Шлях до перемоги Євдокії Буднік з Вишнівеччини

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Кримінальна справа №948017

Протокол від 11 травня 1945 року.

Я. оперуповноважений Почаївського районного відділу НКВД в Тернопільській області, старший лейтенант ШЕНДЕРОВ, при понятих  РУСКОГО та БЕРЕЗОВОГО провели обшук у затриманої, члена банди УПА, БУДНІК ЄВДОКІЇ ФЕОДОСІЇВНИ. При детальному обшуку затриманої, ніяких документів, цінностей та зброї не було виявлено. При обшуку ніяких скарг від затриманої не поступало.

Старший лейтенант Почаївського РВ НКДБ ШЕНДЕРОВ.

ПРОТОКОЛ допиту.

Я. начальник Почаївського районного відділу НКДБ, капітан державної безпеки ЄРОМЕНКО допитав в якості затриманої при військовій операції бандитку УПА 11 травня 1945 року ПАВЛОВСЬКУ МАРІЮ ПЕТРІВНУ у лісі коло села Старий Олексенець Почаївського району Тернопільської області.

«Мене військові солдати Почаївського НКДБ поранили 11 травня 1945 року за селом у лісі Старий Олексенець   Почаївського району Тернопільської області. Я,  ПАВЛОВСЬКА МАРІЯ ПЕТРІВНА  родом з села Старий Олексенець, йшла лісом у південному напрямку на зустріч з представником обласного відділу Українського Червоного Хреста ОУН, псевдо якого «ХВИЛЯ». З ним я мала домовитися про курси районних санітарів УПА Вишнівецького району і після курсів мала зайняти посаду Вишнівецького районованого Українського Червоного Хреста. По дорозі в лісі , не провівши зустрічі, мене обстріляли солдати НКДБ, поранили та взяли в полон. Ще 7 травня 1945 року я отримала наказ від «ГОЛУБЕНКА» про цю зустріч з «ХВИЛЕЮ». Самого «ГОЛУБЕНКА» я не знала. Він надрайоновий по Українському Червоному Хресту ОУН. На вид має 34 – 36 років, сірі очі, середнього рості, худорлявий, згідно його вказівки, я мала прибути до села Старий Олексенець і переночувати у місцевої жительки Марії, а на другий день піти на зустріч з «ХВИЛЕЮ». Ще ранком, як тільки почало розвиднятися, я пішла у ліс. Коли пройшла лісом коло триста метрів то мене зустріла лісова повстанська поліція на чолі районованого «ПАНАС». Разом з ним було вісім чи дев’ять військових, добре озброєних молодих хлопців. Ми разом всі відправилися у густий ліс і там пройшли ще пів кілометра. В одну мить по нас почали стріляти з автоматів і кулеметів. Я кинулася бігти в ліву сторону. По нас був відкритий вогонь без попередження солдатами Почаївського НКВД. Ми попали у засаду .  Отже хтось здав. Ще з середини квітня 1945 року розпочалися масові вбивства наших хлопців якраз в засадах енкаведистів.  Я старалася тоді швидко бігти, пригнувшись і так мені вдалося подолати коло чотириста метрів. Я відчувала що за мною біжать два солдати і стріляють в мене. В одну мить я відчула поранення і впала. до мене підбігли і нанесли по тілі кілька ударів. Хто з тих лісових поліцейських залишився в живих я не знаю. Я тільки бачила що впав «ПАНАС» обливаючись кров’ю. Мене поранену заарештували і провели обшук шукаючи зброю. Я пістолета не мала і ніяких документів коло себе не носила.

Справжнє моє ім’я ЄВДОКІЯ ФЕОДОСІЇВНА, а прізвище моє БУДНІК. Народилася я в селі Чайчинці Вишнівецького району Тернопільської області у 1924 році. 10 травня 1945 року я під вечір прийшла у село Старий Олексенець і передала три грипси «СОЛЯНЦІ». Прізвище і ім’я я її не знаю. Також одного грипс передала «МІШІ». Ці грипси мені вручив «ГОРДІЄНКО» і «ЗАГРАВА» сказавши кому віддати. «ГОРДІЄНКО» і «ЗАГРАВА» мали свої сотні бійців УПА. У «ГОРДЄНКА» я минулого місяця вилікувала четверо поранених повстанців.   «ЗАГРАВА» і «ГОРДІЄНКО» були під керівництвом командира УПА Вишнівеччини «СОКОЛА».

