Професор із Тернополя Тарас Грошовий: «Створення лікарських препаратів є сенсом моєї наукової діяльності»
Коли телефоном домовлялася про інтерв’ю, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри управління та економіки фармації з технологією ліків Тарас Грошовий сказав: «Я у відпустці, але маю ще справи на кафедрі. Там і зустрінемося», — пише Лідія Хміляр для видання ТДМУ “Медична академія”. — Тож спекотного липневого дня застала Тараса Андрійовича за роботою і в гарному настрої, бо наукова робота для нього – потреба й насолода, праця й відпочинок. Як і замолоду.
«Наука – ось істинна перевага людини». З упевненістю можу сказати: шановного професора Т.А. Грошового цей відомий вислів Гете стосується повною мірою. Плідним дослідженням у сфері фармації, шляхетній місії підготовки фахівців галузі, розвитку вищої фармацевтичної освіти Тарас Андрійович присвятив понад 50 років свого життя. Професор Грошовий – співрозробник п’яти лікарських препаратів, автор більше 600 наукових і методичних праць, серед яких – три монографії та три навчальні посібники. Серед його наукового доробку також 35 авторських свідоцтв і патентів на винаходи.
Спілкуючись з Тарасом Андрійовичем, розпитую, чому саме фармацевтикою – дуже складною й украй важливою наукою – зацікавився він свого часу, про людей, які справили найбільший вплив на формування його як науковця. Але спершу прошу подумки повернутися в дитинство, згадати незабутні студентсько-аспірантські роки.
«Потяг до знань успадкував від дідуся»
– Звідки ви родом, Тарасе Андрійовичу?
– Моя мала батьківщина – невеличкий хутір Білинівка Гусятинського району на Тернопільщині. Історія хутора надзвичайно цікава. Тут народився і жив Володислав Федорович – публіцист, культурно-просвітницький, громадсько-політичний діяч, меценат, єдиний граф Західної України і депутат Австрійського парламенту. З розповідей мого дідуся знаю, що колись на фільварку стояла двоповерхова будівля, де містилася бібліотека Володислава Федоровича, що сюди приїжджали поважні пани зі Львова, Тернополя, Станіславова (нині – Івано-Франківськ). Бував тут, напевно, й Іван Франко. Опрацьовуючи архіви бібліотеки Федоровича, Великий Каменяр написав низку історико-економічних праць, де є згадка про Білинівку й місцевих селян. Фільварок В. Федоровича в Першу світову війну був зруйнований, а після колективізації каміння та цеглу з будівель використали на потреби місцевого колгоспу. У 50-ті роки поруч з фільварком тато побудував хату. В дитинстві, допомагаючи батькам по господарству, я збирав каміння на городі, де колись стояла бібліотека. А широку площу, що збереглася поблизу батьківської хати, люди досі називають «панською».
Озираючись в минуле, згадую своє сільське дитинство. Мама вранці поспішала на роботу в колгоспну ланку, батько теж працював зранку до ночі, тож виріс я з дідусем і бабусею. Мій дідусь, Андрій Мандзюк, був без перебільшення унікальною людиною. Не мав освіти, проте був майстром на всі руки – будував млини, мости… Вони збереглися донині. Заробляв гроші та наймав вчительку, яка вчила дітей грамоти. Зорганізував, як тоді казали, «школу на призьбі». Дітлахи збиралися коло крайньої хати на призьбі й вчителька, яку дідусь привозив з іншого села, навчала їх читати та писати. Дорослі ж у цей час пильнували, чи не з’явиться польський жандарм. Якщо бачили, що їде – давали знати дітям, щоб тікали, бо жандарм міг їх побити.
Подвижницька діяльність мого дідуся щодо відкриття української школи відображена в «Історії України» академіка-історика Івана Крип’якевича. Потяг до знань я, мабуть, успадкував від дідуся генетично.
