Тернополян просять конвертувати хабарі у спортивні доріжки

Вчора у соціальних мережах з’явилася історія тернополянки Олени Абакумової, яка вирішила покататися з донечкою на роликах. Про те, що їх спіткало на “спортивних” дорогах Тернополя, читайте далі:
“Ми – батьки – знаємо, як діти люблять робити щось разом з дорослими. Та вони просто обожнюють це! Ось і я, бажаючи зробити своїй старшій доньці приємне, купила ролики – і ми удвох: задоволені, щасливі, належно екіпіровані, ледве що не вилетіли на вулицю в очікуванні цікавої подорожі. А подорож була і справді – та, «що треба»!
З горем пополам ми дісталися парку Шевченка. Їхати мусили проїжджою частиною, бо тротуарів на нашому шляху практично не було (так, погоджуюсь, я – погана мама, але ж не могли ми повертатися додому, так нікуди і не діставшись). Клаксони обурених водіїв гучно супроводжували нашу мандрівку (і я розумію водіїв – ніколи не знаєш, як поведуть себе енергійні роллери хай навіть з правильного боку проїжджої частини). В очах матусь з візочками, які долали маршрут «горбик-ямка» паралельно (хоча й не так жваво) з нами, читалися як підтримка нас-сміливців, так і найкращі побажання тим чиновникам, до чиїх обов’язків входить стежити за належним станом міських доріг…
І ось ми перевели подих в надії на те, що парк Шевченка зовсім поруч, і тепер стане легше. Але ж не так сталося, як гадалося! Доріжка парку Шевченка за багатьма ознаками схожа на «дорогу життя»: розлоге коріння дерев, камінці на будь-який смак – від великих різною мірою обкатаних гірських порід до маленьких і підступних камінців, дірки-провалля до води…
Визнаю: у парку є зразкова відремонтована ділянка, за яку особливо вдячні тернополяни гучно «люблять Тернопіль», але ж вистачає і місць, які нас засмучують і ображають, за які мешканцям Тернополя просто соромно!
А ми продовжували долати дорожні перешкоди… Двічі нас ледь не покусали собаки (на цей раз, я розуміла власників собак – адже їхні улюбленці потребують спеціально відведених місць для вигулу, яких ні в цьому, ні в інших парках Тернополя чомусь донині немає). На нас тричі майже наїхали велосипедисти , а ми самі зо два рази ледь не збили дитину. Не думаю, що іншим відвідувачам міського парку: закоханим парочкам, матусям з візочками, джогерам (себто, бігунам), скейтерам, гарним панянкам на підборах із серйозними чоловіками під ручку, було комфортно відстрибувати вбік щоразу, коли повз них мчали колеса наших з Лізою роликів….
А все могло б бути зовсім по-іншому…
Якби хоча б маленьку частину хабарів, що сплачують сотні тернопільських підприємців уявному міському чиновникові, котрий допомагає «посприяти», «не заперечувати», «прискорити вирішення питання», конвертувати у благоустрій спеціальних доріжок для бажаючих займатись , цивілізовано відмежувавши від них відпочинкові зони! Вигадувати велосипед не потрібно – приклади таких доріжок і зон можна знайти у кожному європейському місті. Два-три роки (чи два-три місяці, якщо пощастить) – і ми переселимося у комфортний, практичний, стрімкий і сучасний Тернопіль.
Три місяці у мене, можливо, ще є, а три роки – напевно, немає, бо до того часу моя семирічна нині донька навряд чи захоче прогулюватися на роликах у парку з мамою”, – кінець цитати.
(На фото прекрасне місто Відень, з прикладом які можуть бути доріжки і місця для вигулу собак.)