Після перших допитів у Почаївській катівні мене відправили у Кременецьку катівню. Там я мала багато часу згадувати свої буремні роки.

«У 1939 році польське панування закінчилося. Сталося так, як в народі не раз говорилося «Нехай буде гірше, аби інше». Отож, це інше не забарилося. Прийшли до нас «визволителі», перші більшовики. Оце були наші «брати». З перших днів страшний жах і смерть. Очевидці цих страшних подій з великою трагедією згадували цей період. А німецький окупант що приніс нам?  А що можуть принести окупанти на наші землі? Кров і смерть та страшні сльози. А прийшли окупанти вдруге на Вишнівеччину на початку березня 1944 року і довершили окупаційну справу. Знищили всю свідомість України, патріотів українського народу та засіяли наші села та міста СЕКСОТНЕЮ. Чорна хмара заступила небо по всій Україні. Ось що значить не мати своєї держави. Всякий супостат на твоїй землі робить все, що захоче, бо на тебе буде діяти страх і ти будеш мовчати.  Довго назрівало те, що нарешті сталося. І під тиском страху наш народ не зрікся боротьби за свою українську державу і її волю.

Визвольний рух почався ще за німців. У ньому брали участь  і я зі своїми братами. Хочу згадати про всіх таких, як мої брати та мої односельці; скромних, відданих Україні, бо чи хто коли згадає?. А вони ж були за Україну, полягли. ШЕВЧУК ГРИГОРІЙ закатований у 1941 році. І скільки таких? Давно вони лежать у страшних ровах і нікому їх поховати за християнськими звичаями. Народ наш збайдужів, не хоче віддати шану, яка належить загиблим героям. А свідків вже скоро не буде і могил тих скоро не стане.

Мій старший брат був станичним господарчим у селі  Чайчинці Вишнівецького району, псевдо «ТУР». Загинув під час страшних тортур мій брат Данило. У 1944 -1945 роках перебував у сотні «СОКОЛА». Нещасна година тоді була для всіх. Добре пам’ятаю чайченецького юнака  СТЕПАНА МАРЦЕНЮКА. Він цілковито віддав себе Україні. Степан приймав мене у 1942 році  в Юнацьку ОУН. У 1943 році його вже в селі вже не було, пішов на вишкіл підстаршиною і в село більше не повертався. У повстанському відділі Степан був чотовим під псевдом «БЕРЕЗА». Одного разу наказали прибути в село Загорів Горохівського району і зайняти позицію в старому монастирі. Бій з німцями тривав декілька днів. На допомогу окупантам прибули танки. Становище  повстанців ускладнювалось.  Командир дав повстанцям команду йти на прорив. «БЕРЕЗА»  залишався для прикриття, він добре знав що йому залишилось вже мало жити. Попрощався з друзями і почав вести вогонь по ворогах прикриваючи собою відхід побратимів. Одні з повстанців вийшли з облоги живими а інші по дорозі загинули. Важко поранений «СТЕПАН» щоб не здатися ворогам сам себе застрелив останнім патроном. Похований на цвинтарі в селі Загорів.

Разом зі Степаном воював односелець ВАСИЛЬ БАЗАН. Він перебував на Поліссі і важкопораненим попав в руки більшовиків, які засудили на двадцять років страшної Сибірської каторги.

В нашому підпільному Вишнівецькому район було тридцять два села. У кожному села була станична організаційна дівчина, яка належала до ОУН, та також дівчата які допомагали в цій важливі справі. Безвідмовно працювали, виконували, виконуючи різні доручення підрайонові, районові різних галузей, як у жіночій сітці і так і у чоловічій. А нас було на Вишнівеччині дуже багато, ми мали піднесений дух, адже ми всі боролися за волю України. Ми були ще дуже недосвідченими і не могли знати, що чекає нас попереду. молодість і мерехтливі рожеві мрії мали ми тоді.