До школи пішов, коли мені ще шість років не було. Мама попросила вчительку, щоб посадила мене за останню парту, та погодилася. Чотири класи закінчив на «відмінно» й пішов до 5 класу Товстенської загальноосвітньої школи, куди ходили учні з усіх навколишніх сіл. Село Товсте було за чотири кілометри від нашого хутора.
У восьмому класі всіх змушували вступати в комсомол. Йшов 1955 рік. «Ні, ти не будеш першим комсомольцем на нашому хуторі, бо це погано закінчиться», – твердо сказала мама. На сімейній раді вирішили, що піду до колгоспу на роботу. Тут працював фірманом, ходив замість мами на роботу в ланку, бо народилася сестричка, а декретної відпустки тоді жінкам не давали. Або замість батька – на тік. Люди гарували тяжко, а виживали за рахунок того, що з поля могли принести. Пригадую, тато будив мене о 2-3 годині ночі, давав мішок і я йшов на поле збирати картоплю чи іншу городину. А коли зганяли лущити соняшникове насіння, я вигадав спосіб красти його так, щоб дільничний не спіймав. Знизу штанину зав’язував, засипав туди насіння й спокійно проходив повз дільничного.
Рік роботи в колгоспі був роком важкої, виснажливої праці. Повернувся до школи завдяки вчителям, які мене пам’ятали та переконали батьків, що синові треба продовжити навчання.
21 вересня, цей день закарбувався в моїй пам’яті, в селі було храмове свято. Вчителі вкотре прийшли до нас додому, щоб поговорити з батьками про моє повернення до школи й мама нарешті сказала: «Добре, якщо син хоче – нехай іде». 22 вересня я вже був на уроках. А повернувшись, як і раніше, допомагав батькам по господарству, бо знав, що моєї роботи ніхто за мене не зробить. У 10 класі, пригадую, складали іспити. «Підгорнеш картоплю – тоді підеш на іспит», – попередила мама. Я підгорнув картоплю, в річці помив ноги і, взувши сандалі, біг до школи чотири кілометри.
Повертаючись подумки в шкільні роки, з вдячністю згадую класного керівника Лідію Михайлівну Криськів, на жаль, нині вже покійну. Прекрасна, мудра вчителька! Батьки хотіли, щоб я вивчився на електрика чи механіка та повернувся в село. Але Лідія Михайлівна наполягала: «Відпускайте сина, нехай вступає до інституту, він здібний до науки». До слова, сплинув час і з донькою Лідії Михайлівни Ольгою я зустрівся в Тернополі. Ольга Іванівна Криськів – кандидат медичних наук, доцент кафедри терапії ТДМУ.
«Вступати до медучилища загітував сільський фельдшер»
– Закінчивши школу, куди подали документи?
– Подав документи на фельдшерське відділення Львівського медичного училища №1. Вплинув приклад фельдшера – молодого хлопця, який користувався великим авторитетом у моїх односельців і на якого хотіли бути схожими всі хлопці та дівчата Білинівки. Він, власне, й загітував мене вступати до медичного училища на військове відділення, де готували військових фельдшерів. І готували прекрасно. Багато моїх одногрупників, повернувшись з армії, закінчили навчання в інституті й досягли значних професійних висот. Два роки навчання в училищі пролетіли швидко. Під час практики в Рава-Руській лікарні я прийняв понад 20 пологів. Лікарня там розташована в лісовому масиві, віддаленому від міста, і коли акушер-гінеколог на пологи запізнювався – медсестри кликали мене. Викладач, прочитавши про 20 пологів у моєму щоденнику виробничої практики, не повірив і зателефонував в лікарню. Там підтвердили: все так і було.
– Після училища – на професійні хліби?
