У Тернополі безбожників набагато більше, ніж на шахті «Бутовка» або Пєсках, – капелан «Правого сектора» Петро Бурак

Нещодавно мала чудову нагоду поспілкуватися з о. Петром, який замінив церковну рясу на військову форму та поїхав на Донбас, щоб надавати духовну допомогу українським бійцям. Зараз отець Петро — військовий капелан Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». У зоні бойових дій він знаходиться з 24 квітня, не покидає також  свою парафію в Збаразькому районі, куди на період відпустки приїжджає відправляти служби.

Ця людина вразила мене своїм душевним спокоєм та рівновагою. Під час розмови я зрозуміла, що о. Петро є одним з тих, хто готовий покласти своє життя за Україну. Хоч вдома його чекають шестеро дітей і дружина, але змінювати камуфляж на цивільний одяг він, поки що, не збирається.

  – У зоні бойових дій капелан повинен лише причащати, сповідати та давати духовну настанову бійцям чи крім цього є й інші обов’язки? І які обов’язки мають бійці?

– Насправді, слово обов’язок до жодного добровольця, а тим більше, до жодного капелана немає ніякого відношення. Є лише покликання. Покликання того, що спадає на нас з небес. Обов’язки мають ті, що їх призвали, мобілізували, взули, дали зброю, ті мають обов’язки. Добровольці обов’язків, в буквальному значені цього слова, не мають. Добровольці намагаються реалізувати своє призначення, чи покликання, чи навіть провидіння Боже у своєму житті. Головна роль священика на війні це говорити людям правду і заохочувати їх, щоб вони речі називали своїми іменами, і в тому числі щоб війну не називали АТО, бо ніякого АТО там насправді немає, є лише війна.

– Багато людей вважає, що призначення цієї війни – це винищення нації, чи так це?

-Дурня. Будь-яка війна, насправді, має свою загарбницьку ціль. З точки зору «імперії», тобто Російської Федерації, то це реально загарбницька війна Росії, і продовження її політики починаючи від Андрія Боголюбського, Юрія Долгорукого та ін. На скільки довго ця війна буде тривати, я точно сказати не можу, але вона закінчиться лише при капітуляції однієї або іншої сторони.

– За вашими особистими спостереженнями, чи багато людей (бійців) навертаються на війні до Бога (в екстремальних умовах – близьких до смерті)?

– Якщо я отримую яку-небудь інформацію в конфеденційний спосіб, а особливо під час сповіді, то я не можу це навіть коментувати. А загалом, безбожників, які ходять по Тернополі, набагато більше ніж безбожників, які «куверкаються» на шахті «Бутовка» або на Пєсках. Але потрібно зазначити, що кожне покаяння це навернення і я є свідком навернення багатьох українців. Це навернення є набагато глибшим, ніж буває у великій церкві Тернополя чи поближніх сіл, тобто покаяння бійців на передовій безсумнівно дуже глибоке, докорінне, до самого серця. І на мою думку, таке щире навернення стимулює страх перед смертю, передчуття небезпеки. Але як би ми не бажали зберегти особовий склад, чи від поранень, чи від полону, чи від смерті це неминуче, і розуміння цього сильно стимулює віруючих людей бути готовими до смерті в лісці Святого Духа.

– Що на вашу думку, призвело до таких подій у Мукачево?

– Правий Сектор – це люди, які завжди все роблять «не законно». Починаючи з незаконого коктейлю Молотова, який був кинутий в у законі війська «Бекут», і  незаконно скинули правлячий режим Януковича. А також зараз незаконно  вишколили своїх учасників та незаконно воюють за державу. І зараз незаконно виступили проти законної контрабанди в Мукачево. Виникає питання за що ж я? Я за законність продажних прокурорів, судів, контрабандистів, ґвалтівників ворожих, які противники законів Божих, чи я за незаконність «Правого Сектору»? Можу сказати лише нехай існуючий режим зважає на те, що є Бог над ним, і на те, що поруч є народ, з думкою якого теж потрібно рахуватися.

Отець Петро вважає, що війна на сході України закінчиться не швидко, бо зараз на це немає політичної волі вищого керівництва країни. Проте завжди потрібно надіятися на найкраще і прагнути до цього. Тому, будемо вірити, що ця війна мине швидко, і кожна українська сімя зможе вільно проживати на рідній землі, незважаючи на те, чи то Львів, чи Луганськ.

Аліна Жайворонко