Бруківка – не тільки зброя пролетаріату і дамоклів меч тернопільського мера

Вона ще прекрасний матеріал для мощення тротуарів.
Перше, що відрізняє місто від села і взагалі перша ознака міщанства – це те, що під ногами. Асфальт, бетон, гравій і бруківка – основа міста, ізоляція культури від болота)
Щоб виросло місто – землю треба спочатку встелити родючим шаром каменю і асфальту, опційно заховавши під низ метро та комунікації. І якщо мощення якісне – на ньому забуяє місто. Вибрунькуються і виростуть хмарочоси, розквітнуть вуличні ліхтарі і почне шастати живність колісна і рейкова.
Герой легендарного Пратчетівського плаского світу командор-полісмен Семюель Ваймс знав навпомацки усі види бруківки свого міста Анкморпорк і спеціально носив капці на тонкій підошві, щоб у суцільній темряві під час патрулювання знати точно, де він зараз розташований.
Відчувати ногами місто – це не просто метафора. Ходити по місту дуже круто, міста майбутнього – для пішоходів. Не для автомобілістів чи велосипедистів. Для тих, хто йде ногами і розглядається по сторонах. Тільки так є максимальна користь від пересування. Тільки так ти живеш повноцінно, маєш сотні варіантів на кожному кроці – звернути, зупинитись, пришвидшитись, забігти в кафе, стрибнути на бордюр чи копнути каштан. На авто – тільки вперед.
Пішки – ти не водій. Пішки – ти людина.
Під час ходьби соціум комунікує, “розчісується” групами і окремими пішоходами.
Коли на ногах кросівки чи “теніски”, а під ногами бруківка – дорога сама намотується під ноги. Особливо після зими, коли скинуті важкенні черевики та чоботи. Для особливо заморочених ходьба стає навіть розвагою чи релігією – стає принциповим не ставати на стики між плитами або встигнути перебігти дорогу і вистрибнути на тротуар до того моменту, поки авто перетне траекторію твого руху.
Ходіть пішки – це єдиний спосіб жити повноцінно.
Це єдина, наразі, дискримінація, у котрій пішоходи виграють у всіх інших видів пересування.
Володимир Гевко