– Після училища – армія. Після трьох місяців сержантської школи в місті Славута на Хмельниччині, де мене вчили премудростям військової справи, служив у полку на Вінниччині. Спочатку – військовим фельдшером, а через півроку мені запропонували до моєї фельдшерської практики приєднати фармацевтичну справу та стати начальником полкової аптеки. Мабуть, у житті кожної людини бувають періоди, що мають доленосне значення. Для мене таким періодом стали три роки, впродовж яких я, не маючи фармацевтичної освіти, забезпечував роботу полкової аптеки. З книжок вчив, як готувати ліки, ця наука цікавила мене дедалі більше. Інтуїтивно відчував, що знайшов своє покликання, свою долю. Демобілізувавшись 1963 року, успішно склав вступні іспити у військово-медичній академії ім. Кірова в тодішньому Ленінграді. Конкурс був величезний. На одне місце – понад 20 осіб. Мене зарахували на факультет підготовки лікарів для служби на підводному флоті. Але я читав у газетах про трагедії на підводних човнах внаслідок аварій і під час проходження медичної комісії сказав, що на цей факультет не піду. Повернувшись додому, подав документи на фармацевтичний факультет Львівського медінституту, долучивши до них виписку з оцінками, отриманими при вступі до військово-медичної академії. Мене зарахували на навчання.
Це був свідомий та зважений вибір. Навчався я добре, працював у студентському науковому товаристві. На 3 курсі вирішив піти на Львівський хіміко-фармацевтичний завод – подивитися, як готують ліки. Незнайомий чоловік на прохідній, якому розповів про мету свого візиту, виявився начальником таблеткового цеху. Чому саме тієї миті він був на прохідній – не знаю, але наша зустріч зіграла дуже позитивну роль у моєму житті. Мені показали цех, я побачив як працюють машини для виготовлення піґулок і з цього почався новий етап у моєму житті. На 4 курсі щопонеділка та щоп’ятниці я вставав о шостій ранку, щоб о сьомій бути на фармзаводі, дві години працював у лабораторії та йшов до медінституту на заняття, які починалися о пів на десяту. Мою студентську наукову роботу з результатами досліджень надрукували і це була моя перша публікація у фаховому журналі.
1968 року, закінчивши фармфакультет, отримав диплом з відзнакою та скерування на роботу. Мене призначили на посаду завідуючого аптекою в місті Борислав Львівської області. Хоча в ті часи не можна було керувати аптекою, не маючи п’ятирічного стажу роботи, але для мене зробили виняток. Комісія під час розподілу врахувала, що я три роки завідував військовою аптекою, а, навчаючись в медінституті, провадив активну громадську діяльність, був студентським деканом, мав друковані наукові роботи.
У Бориславі на той час було лише три аптеки. Я завідував тією, що в центрі міста. Робота мені подобалася й я міг залишитися тут працювати на тривалі роки. Але з думки не йшли слова професора, тодішнього декана фармацевтичного факультету Львівського медінституту Валентини Трохимівни Позднякової, яка переконувала мене вступати до аспірантури. Згодом професор Позднякова стала керівником моєї кандидатської дисертації і я дякую долі, що подарувала мені такого Вчителя.
Наукові дослідження, започатковані в аспірантські роки, заклали основу всіх моїх подальших розробок. 1973 року успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Исследование некоторых полимерных пленкообразующих соединений для покрытия таблеток в псевдосжиженном слое». Того ж року на з’їзді фармацевтів у Львові зустрів колег із Запорізького медінституту, які загітували мене переїхати на роботу в Запоріжжя. Головним та єдиним арґументом стало «квартирне питання». Житло доводилося винаймати, на той час у мене вже була сім’я: дружина та дворічна донечка.
«23 роки в Запорізькому медінституті були періодом шаленої праці»
– І скільки ж років працювали у Запорізькому медінституті?
