховання свого свiтосприйняття, тобто з себе. Всетаки, Зоряна, ти доїхала до Тернополя сидячи, а тему зачепила. Це вже говорити про твоє упереджене ставлення до чоловiкiв. Не ображайся я просто даю вiдповiдь на твоє питання. Ой перепрошую, справжнi чоловiки їздять в таксi, на велосипедах i на своїх авто.
Льоня, ти тепер мій герой!!!:))))))))))
А якшо серйозно, то я не кажу, шо таких чуваків взагалі нема, просто їх мало! І повір, що такі вчинки оцінюють і памятають. я, наприклад, памятаю, мабуть, всі випадки чоловічої поведінки, бо в мене так само витріщувались очі, як в бабусі, продавчині, дівчини..
І кльово, шо хоч хтось показує приклад;))
Про духовну семінарію – то метафорично. тут швидше про те, шо чоловіки, які так поводяться, як ти написав вище, то є невидальце з тарахкальцем(
чоловіків і так мало. а справжніх – ше менше..
В нас суспільство трохи дивне…І часом брокує не тільки хороших чоловіків, а й жінок. По вулиці йде нашпікана косметикою пані і волоче за собою синочка, кричить щоб не діставав питаннями…Мамця далеко від ідеалу жінки, хоча так про себе і не подумає. То можна припустити яким виросте син.Чи буде він ставши дорослим поважати стару мати, чи помітить він її в простій старшій жінці в маршрутці? Насправді проблема набагато глибше ховається, ніж ми собі можемо уявити…