Молитва в житті людини, або Як формується «релігійна» поезія тернопільського письменника Петра Сороки

Часто задумуюсь про існування людини у цьому світі. Як на мене, сила Творця Небесного керує всіма нашими діями. Проте, як правило, кожен індивідуально формує  основні життєві пріоритети і обирає свій шлях. Тернопільський письменник Петро Сорока- у житті та у творчості дотримується світлих помислів та духовних принципів єдності як по відношенню до однодумців, так і до недругів . Таких же по духу обирає  й друзів. Чи легко писати твори на релігійну тематику, а також душевні одкровення у розмові із ним.

• Що для вас означає слово «молитва»?

Я вважаю, що всяке звернення до Бога, чи це прохання, чи подяка, чи слова адресовані до вищої Небесної сутності, яка створила цей світ, засвітила сонце і зорі,- є молитва. А оскільки я письменник, вважаю, що поезія завжди релігійна, бо вона народжується в стані натхнення. Тобто це якийсь певний  стан- радості, втіхи, чи солодкої муки, який скочується на людину «згори», і вона тоді пише, іноді навіть не до кінця усвідомлюючи звідки беруться в неї слова.

• Тобто- це дар Божий, «презентований» не кожному?

Безперечно. Чим «більший» письменник, тим сильніше натхнення він переживає, «впадаючи у своєрідний транс». Наприклад, Байрон міг писати кілька діб, не ївши, не пивши, лише «творити». Відповідно, «слабший» письменник  такі стани переживає рідше. Я не відношу себе до «сильних», але дякую Богові за те, що проживаю своєрідні творчі стани натхнення і збудження. Це коли в будь-який період  дня чи ночі «рядок падає  з неба», я його чую, мені хочеться його записати, він згодом тягне за собою інші рядки. Як людина схильна до аналітичних роздумів,  міркую: звідки це?

І водночас розумію, як писав Вернадський, що  у Космосі є своєрідний канал, який передає «закодовану» інформацію з Вселенної. Це коли  людину охоплює неймовірне натхнення і «скочується» неймовірне бажання писати. Але, нажаль, у мене це відбувається не так часто, як мені би цього хотілось.

• Молитва у художній творчості. Хто з українських письменників започаткував жанр «молитви?

Жанр молитви такий давній, як саме людство. Тому не можна визначити достойвірно хто і коли запровадив. Навіть первісна людина, коли ще не було писемності відчувала гостру потребу звертатися до небес. Адже задумувалася, що є Сила, яка засвітила сонце, яка посилає дощ, карає блискавкою. А перші писемні згадки, які збереглися, належать до періоду Київської Русі. Навіть той же «геніальний» «плач Ярославни»-це теж своєрідна молитва. Але як язичниця, вона зверталася на той час до вітру, до дощу, до сонця. А давня українська література- наскрізь релігійна, це література церкви, і письменники були або монахами, або церковнослужителями. В іменах це Іван Величковський, Петро Могила, Данило Братківський та й гетьман Мазепа залишив нам певні зразки поезії.

• У сучасній літературі «молитву» використовують досить часто?

Звичайно. Тепер це стало навіть якоюсь небезпечною модою. Але за кожною людиною залишено право покаяння, тому хочеться вірити, що роблять це, дійсно, щиро. От-наприклад, скільки «критичних стріл» викликали «покаяльні псалми» Павличка… Я пригадую одну розгромну критичну статтю Валерія Ільї, в якій він наголошував на нещирості Дмитрового «такого» каяття. Хоча, як на мене, якщо Бог залишив за людиною право покаятися, і звернутися до нього з молитвою, то чому хтось може це право відібрати? А взагалі, в українській літературі багато добротної, високохудожньої, високомистецької, релігійної  поезії. Я можу тут назвати багато імен, та  передусім  спадає на думку- Павло Гірник, Люда Литвинчук, Микола Пшеничний, Олександр Вертіль, Ігор Павлюк, Павло Вольвач. До слова, тут доречно зацитувати слова Валерія Ільї, який зазначав про те, що «Всяка поезія завжди релігійна, нерелігійної поезії не буває. Якщо  вона не релігійна, тоді вона йде не від Бога».

• Зокрема, у вашій творчості зустрічається чимало зразків релігійної літератури?

Так склалося, що моє життя поділене  «до Колодіївки», і «після Колодіївки». Коли я став свідком очищення людини через «екзорцизм», на мене це справило глобальний і колосальний вплив. Я потім пережив такий стан, який описав у двох книжках. Одна носить назву «Голос із притвору», бо я рік після Колодіївки «вистояв» у притворі, друга- «Голос із хорів». Після притвору, наступного року  Бог сподобив мене піднятися на хори. Це величезна благодать. Так з»явилися мої щоденники, які, посуті, є моєю сповідальною прозою.

• Тобто, для вас «сповідь» прийнятна?

Так. Багато– хто «закидає» мені, чи можна отак привселюдно сповідатися. Я завжди кажу: Господь закликає нас до покаяння, людина повинна сповідатися від гріхів. Чому? Тому що відбувається своєрідний «катарсис», ти жалієш про те, що накоїв, і відбувається очищення.Тут одразу напрошується питання, що таке «гріх», і чому нема безгрішної людини? Та тому, напевно, що Господь хоче, щоб ми відчули омерзіння до цього гріха. Коли я роблю щось ганебне, потім шкодую, і такий акт жалю  виливається у потребу сповіді. А я ще, крім того, маю потребу оце все описати. Багато з мого письма- я виокремлюю у денниково-сповідальну прозу. Чому я це пишу, я сам до кінця пояснити не можу, це мене веде якась вища сила. Тепер, посуті, я вважаю це своїм покликанням.

• Хто з сучасних авторів близький вам у жанрі «молитви»?

Це дуже важливе для мене питання.  У своїх щоденниках «Знак серця», «Перед незримим вівтарем», я чітко проводжу лінію, що є поезія «Божа», або світла. Тобто та поезія, яка допомагає людині вистояти і стати чистішою. А є поезія темна, демонська, яка обезлюднює людину. Мені близькі митці, які пишуть «світлу» поезію, які хочуть допомогти людині врятувати її безсмертну душу. І ті письменники, які працюють у цьому напрямку- це мої друзі, приятелі, які мені близькі духовно. А ті, хто пропагує розтлінююче письмо, що тягне у безум гріха, мені чужі. Вони послуговуються лайкою. Це перша прикмета демонської літератури, яка притягує негатив. Не можна з цим «гратися». А «духовність», у будь-кого мала би бути на першому місці. Хто ще цього не зрозумів, я щиро зичу відчути.

 Наталія Назар-член НСЖУ