“Кінець світу” по-японськи очима українця

Аспірант київського національного університету ім. Т.Шевченка Роман Лихограй вирушив до японського міста Цукуба за програмою обміну студентами. У “країні, де сходить сонце”, він мав би провчитись рік…

– За півроку перебування в Японії я пережив кілька десятків землетрусів, – розповів Роман. – Слабших і сильніших, коротших і довших. Багатьох, особливо нічних, навіть не помічав, оскільки просипав їх. Деякі землетруси сприймалися мною більше як атракціони з похитування. Але того дня, 11-го березня у п’ятницю, це був найсильніший землетрус не лише на моїй пам’яті, але і на пам’яті багатьох японців, з якими я спілкувався.

Я саме вибирався до магазину. Стояв посеред своєї кімнати в гуртожитку і думав, щоб таке вдягнути. Надворі в той день було досить тепло і вітряно. Раптом я відчув несильні поштовхи. Посилювались вони стрімко, і коли досягнули своєї “кульмінації”, продовжували тривати досить довго. Я не впевнений, що зміг би вибігти на вулицю, якби й захотів, бо встояти на ногах було не так вже й просто. Чи було страшно? Хіба що трохи наприкінці, коли стіни моєї кімнати на третьому поверсі почали ходити вліво-вправо, і вікно відчинилося саме собою. Ледь тримаючись на ногах, я почав повторювати: “Перестань, досить вже, перестань”.

Люди довкола мене по-різному відреагували на землетрус. Хтось з переляку вистрибнув з вікна на першому поверсі, а хтось спокійно спустився сходами з четвертого. В одного мого сусіда в кімнаті розбився лише посуд, а в іншого – телевізор, шафу і комп геть порозбивало-порозвертало. Люди повиходили з будівель та відійшли на безпечну відстань. Це було навіть приємно – народ нарешті відірвався від своїх моніторів з інтернетом і перейшов до живого, жвавого спілкування.

Коли я вийшов надвір, відбулося ще кілька досить сильних поштовхів. У той час поруч їхав автомобіль, який збирав сміття. Сміттєвоз хитало, трусило, але персонал вантажівки продовжував виконувати свою роботу.

Японські міста Цукуба і Токіо “фізично” практично не постраждали. Окрім розбитої техніки та перевернутих меблів всередині приміщень, хіба що вибиті де-не-де вікна, відбиті невеликі шматочки стін, впалі всередину каналізацій решітки, тріщини на тротуарі… Але це були перші видимі наслідки. За ними слідувало часткове вимкнення електрики, води, інтернету. Мені з моїм гуртожитком пощастило більше – я залишився тільки без всесвітньої “павутини”.

Без електрики опинилися і магазини. Ті ж, які мали можливість працювати, швидко лишилися з порожніми прилавками. Все, що можна було там купити – це чіпси, горішки, шоколад (якщо пощастить) і алкоголь. Кількість алкоголю, що цікаво, абсолютно не зменшилась. Практично зник бензин, адже зупинились найближчі нафтопереробні заводи, був заблокований порт. У Цукубі та передмісті можна було отримати лише по 15-20 літрів на авто. А перед цим простояти три години в черзі за паливом.

У деяких людей, які сильно постраждали від землетрусу, з’явились реальні психологічні проблеми. У побуті це проявляється у вигляді паніки та істерики. Іноді здається, ніби земля під ногами ходить, хоча насправді все спокійно.

Підігріла атмосферу в Японії інформація про вибухи та пожежу на АЕС “Фукусіма”. Серед іноземців здійнялась паніка. Натомість японці продемонстрували відносний спокій – говорили, що довіряють контроль над екологічною ситуацією своєму уряду.

Найбільше мене вразили кадри з цунамі, який змітає все на своєму шляху. Не вірилось, що усе це відбулося не так далеко від мене… А ще ніяк не можу забути пожежників, які відправляються на “Фукусіму” заливати воду у реактори. Це дуже нагадує документальні фільми про вильоти камікадзе: короткий інструктаж строю, віддача честі і по машинах, що одна за одною з увімкненими сиренами виїжджають до АЕС. Ще б по стопці саке їм давали, і відрізнити було б дуже важко. Взагалі для японців не героїзм, а норма – пожертвувати собою заради інших.

Подзвонив я до України лише після того, як побачив телевізійні кадри з цунамі. У постраждалих регіонах увімкнули безкоштовний зв’язок з телефонних автоматів. Можна було подзвонити безплатно в будь-яку точку планети на мобільний чи стаціонарний. В Україні за мене хвилювалися аж надто.

Остаточно я вирішив летіти до України, коли повернувся до “мертвої” Цукуби з п’ятиденної мандрівки півднем Японії. Студенти-іноземці усі поїхали, в гуртожитку залишилось всього пара чоловік. Провів останню ніч в Японії, не лягаючи спати, за пляшкою вина з подругою-японкою. Вино пили проти радіації. Полетів додому евакуаційним літаком. Треба віддати належне нашим дипломатам – усе пройшло на хорошому рівні – чітко і без затримок. Багатьох людей забрали з конкретним “перегрузом” у валізах. Майже всю дорогу проспав. Пройшли перевірку радіації в Красноярську і Борисполі. Не знаю, якось це мені видалося зайвим і більше показовим.

Якщо чесно, то досі не вірю, що вже в Україні. В Японії я мав навчатись ще 4-5 місяців. У голову приходять ідеї піти увечері погуляти з японськими друзями… Це ностальгія. І не скільки за країною, як за людьми, з якими довелося зустрітися і жити протягом семи місяців в Японії. Після катаклізму люди не віддалились, а навпаки – ділилися їжею, допомагали один одному навести лад у перевернутих кімнатах, приносили воду, просто запитували, як справи… А коли ми вирушали автівкою у мандрівку на південь Японії з напівпорожнім баком, один знайомий хлопець, який займається мотоциклами, назливав нам з них бензину на 30 літрів. У першу чергу, в Україні мені не вистачатиме саме таких стосунків із людьми.

Але у будь-якому разі у майбутнє слід дивитися з оптимізмом – це я знаю точно.
Gazeta.ua

Коментарі вимкнені.