Свої місця. Навколо Тернополя

Нині про знакові точки розмовляю з Богданом Дікальчуком апологетом стихійних досліджень міських та позаміських територій.

— Люблю відкривати для себе нові місця в Тернополі та за його межами. Не користуюся картами чи навігаторами — просто їду в певному керункові на велосипеді та шукаю щось цікаве.

Його можна знайти будь-де. На стику «Сонячного» та «Аляски» — територія дач садівничого товариства «Ювілейне». Колись дачі були по обидві сторони вулиці Симона Петлюри. А тепер на одній вже зводять багатоповерхівки, і, як більшість новобудов, це повна профанація простору.

З дачами засіла міцна асоціація, що вони мають бути десь за містом – кілометрів так за п’ять. А тут — в самому місті така несподіванка. До речі, бачив такі райончики в Амстердамі та Варшаві. Дачі цікаві тим, що кожен обживає свою територію, як може — будує з того, що під рукою, потім додає декору —розмальовує хатки, приносить те, що не треба вдома, апологети ЖКГ-арту працюють з пластиковою тарою.

— На півночі мікрорайону «Сонячний» будинки розташовані у формі сонця з промінцями та слова «СССР». Цей район зі стандартною забудовою ілюструє те, що місто — це взаємодія архітектури та людей. Бо тут виходить на-гора те, наскільки різні є способи співжиття з тим, що залишилося в «спадок»: хтось віддає перевагу заскленим і пластиковим балконам, хтось різнокольоровій штукатурці.

Якщо подивитися на фотографії міста 60-70, то воно має набагато кращий вигляд, ніж тепер. Там нема нагромадження кольорів та добудов, є вільний простір. У радянській архітектурі мені подобається її виразність та задумка, з якою будувалась. І окрема частина дослідження міста для мене — пошук тих точок, де можна випити пива та відчути атмосферу минулої епохи, яка зберігається в оздобі та фурнітурі. Колоритними місцями є «Турист», баня «Чайка», «Перлина». Дуже атмосферний заклад харчування був колись на трасі в керунку на Микулинці. Цікавий тим, що вся площа біля вікон була засаджена вазонками – величезна кількість різних квітів, фікусів, цитрусових, пальм, котрі сягали стелі, робили місце схожим на оранжерею.

— Якщо їхати з міста в будь-якому керункові, знайдеться щось цікаве. Занурюєшся в незнайому тобі територію, не знаючи, куди потрапиш, і що побачиш. У цьому полягає відкритість до місць — не чіплятися за класичні точки, а постійно відкривати щось нове, віддаватися дорозі та не намагатися потрапити кудись цілеспрямовано.

У всіх приміських селах є свої локальні цікаві штуки:  старі церкви та костьоли, фігури, пам’ятники, музеї, вокзали.

Люблю заїхати на хлібзавод по дорозі в Гаї Шевченківські, там дешеві та смачні булочки та круасани. Звідти можна податися в Гаї, при в’їзді є давня фігура, а в самому селі цікавий парк зі сценою, котра схожа на наше Співоче поле.

Якось їхав у сторону Петриків та потрапив до гуртожитків біля птахофабрики. Там знайшов поіржавілого двійника Дяді Стьопи. Але, коли другий раз туди приїхав, його вже там не було. Можна довго блукати кривими вуличками дач в Петрикові – між новими ще збереглися витвори індивідуальної інженерної фантазії різних конфігурацій.

Люблю їздити в напрямкові до Великого Глибочка — з одного боку дороги колія, з другого — плавні, де багато птахів і різних тварин, макабричний вигляд мають дерева та кущі, що ростуть на воді. В самому Глибочку старий вокзал, відкритий 1870 року, а біля нього будинчок зі шпал.

Одного разу, коли вивчав «Сонячний», виїхав за місто, навіть не звернувши увагу в сторону якого села. На горизонті побачив шпиль, коли під’їхав, побачив, що це костел. Потім взнав, що то Байковецький костел. Спочатку думав, що він старий, але виявилося, що побудували його в 30-их роках минулого століття. Коли наступного разу приїхав до нього, він був відчинений, піднявся на хори, і то було дуже цікаво. Костел невеличкий і дуже красивий: багато гарних деталей — колони, сигнатурка, асиметрична вежа.

Записала Анна Золотнюк.

Фото Богдана Дікальчука та Анни Золотнюк.