Ніякий «Джип» не замінить живого спілкування

Не знаю, чи знайдеться на Тернопіллі той, хто пройшов більше гірськими дорогами, лісовими стежинами, бездоріжжям степів, як Роман Гудима. При чому не сам чи в товаристві спортсменів, а зі школярами, що особливо цікаво й важливо. Роман Романович — директор Тернопільського обласного комунального центру туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді. Вже 31 рік він займається спортивним туризмом й переконаний, що для молоді — це саме те, що потрібно для загартування, становлення характеру, виховання душі й тіла.
— Романе Романовичу, така багаторічна відданість туризму заслуговує на повагу. Як дійшли до такого життя?
— Цей похід (сміється, — авт.) розпочав ще коли вчився в школі. Центр, яким тепер керую, почав відвідувати саме тоді. На той час це була обласна станція юних туристів. Напевно, напочатках мною керувала зацікавленість у пізнанні нового, спілкування з друзями, яких тут набув. Згодом це переросло в захоплення і, як бачите, на все життя. Вже в зрілому віці займався спортивним орієнтуванням, гірським туризмом. Свого часу чи не все життя було в походах — Кавказькі гори, Саяни, Тянь-Шань добре вивчив, не кажучи про Карпати.
— Не так просто батькам, тим паче незабезпеченим, знайти тепер для дитини заняття до душі в позашкільний час — дорого. Ваш центр — те місце, куди можуть прийти діти з родин із різними статками, бо тут навчають безкоштовно.
— Центр — позашкільний навчальний заклад. Сюди, як до школи, діти приходять уже першого вересня. Є такі, хто навіть перед першим шкільним дзвоником обов’язково навідуються, кажуть, що за літо зіскучилися. Маємо 28 гуртків, де навчається 420 школярів, студентів. «Юні туристи», «Спелео-туризм», «Пішохідний туризм», «Туристи-краєзнавці» — назви гуртків. Попри те, що навчаємо дітей, також допомагаємо в організації проведення подорожей екскурсій, експедицій семінірів, змагань для працівників різних організацій, які охочі долучитися до туристського руху. До прикладу, нещодавно разом з освітянами підготували й провели змагання із спортивного туризму. Це були вже сорокові в рахунку освітян.
Та все ж основна наша робота — з дітьми. Нині суспільству дуже бракує клубів за інтересами, спортивних секцій, які могли б відвідувати школярі безкоштовно. Всі розуміють, що для дітей — це соломинка, яка б витягувала їх з підворіття, спонукала до навчання, розвивала б дружні стосунки, потребу взаємодопомоги, взаємозамінності. У нашому центрі якраз навчаються цьому. Ми намагаємося нівелювати різницю між дітьми із сімей з достатком та тими, які не можуть собі дозволити зайво витратити навіть кілька гривень. Як? Методом майже забутого вже колективізму, коли в групі, що готується до походу, немає мого й твого, а є все спільне. Часом трапляється, що хтось закине, мовляв, навіщо йти пішки в Карпати? Мене тато на авто туди завезе… Але коли наші діти повертаються з походу, дивляться разом слайди, фото, де разом усі біля ватри з гітарою, чи діляться враженнями як потрапили під дощ і сушилися, у того, хто їздив автомобілем у гори, відношення до походу змінюється. Адже ніякий «Джип» не замінить враження від живого спілкування. Навіть після закінчення школи гуртківці не залишають центр.
— Походи організовуєте не лише влітку, а й зимою?
— Звичайно. Ходимо в Карпати, до прикладу. У Буковелі буваємо часто, на вершині Говерли. Я особисто з різними групами там побував уже 450 разів… Наші юні спелеологи в Криму роблять дослідження не лише під час літніх, а й зимових канікул, не кажучи про печери, які є на території нашої області — Кришталева, Вертеба. Дітям дуже подобається досліджувати підземні лабіринти, адже вони проходять і вивчають ті маршрути, які звичайним туристам недоступні, наносять їх на карту, описують. Картозйомку вони нерідко ведуть краще, як дорослі, — ми перевіряємо дані. Одне слово, працюють як справжні спеціалісти. Звичайно, діти під постійним наглядом викладачів. У нас є навіть свій пошуково-рятувальний загін, більшість із якого — члени пошуково-рятувальної служби.
Щодо піших походів, то це справжня наука життя. Діти навчаються орієнтуватися за компасом, сонцем, деревами. Або, до прикладу, як подолати водну перешкоду й не замочитися? Треба зробити десятиметрову навісну переправу, закріпити її на протилежному березі, із спорядженням переправитись туди, а потім забрати мотузку, карабіни. Це непросто, «на пальцях» не розкажеш – треба побачити й спробувати. Така наука дуже корисною стає в житті людини. Адже в походах діти навчаються як правильно перейти яр, спуститися схилом, піднятися на гору. Вчимо їх як приготувати спорядження для ночівлі, швидко запалити багаття, приготувати їжу, що можна, а що не варто використовувати для харчування в лісі, степу, в горах.
— Ви згадали про ночівлю. Вирушаєте в похід не на день?
— Є походи одно-, дво-, триденні — до тижня. В залежності від складності й завдання. Для кожного розробляємо програму. Подорожуємо не лише нашим краєм, а й Україною. Діти часто прагнуть самі скласти маршрути. Їм цікаво побачити незвичні для себе, нові місцини, позмагатися.
— Відомо, що ваш центр неодноразово брав участь у змаганнях, чемпіонатах області й навіть України. Які нагороди здобували?
— Наші школярі були призерами України з пішохідного, водного, спелеотуризму. Освітяни займали призові місця з водного та велотуризму. Але хіба головне нагороди? Найважливіше, що в нашому центрі школярі мають заняття до душі, набувають досвіду, вчаться товаришувати, бути самостійними й відповідальними, знаходити вихід із найскладніших ситуацій. А це в дорослому житті дуже згодиться.