Спільна історія людини і каменю: фотовиставка “Memento” тернопільської фотохудожниці Анни Золотнюк
Тиха атмосфера, часто давно полишена місцевими територія старих кладовищ, зруйнований камінь, що взаємодіє з природою, доповнена зеленню чи колючими хащами-завісами, створюють незрівнянний антураж для рідкісних кадрів. Як от у тернопільського фотографа, журналіста Анни Золотнюк. Майже місяць триває її перша фотовиставка в мистецькій галереї “Бункермуз”, яку оглянув і “Погляд”.
Фото і табу
Фотографи, яким важливе нове, особливе, незвідане, рано чи пізно в своєму занятті наштовхуються на різні табу. Хтось забобонно вважає, що не можна фотографувати тих, хто спить, бо пошкодить їх енергетику. Часто перешкодами виступають заборони на зйомку режимних об’єктів. Тема фотографування на кладовищі мусується вже багато років, мабуть, з тих пір, як були винайдені перші фотокамери.
— Речі, які зараз є не такими, як спочатку, ставлять нам набагато більше питань, ніж певною мірою досконалі, адже спрямовують в минуле, власне, скеровуючи до пам’яті, — пояснює автор виставки “Memento” Анна Золотнюк. — Пам’ятники на кладовищі є знаками пам’яті людей, які хочуть увічнити пам’ять про рідних, яких уже нема. І вони призначені не стільки для тих, для кого вони встановлені, і навіть не стільки для тих, хто їх встановлює, скільки для прийдешніх поколінь. Мене дуже цікавить саме це адресування. Теоретично сторонні не мають права знаходитися на кладовищі, де поховані чужі їм люди, оскільки це вузько приватне місце. Однак, з іншого боку, коли виходиш на вулицю зі свого дому, теж залишаєш межі свого приватного простору. Так само глядачі на цвинтарі, наче й не мають зв’язку з тими, кому встановлені пам’ятники, але написи на них звернені саме до цих сторонніх. Отож, ти таки маєш право там перебувати. Багато речей у світі зав’язані на неоднозначності, на межі. “Кажуть, що ангели часто самі не знають, чи до живих, чи до мертвих приходять”, — писав Рільке. Ця тема дає багато простору для міркувань. У межах представленої виставки це, мабуть, найголовніше”.
“Матеріальне — найочевидніший репрезентант пам’яті”
Усі світлини в експозиції “Memento” поєднує те, що на них зображені зруйновані цвинтарні скульптури. Бо, під час створення експозиції чільною метою було показати зміни, котрі відбуваються з нематеріальним — пам’яттю через матеріальне — найочевидніший репрезентант пам’яті. “Ідея фотографувати зруйноване переслідує мене давно, — каже Анна. — Адже, якщо братися за тему цвинтарної скульптури загалом, то братися за її висвітлення варто було б через зовсім інший підхід. Фотографія – це певна форма привласнення, спосіб зафіксувати щось на певному етапі його існування. Це так само, як фотографувати людей, адже все з часом змінюється. Тому я не сприймаю руйнування як щось негативне, радше як одну із ланок буття. Так як людина з роками набуває нових ознак, розвивається, так само розвиваються інші речі. Наша пам’ять змінюється, спогади трансформуються, редукуються. Не треба цього боятися. Об’єкти, представлені у фотовиставці “Memento”, зруйновані, зникають. Але з іншої точки зору, у цій руйнації вони набувають нової природи – взаємодіють із мохом, рослинами, деревами – руйнуються і творяться ними”.
“Некрасивість як така набагато цікавіша, ніж завершена краса, що швидко вивітрюється з пам’яті”
Розглядаємо світлину з Бережан, де зосереджено неймовірно красиву скульптуру, у неї бракує частини голови. “Пори те, видно досконалу роботу каменотеса, вишукані риси, детально пропрацьовані деталі, — коментує авторка. — Прикро, що скульптура вже не повноцінна, втім можеш уявиляти собі, якою вона могла б бути. У цьому сенсі мені імпонують слова Умберто Еко, який казав, що некрасивість як така набагато цікавіша, ніж завершена краса, що швидко вивітрюється з пам’яті. Щось не повне, зруйноване спонукає співтворити – здогадуватися, яким усе було початково, що з ним трапилося, чому воно в такому стані зараз…”.
Більшість скульптур — сфотографовані на цвинтарях Тернопільської області, чи не найбільше — на польському кладовищі у селі Соборне Тернопільського району.
Назва виставки “Memento” з латинської перекладається як “пам’ятай”. Пам’ятати про когось – добре. Цього хотіли і ті, кого вже нема…
Текст: Ірина Юрко.
Коментарі вимкнені.