Попри негаразди, тернополяни знаходять радість у повсякденні

Людмила ОСТРОВСЬКА, заслужений журналіст України, головний редактор творчого об’єднання радіо Тернопільської ОДТРК:

— Цього тижня моєму молодшому синові виповнилося 20 років. За ровесником незалежності України бачу, як дорослішає й держава. Виросло вже те покоління, яке має адресу і країну — Україну. Сподіваюся, що за «день-два» ця молодь підставить плече державі, дасть зрозуміти і навіть переконає, що краще жити у власному домі, ніж ходити в «менших братах». Ювілей у родині — це і є позитив тижня. Підсилила його зустріч представників обласних ЗМІ напередодні Дня працівників радіо, телебачення і зв’язку. Це була віддушина, ковток свіжого повітря в нашому житті з його шаленим темпом. Хоч і було чимало нарікань, що радіодроти старіють, катастрофічно зменшується кількість радіоточок. Але їх на Тернопільщині ще є 65 тисяч, працюють приймачі, які ловлять наші передачі на хвилях FM. Обговорили з колегами творчі знахідки, можливість обміну програмами, новинами. Дуже приємно, що є на кого рівнятися, журналістська школа потужна. Незабаром перейдемо на цифрове телебачення і мовлення. Процес оновлення нестримний. Хочеться, щоб усе було по-європейськи, адже ми мудрі, освічені й варті кращого. Я взагалі належу до тих, хто продукує позитив. Хочеться своїм радіослухачам завжди повідомляти тільки добрі новини, щоб вони зі мною відпочивали, подорожували, були учасниками подій… Проблеми є в усьому, але вони на те і є, щоб їх вирішувати. А коли не можеш вплинути на події, змінити їх, змінюй своє світобачення. Ця мудрість допомагає гальмувати реакцію і застерігає від негативу. А ще мені щастить на добрих людей, щирих, відвертих, з почуттям гумору. Пощастило і з колективом, в якому працюю три десятиліття. Завжди дотримувалася думки, що одна ложка дьогтю не псує діжки меду. Той дьоготь можна локалізувати вакуумом і насолоджуватися медом, що ми і робимо в колективі «радіаторів». Цього тижня отримали стільки вітань від наших слухачів, що позитивом зарядилися на весь рік. Своє професійне свято ми провели під гаслом обіймів та поцілунків. Важливий психологічний момент обміну позитивною енергетикою, а при цьому ми одержали неймовірний заряд веселощів, гарного настрою. А ще цього тижня забіліли дерева, білі мухи обсіли золоте листя, і огорнула нас така краса суміші сонця й діамантів, що на буденну суєту просто не залишилося емоцій.

Василь ДУНЕЦЬ, поет, композитор, виконавець, начальник відділу якості технічного контролю і нових технологій служби автомобільних доріг у Тернопільській області:

— Я перестав дивитися телевізор, бо, відверто кажучи, мене дратують усі ті політичні перипетії, те лицемірство. Що було доброго цього тижня? Мабуть, те, що я зробив — записав пісні на слова Богдана Мельничука, і тепер маю в репертуарі ще дві нові: одна «Я тобі ще не все сказав» і друга «Спорожніла хата» — як на мене, актуальна, і текст мені дуже сподобався. Актуальність її — в тому, що багато дітей подаються на заробітки та кидають своїх батьків, буває, що вони помирають, а діти, перебуваючи десь далеко за кордонами, не встигають приїхати навіть на похорон.

Порадувала звістка про те, що мій онук, а його, як і мене, звати Васильком, почав серйозно займатися грою на гітарі. Діти ціле літо були в нас, а взагалі вони живуть у Канаді, на жаль… І тоді наша тернопільська поетка і бард Богдана Дурда навчала Василька грати. Як виявилося, до цього він дуже здібний, і тепер уже там, у Канаді, продовжив навчання, йому найняли викладача. До речі, з онуком таке траплялося, що він лінувався читати ноти й казав: «Покажіть мені». Йому показали, і він уже грає. За три місяці Василько, як казала пані Богдана, опанував, певно, три класи музичної школи. Мене це дуже тішить, і маю надію, що з нього буде щось путнє.

Якщо говорити про роботу, то, як то є в нас, дорожників, наприкінці року «з’являються» гроші й треба зробити ще дуже багато. На жаль, коли стояла гарна погода влітку, коли можна було якісно та швидко все зробити, коштів не було. Це, як кажуть, «два в одному» — і позитив, і негатив. Але загалом негативу не хочу помічати в жодному разі. Дякувати Богу, здоровий, чого й усім бажаю, і сподіваюся, що так буде й надалі.

Надія ДАНИЛЮК, мати-героїня, жителька Тернополя:

— Я побожна людина і завжди дякую Богові за те, що Він мені дає, ніколи не нарікаю. Усе в мене гаразд і все приймаю так, як Бог посилає. Вірю і надіюся на краще. Добре, що цього тижня, одержавши відзнаку про надання звання «Мати-героїня», одержала й одноразову допомогу від держави — понад дев’ять тисяч гривень — і тим допомогла своїм дітям. Одна дочка із сім’єю проживають у Черкасах. Зять зараз без роботи, а їм треба виховувати піврічну дитинку. А все дуже дороге: і дитяче харчування, і підгузки, і одяг, і візочок, то мусимо ми допомагати з чоловіком. Ще одна дочка, а їх у нас п’ятеро, вчиться в медичному університеті. Добре, що чоловік має пенсію державного службовця, і ми збираємо пенсії на навчання. Отже, я дуже вдячна за те, що держава трошки допомогла, але то є мізер. Я була в Італії, щоби покращити матеріальне забезпечення дітей, вивчити їх. Залишала їх на стареньку маму, на чоловіка, а потім приїхала, бо у чоловіка стався інсульт. Так що дуже тяжко.

Тетяна БОТЮК, учитель музики, керівник ансамблю «Дзвіночки» Тернопільської ЗОШ № 6, керівник хору Галицького коледжу ім. В. Чорновола, регент молодіжного хору Свято-Троїцького духовного центру на честь Данила Галицького:

— Я працюю з маленькими дітками шести-семи років, днями ми з ними співали пісню «Доня і сонечко». Рухами зображали сонечко і донечку. Хлопчики вгору піднімали ручки — сонечко, а дівчатка-донечки показували на себе. І от, коли ті дітки після репетиції вже йшли додому — вкутані, батьки зодягнули їх у курточки, шапочки, рукавички, — на сходах вони продовжували показувати і «сонечко», і «донечку». Я випадково це побачила й так якось розчулилася… Хоча в той день було багато подій, багато справ, бо працюю ще з іншим колективом, і треба встигнути і туди, й сюди, але цей епізод виявився для мене найбільшим позитивом усього тижня, можна сказати, яскравим промінчиком. Оті дівчатка і хлопчики, які йшли сходами… У вівторок зі студентами Галицького коледжу імені В’ячеслава Чорновола виступали перед дітками з особливими потребами в Тернопільському обласному навчально-реабілітаційному центрі з літературно-музичною композицією «Тобі, Україно, моя щира любов». Була зворушена до сліз, коли студенти пороздавали вогники глядачам, і маленький хлопчик-сирота, який сидів у першому ряду, так дбайливо тримав цю свічечку, щоб вона не погасла… Ця публіка взагалі особлива. Ці діти дуже щиро все сприймають. Ось такі найсильніші враження цих днів. А щодо поганого, то я оптимістка і на негативні моменти намагаюся не зважати.

Лариса ОСАДЧУК, ДЕНЬ