Тернополянка випустила збірку віршів про чекання чоловіка з війни
«На війні, крім головної, в кожного є і своя особиста лінія фронту. Для дружини воїна вона в чеканні… Народжена в екстремальних умовах збірка віршів — епіко-емоційний літопис чекання, де «кожна секунда — п’ятниця страсна», де «чекати — як вмерти». В екзестенційній дилемі бути чи не бути вибір зроблено таки на користь жити. Не одразу. А через «схудле серце», «очі, повні страху», «згусле повітря» та «зупинений час», — так відгукнулась про збірку «Війна і те, що після» Надії Сеньовської кандидатка філологічних наук Марія Данилевич.
Для тернопільської письменниці Надії Сеньовської — це вже не перша книжка, але перша про переживання, пов’язані з очікуванням чоловіка з війни. Тож я поспілкувалась із авторкою, аби дізнатись більше про цю збірку й те, як вона творилась.
— Кажуть, очікування найгірше…
– Не знаю, чи мені одній пощастило, чи така особливість психіки, що всю серйозність ситуації я просто не сприймала. В час, коли чоловік був на війні, я була ніби в якомусь коконі. Щоразу, коли ми спілкувались, усвідомлювала, що це може бути наша остання розмова, але водночас сприйняття цього було наче за завісою. Не знаю, як би я витримала це чекання, коли було б по-іншому. На психосоматичному рівні ці тривоги таки відбились – у мене одразу загострились всі болячки, лікарка порадила вимкнути телевізор і його не дивитись. Так я досі його майже не дивлюсь (сміється – А. З.)
— А чим було написання віршів?
— У той момент я просто не могла не писати. У мене з віршами особливі стосунки – вони істоти примхливі – якщо я їх одразу не запишу, то потім забуваю. Тоді вони писались самі. Після того, як я записувала їх, мені ставало трішечки легше. У цих поезіях, напевне, чисті емоції. Тому тривалий час мені було складно повертатись до них. Знадобилось більше двох років, аби вони вляглись і тоді я взялась за книжку — змогла подивитись на тексти очима іншої людини, котра вже пережила очікування. Готуючи збірку, я практично нічого не редагувала – хіба якісь букву чи кому. Як автору, котрий вивчав літературознавство й аналіз художніх текстів, – мені за ці вірші не соромно.
— Вірші, просяжені тривогою очікування змінюються тими, що насичені радістю від народження сина…
— Одна з подруг сказала, що складно читати частину, присвячену синові, після того, як налаштувався на хвилю війни й туги. Так, у другої частини зовсім інший емоційний стан та інтонація. Але я зробила це свідомо, адже не люблю сумних закінчень. Ще змалечку дивилась, чим закінчується книжка – якщо там все добре – бралась за читання. Я вважаю, що в житті є дуже багато випробувань, болю, ситуацій, з яких ми виходимо не так, як би нам того хотілось, тому бодай у книжці має бути добре закінчення. На мою думку, література має підтримувати читача, давати йому наснагу та надію. Тому свідомо долучила до віршів про очікування чоловіка твори для Світозарчика. Між днями їхніх народжень місяць, тому присвятила збірку їм обом і це був мій подарунок їм на дні народження.
— Для багатьох жінок ваша ситуація знайома, що би ви їм могли порадити?
— Я співпереживаю та тримаю за них кулаки. Якось ми спілкувались із колегою – його син тоді був на війні. Ми дійшли до тої думки, що той, хто нікого не чекав нікого з війни, не може зрозуміти, як це. Не тому, що в нього бракує емпатії чи низький емоційний інтелект – просто це той досвід, який переживається або ні. І, звісно, всім жінкам бажаю, аби вони не мали такого досвіду, бо це дуже складно. Можливо, здатність пережити чекання залежить від сили духу, того, чи є щось, крім жалю до себе, те, що тримає та підтримує.
Мені дуже допомогли турбота про доньку Радусю та робота. У мене такий характер, що чим складніше, тим більше стараюсь мати гідний вигляд і не виявляти переживань. Якось на роботі мені навіть дорікнули, як так, усміхаюсь, доглянута, а в мене ж чоловік на війні. Мені було це дивно слухати. Я ж не могла ходити при дитині як черниця. Коли Саша пішов на війну, Радуся була у другому класі. Вона інколи запитувала, як він, казала, що хвилюється, але вона не плакала не сумувала. До того вона була самостійна, могла поїхати до бабусі й дідуся на кілька днів, аж раптом стала різко мамина. Спочатку я не зрозуміла, що відбувається, а потім мені знайомі психологи пояснили, що вона дуже хвилюється за тата, тому так чіпляється за мене.
Повертаючись до поради іншим жінкам, скажу, що треба знайти в собі сили – а це важко – прийняти вибір чоловіка. Коли Саша збирався на Майдан, якраз тоді, коли почали стріляти, я запитала: «Якби попросила тебе не їхати, розплакалась би, влаштувала скандал. Ти б поїхав?» Він відповів, що поїхав би зі скандалом. Я вирішила, хай ліпше їде без. Так само з війною – він вирішив, як прийшла повістка, то він їде, і це не обговорювалось. Я зрозуміла, що він або піде зі скандалом, або без скандалу. Я намагалась зробити все, аби він знав, що у нього є за кого стояти й до кого приїхати, є ті, котрі його люблять. Коли телефонував, ніколи не розповідав, що у нього там, казав, що все нормально, завжди запитував, як ми. Я розуміла, що для нього це своєрідний якір, тому постійно розповідала, як пройшов день у Радусі, що я робила, як ми його чекаємо його, що ми плануємо.
— А як чоловік відреагував на збірку?
— Чоловік мене підтримує у всьому, що стосувалось випуску книжки, він чемно ходить на всі презентації, але віршів він не любить. Він зрадів, коли подарувала йому збірку, але зізнався, що уважно читав лише вірші, написані для Світозара.
— Чим для вас був випуск книжки?
— Це була ознака того, що я це пережила та відпустила. Я це змогла прочитати, відредагувати. На презентації зможу це читати на людях, бо був час, коли навіть не могла сама собі це перечитати, бо починала плакати.
Анна Золотнюк
Коментарі вимкнені.