– 23 роки. Пройшов шлях від асистента кафедри до доцента. Після захисту докторської 1989-го очолив кафедру. Той період свого життя згадую із задоволенням. Це були роки шаленої праці. Закінчивши та захистивши докторську, написав дві монографії, поряд з проведенням наукових досліджень займався активною підготовкою фахівців вищої кваліфікації. Водночас за сумісництвом працював заступником генерального директора з науково-технічної роботи Львівського хімфармзаводу (нині – це ВАТ «Галичфарм»). Для керівництва науково-технічною дослідною роботою зі створення лікарських препаратів щомісяця прилітав на завод із Запоріжжя. І звичайно, моєї допомоги та підтримки потребували старенькі батьки, які з віком дедалі більше хворіли. 1997 рік став для нашої сім’ї визначальним. Тодішній керівник «Галичфарму» Роман Олексійович Беряк запропонував мені повернутися на постійну роботу до Львова. Після переїзду працював заступником керівника з наукової роботи та маркетингу, директором з розвитку (1998-1999 рр.), директором з науки (1999-2002 рр.) ВАТ «Галичфарм». А також за сумісництвом – професором кафедри біологічно активних сполук, біофармації та біотехнології НУ «Львівська політехніка», професором кафедри технології ліків і промислової фармації Львівського національного медуніверситету ім. Данила Галицького.
«З першої лекції зрозумів, що фармацевтичний факультет ТДМУ має гарні перспективи»
У вересні 2002 року на запрошення тодішнього ректора ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, члена-кореспондента НАМН України, професора Леоніда Якимовича Ковальчука я приїхав виступити перед студентами 3 курсу фармацевтичного факультету. Мовив про фармацевтику, про те, як вона розвивається, про перспективи на майбутнє. Наприкінці ж лекції запропонував аудиторії розв’язати придумані мною логічні задачі. Було цікаво, чи впораються з ними третьокурсники. Якщо так – отже, мають світлі голови й загалом у молодого фармацевтичного факультету ТДМУ гарні перспективи. Студентка Оксана Трегубчак задачу розв’язала за рекордно короткий час – дві хвилини. До слова, коли після успішного закінчення університету Оксана залишилася працювати на кафедрі асистентом, я був її науковим керівником дисертаційної роботи. Вона завершила та пройшла апробацію докторської дисертації, нині працює у відомій фармацевтичній компанії ПАТ«Фармак». Як і чимало інших моїх учнів.
Того ж 2002 року отримав запрошення керівництва ТДМУ очолити кафедру фармацевтичних дисциплін. Чотири роки працював деканом фармацевтичного факультету. Це був період наукового становлення кафедр, розвитку факультету загалом. За час роботи на кафедрі фармацевтичних дисциплін десять моїх колишніх спошукачів стали кандидатами, ще двоє здобули науковий ступінь доктора фармацевтичних наук: Л.І.Кучеренко (Запорізький державний медичний університет) і С.М. Гуреєва (ПАТ «Фармак»). Нині у фармацевтичного факультету ТДМУ – прекрасна матеріально-технічна база, студентів навчають досвідчені викладачі, знані науковці, наші випускники працюють в усіх галузях фармацевтичного спрямування, науково-дослідних установах. Функціонує аспірантура. Університет видає журнал «Фармацевтичний часопис», де публікуємо результати наукових досліджень викладачів університету. Продовжується співпраця кафедри управління та економіки фармації з технологією ліків і ВАТ «Галичфарм» корпорації «Артеріум», ПАТ «Фармак».
«Розвиток фармацевтики пов’язаний насамперед з прогресом у створенні ліків»
– На кожному етапі життя у вас було багато важливих здобутків. Які з них вважаєте найважливішими?
– Сенсом мого наукового життя стало створення та виробництво лікарських препаратів, бо переконаний: прогрес фармацевтики пов’язаний насамперед зі здобутками у створенні ліків. В аспірантські роки розробив препарати «Ферокаль» і «Лецитин», які впровадили у виробництво на Львівському хімфармзаводі. Працюючи в Запоріжжі та залишаючись у штаті «Галичфарм», був причетний до створення низки інших лікарських препаратів. На нинішньому етапі найбільш суттєвим успіхом вважаю участь в розробленні та виведенні на ринок вітчизняного оригінального лікарського препарату «Тіотриазолін».