Невблаганно швидко минав час. Окупація нашого краю мінялася іншою окупацією. Народ наш терпів. Чужинці робили облави на мирних людей, виловлювали нашу молодь, насильно заставляли брати зброю або вивозили на каторжні роботи. Людей почав сильно сковувати страх, аби не попасти окупантам в руки. Багато почало переховуватись у криївках чи на горищах. Шукали виходи і багато почали поступати в УПА.  Знайшла вихід і я. Вступила до ЮНАЦЬКОЇ ОУН і пройшла військовий вишкіл та вишкіл медсестр. А відбувалося це таємно, конспіративно, у ліс чи на далекому хуторі.

Вечоріє. Зв’язковий ОУН веде нас двох дівчат, лісовими стежками в темну гущавину лісу. нм дуже цікаво, але і страшно. Ось і хата, зайшли в будинок, де вже було багато дівчат. Привіталися і ніхто нас не питав, хто ми такі і звідки прийшли.  Вже у вечорі я впізнала одну дівчину і мені так хотілося підійти з нею поговорити, але я знала що цього робити нам не можна. Колись її батько був у нашому селі дияконом, а пізніше вони переїхали в село Бутин, що коло Вишнівця, і він став там працювати вчителем. Цю дівчину звали Галина, а псевдо мала «БОГДАНКА». Це відбувалося на всесторонньо-ідеологічному вишколім. ще раз я зустрічалася з «БОГДАНКОЮ» на військовому вишколім на хуторі Чарівщина. «БОГДАНКА» було вже ройовою. Після тієї зустрічі ми більше не зустрічались, але я часто чула про її активну діяльність. «БОГДАНКА» пережила страшні роки тюремного ув’язнення Далекого Сходу і проживали в місті Луцк.

На військових курсах я навчалася військової підготовки. Ночами, нас дівчат вчили стояти на варті зі справжньою зброєю по дві години. Часом були серед ночі військові тривоги і ми швидко одягалися і займали позиції захисті. Тобто нас готували до різних ситуацій.

Весна 1944 року. Вже й луги зелені та дерева розпустили свої листя. Але чомусь різко впав сніг і похолодало.  А нам постійно ходити на дальні села. по можливості брали коней і їздили верхи. Одного разу нас четверо мали їхати на Олексинеччину.  Під Раковецьким лісом ми побачили горбочок, а на ньому березовий хрест. І тут могила повстанця. Всі ми стали довкола могили. А повстанець «БОРЕЦЬ», родом з села Діброва Вишнівецького району, по вуличному Бузира над могилою сказав «СПІТЬ ГЕРОЇ!!!». Пам’ять про них ми вшанували хвилиною мовчання і поїхали дальше.  У Чеснівському Раківці мені часто доводилося бути у дома в тітки ОЛЕКСАНДРИ. Вона мала дві дочки. одна старша співпрацювала з нами, а звали її МАНЯ. А тьотя Олександра мала в собі стільки патріотизму і доброти, що цього не можливо забути по сьогоднішній день. З її двору був шлях до місця, де часто проводилися зустрічі з повстанцями, а саме не пасіці. Навіть вдень туди ходили непомітно мілкенькою річечкою, де з обох боків були корчі смородини. В той час треба було ховатися і від своїх, бо невідомо було, кого москалі встигли завербувати. Продажна сексотня вже на Вишнівеччині розпочала масового виконувати свою чорну роботу, продаючи брат брата. А в пасіці було затишно, родина велика, четверо дівчат і п’ятий хлопець. Всі були дуже вродливі. під час зборів стояла варта Хороша то була родина. найстарша ГАЛИНА була розвідницею при відділі «МЕЧА», а з нею ще друга дівчина бул в розвідці «КАЛИНА» зі Зборова. Після бою в селі ПАНАСІВНІ, вони обидві дуже похворіли. Попри них тоді проїхав більшовицький танк і мало їх не задушив. Вони дивом залишились живими. тоді їхню роботу виконували «ЖЕНЯ» і «ЛЕСЯ», тобто я. Це був наказ «КОБЦЯ».

(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