Як влада змарнувала життя молодій дівчині

“Я, Слушко Євгенія народилася 13 грудня 1924 року в селі Бурканові Золотниківського району Тернопільської області, українка.

Другого дня по Великодних святах, тобто 7 квітня 1942 року покликав мене староста села до сільської канцелярії. Тут вуйт Сивульський повідомив мене, що я поїду до Німеччини на роботу. Я за день приготувала собі все, що потрібно на далеку дорогу і від священика взяла метрикальний відпис. А 8 квітня, я разом з хлопцями і дівчатами з мого села, які також їхали в Німеччину, добралися до станції в Підгайцях. Тут ми застали багато дівчат та хлопців з цілого Підгаєцького повіту. Вже у вечері ми виїхали до Бережан, де пройшли медичний огляд і 10 липня всі виїхали до Львова, а потім до Перемишля. У Перемишлі ми були в лагері за містом. Тут провели дезінфекцію одягу, поділили нас на групи і видали документи та харчі на дорогу. Так ми добралися до Кракова. Потім нас перевезли вже на німецьку територію у містечко Тронау. Там нас знову поділили на групи і я отримала призначення до міста Фраунденталє в провінції Садети. На місце призначення ми приїхали 16 квітня 1942 року. Нас всіх відправили в шпиталь, де знову провели дезінфекцію і лікарський перегляд, а потім відправили до Арбайтсамту. Тут вже було коло двадцяти німців, які чекали щоб забрати нас до себе на роботу. Мене забрала на роботу до себе одна німкеня з села Мессендорф. Коли я прийшла до будинку де проживала моя господиня, то застала на кухні молодого чоловіка, що мив посуду. Я привіталась і він мені відповів по українські. Як я потім дізналась, був це українець-галичан, який під час польсько-німецької війни попав в полон. Довго я там не затрималась, бо з дочкою господині жила не в згоді. Я перейшла до господаря в сусіднє село Раухенберг. Там я працювала до 7 травня 1945 року. Моя зарплата становила 30 марок в місяць. Я їх витрачала на одяг, взуття та на інші речі. А харчувалась я на кухні господаря. В цьому селі крім мене було багато дівчат з Галичини з якими я товаришувала. У вільний час ми гуляли, ходили в кіно чи до Гастгавзу на пиво.

В час коли німецька армія відступала з України, з заробітчанами чужинцями, а саме більше з українцями, німці проводили мітинги, де пропагували, щоб молоді хлопці з України вступали в армію та йшли боронити німецький кордон. Так 24 квітня 1945 року такий мітинг відбувався в сусідньому селі Рази. Заступник голови села повідомив мене і я ходила. На мітингу виступав один з Українського Комітету в містечку Раухенберг, який говорив, що будуть організовувати українську дивізію та щоб всі охочі зголосилися до війська. Також він повідомив, що тут по селах є багато руських шпигунів. До речі так і було.

