Державу Україна змовилися знищити?

Підступний ворог підкрадається непомітно. Він декларує лиш те, що насправді не є ворогом ані вам, ані мені,  лише хоче прибрати те, що нібито вже нікому не потрібно. Для цього не шкодує жодних зусиль, ладен вдатися до будь-якої брехні. Мета в нього одна – знищити Україну як незалежну державу. Що вийде в результаті, наразі для нього не важливо. Головне, аби вже зараз Україна асоціювалася щонайменше із якимось невдалим проектом, а краще – із проявом зла, врятувати від якого багатомільйонний народ може лише Московська імперія.

На перший погляд, усе це виглядає якось маразматично. В таке й насправді важко повірити, бо жодного здорового глузду, навіть меркантильного бажання у черговий раз привласнити матеріальні блага тут не видно. Проте, так може думати лише нормальна пересічна людина, котра саме живе за людськими законами, і наївно вважає, що ними ж керуються й політики. Але де ви бачили, щоб в Україні за два останні десятиліття хоч щось відбувалося за логікою нормальної людини?

Придивімося уважніше до подій останнього часу. Скидається на те, що неприхована прихильність нинішньої української влади до дурнуватих ідей «русского міра», катастрофічна для українців гуманітарна політика, несамовита «дружба» з Московією була лише підготовкою до широкомасштабної атаки на державність України, яка починається саме зараз. Відмова влади від вступу до НАТО, навмисне псування стосунків з Європою – це ще одна ланка цієї підготовки. Та найголовніше було переконати самих українців у тому, що їхня батьківщина, а головне – їхня національна держава приречена були помийною ямою Європи. За рік правління Януковича це вдалося зробити якнайкраще. Вже тепер зубожілий і безправний народ має все менше сил та натхнення для того, аби власноруч будувати своє майбутнє. Бо ж усе більший відсоток населення мріє лише про те, як заробити на шматок хліба. Відтак, Україна як незалежна держава стає все менш потрібною для самих українців. Тобто відбувається саме те, що й потрібно ворогам тієї незалежності.

Ця тенденція була помітна давно. Однак, досі лише окремі події могли свідчити, що вона – не вигадка якихось «маргіналів-бандерівців», що «не припиняють лякати народ процвітаючої України нібито неіснуючою московською загрозою». Тепер же ми наочно бачимо, що гнійник, утворений усередині самої влади, починає прориватися. Таємні мрії тих, кому незалежна Україна стоїть кісткою в горлі, стають очевидними. Власне, тут варто більш пильно поглянути на поведінку комуністів. Вони тепер хто: влада чи опозиція? Чому, допомігши Януковичу та ПР узурпувати владу, вони останнім часом роблять вигляд, що нинішня влада – зовсім не їхня? Чи не тому, що надалі потрібно буде говорити від імені ображеного владою народу, і провадити свою антидержавну політику «на прохання трудящих»?

Показовою є нинішня їхня вулична акція. Цитуємо інформаційне повідомлення:

«Комуністи й комсомольці під Радою вимагають повернутися в СРСР

Близько 150 представників Компартії України й Ленінського комуністичного союзу молоді України пікетують будівлю Верховної Ради в четвер.

Вони вимагають повернення до Союзу радянських соціалістичних республік (СРСР), повідомляє “Інтерфакс-Україна“.

Вони прийшли на акцію з партійними червоними прапорами.

У руках в учасників плакати з написами: “Ми радянські люди”, “Пам’ятаємо – наша батьківщина СРСР“, “Убивство СРСР – глобальна катастрофа”, “Союзу братніх народів – бути”, “Єдиний економічний простір – майбутнє України”, “Уперед до соціалізму”, “Геть капіталізм”.

Учасники також співають “Інтернаціонал”.»

Виникає запитання, чи сьогодні варто списувати це на черговий комуністичний маразм в стилі Наталії Вітренко? Хотілося б, але, на жаль, не виходить. Надто вже збіглися вимоги червоних їх тим інформаційним потоком, який формувався в Україні та навколо неї кілька днів поспіль. За цей час у суспільство було вкинуто кілька, на перший погляд, непов’язаних між собою повідомлень, які, тим не менш, легко об’єднуються однією ідеєю – Україна як незалежна держава вже нікому не потрібна, і є тільки один шлях вийти з нинішньої скрутної ситуації, а саме – повернутися назад під владу Москви, або ж – в СРСР, як би він тепер не називався. Зокрема, ми мали нагоду «довідатися», що:

1. Європейський Союз розглядає цей рік як критичний у стосунках з Україною, а відтак – про жодний прогрес у зближення з ЄС навіть не йдеться.

2. Особисто сам Путін жорстко виступає проти будь-яких, навіть суто формальних, спроб досягти успіху у переговорах між Україною та ЄС про створення зони вільної торгівлі та вказує, що місце України в єдиному економічному просторі з Москвою.

3. Якби референдум про доцільність існування СРСР відбувався сьогодні, майже половина громадян Україні (на півдні та сході держави – понад 60%) проголосували б за Радянський Союз. Про це, до речі, не стільки у вітчизняних ЗМІ торочать, скільки у російських. І це, мабуть, зовсім не випадково.

4. За результатами соціологічних досліджень, що були проведені поважними компаніями, значна частина українців, особливо – молодь (49%), хотіли б назавжди виїхати за кордон.

Отож, з цих інформації випливає, що половина українців нібито на хочуть жити в незалежній державі Україні, ще половина бажає повернутися під владу Москви, РФ дуже хоче прийняти нас під опіку, а ЄС лише говорить про проблеми у стосунках. Якщо сюди додати численні інформації про абсолютну недолугість дій нинішньої української влади буквально на всіх напрямках, що, на превеликий жаль, є правдою, то й ідея надалі зберігати Україну у вигаданому регіоналами стані позаблоковості, з точки зору добре обробленої громадської думки, має виглядати нікчемною.

Проте, наразі все іззовні може виглядати й таким чином: радикали-комуністи, які нібито представляють думку значної частини громадян (реальні рейтинги цієї партії можна залишити в спокої, адже ми маємо результати соціологічних досліджень, які збігаються з нинішніми гаслами симоненківців) протистоять владі, котра через власну нікчемність хоче щось зробити на добре, але досягти результату просто не в силах, а тому – іде на поступки, продовжуючи, з одного боку, здавати національні інтереси Москві, з іншого – усіма способами боротися із націоналістичними організаціями, щоби, мовляв, не допустити громадянських конфліктів та воєн на зразок тих, які вже є в арабському світі. До речі, невдовзі мають відбутися й парламентські слухання з приводу перспектив вступу України до зон вільної торгівлі з Росією або ЄС. Безглуздість пробувати рухатися одночасно у два протилежні боки нарешті стала очевидною вже всім. Там регіонали з легкістю зможуть у черговий раз «програти» неприхованим москвофілам.

Чи буде з боку Януковича хоч найменший опір отій тенденції, котра швидко перетворює його з президента великої незалежної держави на, фактично, губернатора Малоросії, ми зможемо довідатися, якщо лише знатимемо, чи бува не за вказівкою Банкової комуністи вийшли вимагати повернення СРСР. Це, до речі, також з’ясувати не складно. Влада вже показала, що здатна жорстко боротися проти організаторів акцій протесту навіть тоді, коли не має для своїх репресії жодних більш-менш серйозних законних підстав. І як вона поведеться тепер, коли гасла “Уперед до соціалізму”, “Геть капіталізм” однозначно слід трактувати як заклик до повалення існуючого ладу, а вимогу відновити СРСР – як замах на державну цілісність та суверенітет країни?

Василь Іванців