– Розкажіть, будь ласка, про це докладніше.
– Робота над створенням препарату розпочалася в Запоріжжі 1992 року, коли на кафедрі фармацевтичної хімії під керівництвом професора І.А. Мазура була синтезована біологічно активна сполука. Почали перевіряти її на щурах. І тут втрутився його величність випадок. Улітку працівники кафедри пішли в відпустку, не сказавши працівникам віварію, як треба годувати піддослідних тварин. Коли ж у вересні повернулися, на них чекала несподіванка. У щурів під дією біологічно активної сполуки виросла густа шерсть. Кинулися за порадами до ветеринарів. Ті були одностайні: «Якщо препарат стимулює ріст шерсті, то це дуже актуально». Зареєструвавши біо- логічно активну речовину, віддали її для дослідження в Казахстан. Згодом зі спеціалізованої ферми з розведення овець повідомили: вівці почувають себе прекрасно, падежу немає, але шерсть не росте. За порадою авторитетного фармаколога Світлани Мефодіївни Дроговоз (нині – професора Національного фармацевтичного університету) почали досліджувати вплив синтезованої біологічно активної сполуки на функції печінки та серця. І 1997 року зареєстрували оригінальний вітчизняний лікарський засіб «Тіотриазолін», який нині активно застосовують і в кардіології, і в гепатології.
Працюючи в ТДМУ, разом з доцентами Л.В. Вронською та М.Б. Чубкою брав участь у створенні нової лікарської форми – капсул «Уролесан», які серійно випускає ВАТ «Галичфарм».
«Батько дружини був учасником Кенгірського повстання»
– Тарасе Андрійовичу, Ваш життєвий та професійний досвід, організаторський талант, мудрість вченого й педагога викликає щире захоплення. На завершення нашої розмови – кілька слів про сім’ю, опору кожного успішного чоловіка.
– Без підтримки дружини Христини я б, мабуть, не зміг досягнути того, чого досягнув. Вона теж за фахом фармацевт. Познайомилися й одружилися у Львові. І хоч часу відтоді минуло чимало, компліментів своїй дружині кажу навіть більше, ніж у молоді роки. Христина виросла в працьовитій, релігійній сім’ї. Її батько – людина талановита: мав гарний голос, грав на бандурі і був диригентом церковного хору в Колодіївці. Але доля йому випала нелегка. За те, що хор під час виступу заспівав «Чуєш, брате мій», диригента заарештували і три місяці тримали в камері колишнього слідчого ізолятора КДБ у Тернополі. Звідти потрапив до Кенгірського концтабору. Був учасником Кенгірського повстання 1954 року, для придушення якого радянська влада застосувала зброю та танки. Його розповіді в родинному колі про події, свідком яких був, запали в душу.
Історія найкривавішого в історії ГУЛагу Кенгірського повстання в Радянському Союзі була під забороною й навіть нині її знають не всі. А розуміти причини та наслідки тих подій важливо. Дослідження на цю тему я збираю багато років. Вона мені не просто цікава, вона мене болить. Як і дружині. Христина разом з мамою дев’ять років провела на засланні в Хабаровському краї, коли батько сидів в Кенгірському таборі. У Львові Христина була членом обласної Спіл- ки політв’язнів, створеної для допомоги колишнім політв’язням та їхнім родинам.
– Ваша донька теж стала медиком?
– Галина закінчила Запорізький медичний університет. За фахом – дитячий лікар. Працює у Львові. Онука Люба пішла моєю стежкою. Навчається на 3 курсі факультету промислової фармації Львівської політехніки. Як і мене, її дуже цікавить процес створення ліків. Люба закінчила школу з поглибленим вивченням англійської мови, нині вдосконалює французьку – готується до конкурсу на право продовжити навчання у Франції. Охоче розповідаю онуці, яким було життя, коли я був її ровесником, бо бачу, що їй цікаво.
Лідія ХМІЛЯР
Коментарі вимкнені.