Три тисячі кілометрів на біциглях Баканами

Тривалі велосипедні мандрівки давно не новина, і навіть навкруг світу їздять двоколісником. І все ж, коли дізнаєшся, що хтось зі знайомих вирушив біциглем не просто покататися «навколо ставу», а побував у восьми країнах і крутив педалі майже щоденно впродовж місця, від того, щоби розпитати про деталі мандрівки годі втриматися.

Мандрівку «Balkan Chill» придумали собі Андрій Гуменецький та Ігор Цап. Придумали та успішно втілили її в життя. Мандруючи, хлопці вели однойменну сторінку, викладали фото, а ще там можна було прочитати подорожні нотеси. Не можу, аби не зацитувати кілька: «Як Ігор каже: ми як ті дітиска, проживаємо тут 100 життів за день, відкриваючи для себе нові горизонти». «Чорногірскі горби сподобаютсє всім хто любе гори, бо там їх можна найти на всі смаки». «Лазили Новим Белґрадом, вчили сленги і трюки місцевого життє, гасали на автобусі, за який, кстаті, ніразу не платили, бо кондуктори вечорком не ходят; липли на дасі висотки, а потим пішли на концерт великої групи з трубами і негритянскими підтанцьовками, а потому припили з трубачистом. В такому дусі було в столиці Югославії».

Тож спілкуюся з Ігорем про всяке різне, що стосується Balkan Chill.

– Чому саме Балкани?

– Ми думали над кількома маршрутами. Відштовхувалися від того, що у нас був місяць для мандрівки, і ми знали, що хочемо мандрувати Європою. Коли порівняли складені маршрути, виявилося, що балканський найцікавіший та найоптимальніший. Бо так було і море, і гори,  різні місця. В остаточний план ввійшло вісім країн, приблизний кілометраж – три тисячі кілометрів.

– А чому саме роверова мандрівка, а не стопом, скажімо?

– Ми з Андрієм не дуже екстравертні, щоби з кимсь говорити в дорозі, нас не напружують фізичні навантаження. Тому вирішили, що  ліпше втикати педалюючи, ніж, пересуватися швидше і постійно з кимсь триндіти. Коли їдеш чи стопом, чи  навіть своєю машиною, то мандрівка починається в точці А і закінчується в точці Б, а все, що було між ними просто пролітає. А на ровері постійно розглядаєшся, і весь маршрут ти присутній в середовищі. Мандруючи іншим способом, я не знайшов би на дорозі динар, скажімо. Пересуваючись ровером, можна помічати багато детальок та класних штук. Ми не гналися за кілометражем чи швидкістю – у нас навіть не було спідометра. Головне було подивитися та роздивитися, відчуті ті місця. Бо, коли так собі помаленьку їдеш, дивишся, як навколо змінюється пейзаж, триб життя, заїжджаєш у різні села, спілкуєшся з місцевими, то так проникаєшся тим духом, відчуваєш місцевість. І тому ми не ночували в хостелах, а найчастіше в палатках, а  іноді зупинялися в людей.

– Чи не важко було фізично?

– Важко було в перший день. Ми до того не їздили з такою вагою. Вантаж грає роль. Особливо, коли розганяєш ровер, або зустрічний вітер, або якісь нерівності чи піднімаєшся на горбок. Тоді зразу відчуваєш, що набрав купу барахла.

–  Що взяли собою в мандрівку?

– Намет, спальники, каремати книжечкою, пальник і балони, пічку Бонда, аптечки для себе та ровера — все по мінімуму. Крім гречки. Її ми взяли десять кілограм (сміється – А, З.).  Гречка швидко вариться, ситна, недорога, калорійна, до неї можна додати будь-які додатки. Але дуже скоро зрозуміли, що стільки її нам не треба, і в дорозі скинули половину. Але все одно лишилося. Я навіть трохи додому привіз.

– Розкажи про краї, де були.

– Неофіційно ми називали мандрівку «Поїздка Югославією», бо більшість країн, через які пролягав маршрут, були колись в її складі. Почали мандрівку з Польщі, але її ледь зачепили. Далі – Словаччина, Угорщина і, власне країни колишньої Югославії і через Румунію назад.

До того в мене не було великого досвіду мандрівок закордоном – був тільки зовсім трішки в Польщі, і в мене було абстрактне враження, що всі країни розташовані західніше сильно відрізняються від України. Уявлялось, що є розвинені країни Євросоюзу, де всюди німецький порядок і буддійська толерантність (сміється – А. З.), і є постсовок з купою проблем, які годі й вирішити – як чорне і біле. Цікаво було відвідати, поспілкуватись з людьми, побачити всю градацію суспільств, котрі перебувають на різних етапах шляху до якогось ідеалу. Також було цікаво ще й тому, що в основному це були слов’янські країни – більшою чи меншою мірою можна інтуїтивно порозумітись. Важко було тільки з румунською та мадярською мовою – їх ми взагалі не розуміли.

Щодо міст, то найбільші враження залишили ті, де ми тусувалися з місцевими, а також Будапешт. Вразив своєю різносторонністю – він водночас і з історичним минулим, розвинений в урбаністичному плані, і живий – такий ненапряжний, там почуваєшся вільно. Хочу повернутися туди. А ще в Хорватію не в сезон.

Анна Золотнюк.

Фото з Фейсбуку.