Деталі Тернополя. Вічні місця (фото)

Сонце виводить з анабіозу та напівсну. Хочеться ходити містом та розглядати його. Перевіряти, як перезимували улюблені дворики та деталі.

У мене є кілька контрольних пунктів, котрі відвідую постійно, вони схожі на якорі — побачені кілька років тому, настільки глибоко засіли в пам’ять, що мене тягне до них.

Приміром, двір, який відкривається, коли звернути біля передостаннього дому по вулиці Івана Франка. Тут, наче у мушлі, оточений зі всіх сторін будинками, можеш слухати шум у вухах.

Або ж шматок стіни будинку на розі вулиць Богдана Хмельницького та Качали. Вона сіріє собі, вкрита плямами, надзвичайно текстурна й рельєфна. Іноді схожа на айсберг, що прорізає собі дорогу, розсікаючи час і простір. Скільки пам’ятаю цю стіну, вона завжди була такою. І через цю майже незмінність я її люблю. Бо мають бути речі, до котрих приходиш рік-у-рік, щоби переконатися в їхній непорушності й незворушності.

І, якщо вже опинилася на вулиці Богдана Хмельницького, то абстрагуючись від шуму дороги, йти, дивлячись униз, вишуковуючи старих знайомих — гратки підвальних вікон. Власне, вікон уже нема. А гратки, з’їдені іржею, мальовані та перемальовані фарбою, кольору якої не розбереш, бо всі деталі вкриті шаром пилом, стали майже однорідного сіро-коричневої барви. Фантазується, що то й не рукотвори, а квіти, що виросли з землі, тим більше, що їхні візерунки та переплетення спонукають обрати саме таке походження, а те, як вони старіють, надихає на думку, що вони таки живі.

Прямую до вулиці Чорновола. Тут ще один улюблений дворик, де зустрічає будинок із вітражами. Він завжди видається мені дивом — ці сині квіти, що цвітуть незмінно.

Отак і проходить час – у неспішному проливанні вулицями, погладжуванні стін, розгляданні вікон й балконів.

Анна Золотнюк.

Comments are closed.