5 травня 1945 року мене покликав господар на двір. Тут я побачила російських солдат, які розмовляли з господарем. Вони розпитали мене як я називаюся, з якої області та в який спосіб попала сюди на роботу. Вони сказали мені, що я вільна і можу повертатись додому. До вечора я вже нічого не робила, тільки пильнувалась, щоб мене не зловили більшовики та не насилували, ба таких випадків було багато. В того господаря я перебула ще один день. За цей час приготувала собі все необхідне на дорогу і 7 травня 1945 року разом з іншими дівчатами і хлопцями пішли до села Рази. Тут я зустрілась з своєю сестрою яка була також на роботі у Німеччині. Ми перебули тут ще два тижні, поки не припинився рух військ. Ми добрались до містечка Рибнік і зголосилися в комендатуру. Мене і ще одного хлопця відправили на пересильний пункт і застали там два більшовика. Ми запитали де можна дістати документи щоб поїхати додому. Нас направили в лагер що був серед міста. В лагері нас всіх поділили по областях і ми від’їхали до міста Хирова. Потім нас перевезли до Вадовіц, а через день вагони стали серед поля і так тримали у вагонах цілий тиждень. Потім нас перевели в лагер. В лагері ми віддали свої речі на дезінфекцію, а з нами проводили допити. Ми по одному приходили до слідчого. Мене питав звідки я, яка освіта, коли народилась, в який спосіб попала до Німеччини. Все що я говорила то записувалося. Він мене запитав чи з нами часом не їдуть хлопці які служили в німецькій армії чи армії Власова. Я відповіла що таких серед нас немає. Всі мої документи забрали і я вийшла з кабінету. Через кілька днів нас зібрали на площі перед лагером і видали документи та талони на харчування. Ми мали їхати в напрямку Самбора. Так я добралася до Тернополя а потім до Теребовлі. Мене знайомі відвезли кіньми додому. В дома я взнала, що маму, коли проходив фронт забила граната, а тато одружився в друге. Моя сестра також приїхала до дому. Через декілька днів я взнала що багато хлопців з мого села стали повстанцями. Я з ними зустрічалась і розказувала про своє життя у Німеччині. Хлопці через пару днів сказали мені щоб я приготувала вечерю на дванадцять чоловік. Коло восьмої години вечора до мене прийшли на вечерю “Малий”, “Деркач”, “Богдан”, Вітер”, “Май”, “Сон”, “Лис”, “Яр”, “Жук”, “Чумак”, “Ясень” і “Бук”. 28 червня я пішла по ягоди в ліс і там зустрілась “Лисом”, “Малим” та “Буком”. Вони розпитали що нового в селі. Ці хлопці в лісі мали криївки і там переховувалися. На початку липня 195 року повстанець “Малий” сказав мені, щоб я носила від нього записки до Гонти Мілька в село Золотники. Так я розпочала свою повстанську діяльність. 26 січня 1946 року прийшла до мене “Дума”, яка працювала референтом пропоганди і сказала, щоб я розвела в молоці фарбу і в вечері мали піти з нею писати на стінах противиборчі лозунги. Ми це зробили під сільською радою. В середині лютого до мене прийшла санітарка “Соня” і ще з одною дівчиною і сказали щоб я пройшлася по хатах і вони зроблять уколи проти тифу. 16 лютого 1946 року більшовики робили в селі великі облави. Вони зловили “Малого” живим і на другий день він показав більшовикам в селі де знаходяться дві криївки.. але вони були вже давно пусті. Він здав дівчину більшовикам, яка носила повстанцям їсти в ліс. Більшовики її застрілили, бо вона тікала. Він здав ще на другий день криївку де переховувався його брат Антон кличка “Сокіл”, та “Яструб”. Вони щоб не здатися пострілялись. Весною 1946 року до мене часто приходили повстанці за харчами та часто ночували на горі. У мене були “Май”, “Бук”, “Вітер”, “Яр”, “Шпак” та “Сірко”. Я часто носила обід в ліс повстанцям. В січня 1947 року до батька прийшли “Циган”, “Май” та “Стріла” і сказали що збирають по 200 крб на бойовий фонд.

2 липня 1947 року коло четвертої години ранку мене збудив батько і сказав що в нас на подвір’ї є багато більшовиків і все перевіряють. Я вийшла на двір і один з них сказав щоб я принесла світло. Я запитала що вони шукають, на що отримала відповідь, що добре знаю що вони шукають. Я засвітила свічку і вони повели мене в льох і напевне думали що там є вхід до криївки. Мені сказали стояти на дворі і нікуди не ходити. Більшовики все перевертали, шукали та так і нічого не знайшли. Вони сильно злилися. Потім мене та мою сестру Люньку забрали в школу. Там вже я застала Коростіль Антона та Когута і Лемко Лесю, сестру покійного “Вітра” Потім мене покликали до кабінету де сиділа арештована Товарніцка Клементина, родом з Золотників. Мене запитали чи я її знаю, на що отримали відповідь що ця людина мені невідома і я її ніколи не бачила. Потім більшовики поприводили багато односельців, а саме Гірку Євгенію, Хабурського Івана, Сивульського Михайда, Сивульського Володимира, Гуцкалюк Анну, Гуцкалюк Ємілію, Бабій Миколу, Кіндрат Петра та бабій Стефанію. З усіх більшовиків я знала оперуповноваженого Воробйова. Він і мене покликав в кабінет. Так розпочався мій перший допит. Мене питав про Товарницьку Марію і її сестру Клементу. Також, чи я знаю банберівців, а саме “Вітра” Лемка Петра. Все говорив що це мій наречений. Чи знаю Доркача Івана – “Циган” , Товарницького Петра “Яр”. Я відповідала що нікого з них не знаю. Мене потім не відпустили і заставили ночувати в школі. На другий день мене допитував новий енкаведист у військовій формі. Так розпочалися допити та знущання над мною”.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