Єпископ Теодор (Мартинюк): «Іти за Христом – мій життєвий девіз»

Кожна людина має якесь Боже покликання. Однак, перш, ніж на нього відповісти, вона повинна його пізнати. Серед усіх покликань велику гідність займає покликання до монашого та священичого стану. Про свою особисту дорогу покликання та вибір життєвого шляху молодими людьми – наша розмова з владикою Теодором (Мартинюком), Єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ.

– Що таке покликання — зобов’язання чи пропозиція Бога людині?

 – Господь через батьків кличе нас до життя, одночасно даруючи чудовий проект нашого розвитку і щастя. Цей проект, згідно з Божим задумом, є найкращий, тому, що в ньому Господь закладає наше щастя. Іншими словами, ми отримуємо певну пропозицію від Господа Бога, а разом з нею свободу вибору. І на перетені цих дійсностей народжується реалізація нашого покликання.  Коли ми в житті розпізнаємо (а це іноді нелегкий шлях) цей проект і в повній свободі його реалізовуємо, це називається сповненням Божої волі, гармонією між Божим і людським. Це означає, що людина крокує дорогою, яка провадить її до щастя. Нерідко вона є шляхом пошуку, боротьби, але якщо ставимо за мету віднайдення Божої волі, нашого покликання і якщо нашу свободу ми використовуємо для цього пошуку, то, напевно, ми почуватимемося щасливими і зреалізованими особами.

 –  Розкажіть, коли ви вперше відчули, що покликані служити Богові?

 – Я з дитинства був пов’язаний зі студійським чернецтвом. Народився у Дорі на Івано-Франківщині, де був підпільний монастир. Моя перша сповідь та перше святе Причастя були у підпільній Церкві. Це сталося з нагоди освячення дому моєї бабусі й дідуся. На моє релігійне виховання мав вплив ієромонах Порфирій (згодом великосхимник Павло) Чучман, який двічі був ув’язнений, бо не хотів підписати декларацію про перехід на православ’я… Ще в ранньому дитинстві я побачив підпільне монаше життя і мене полонила думка бути монахом. З того моменту власне я почав роздумувати, що таке покликання і як можливо його зреалізувати. Згодом я вирішив вступити до монастиря.

 – Як батьки поставилися до вашого вибору?

– Спочатку, коли я ще навчався у школі, це викликало здивування у батьків. Але коли я вже після закінчення коледжу вступав до монастиря, то батьки мене благословили і підтримали у цьому намірі.

 – Чи не було у вас сумнівів щодо обраного шляху?

– У мене не було сумнівів щодо мого покликання і тому я вдячний Богові за те, що Він так впевнено провадив мене і торував мені дорогу до монастиря. Коли я був ігуменом у монастирі, то зустрічався з десятками   співбратів і кандидатів до монашого життя, які запитували, ділилися своїми намірами, думками.  І я бачив, що дев’яносто відсотків із них мали сумніви і це, вважаю, абсолютно нормальним, тому що в сумнівах народжується істина. Однак сумніви пов’язані з непростими випробуваннями.

Я особисто не був приречений чи змушений щось вибирати. Цей вибір був ясний, чіткий і в якійсь мірі простий. Для мене бути ченцем – означало цілковито присвятити своє життя Христові. Іти туди, куди Він мене посилає. І робити те, що Він від мене хоче. Іти за Христом – мій життєвий девіз.

 – Як відомо, ви навчалися за кордоном, який досвід отримали там?

 – У 1994 році я був направлений до Люблінської духовної семінарії, яка є частиною богословського факультету Люблінського католицького університету. Це був перший крок у серйозну науку західного спрямування. Адже навчався я ще в радянських  школі, коледжі на стандартах радянської освіти.

Перше, що мене позитивно збудувало у західному виші, це стиль навчання, свобода думки й вибору і можливість глибше пізнавати, вибирати певний напрямок. Згодом я це ще більше оцінив, коли навчався у  Папському Східному Інституті та Григоріанському університеті у Римі, де вивчав канонічне право.

Позитивом навчання на Заході є також можливість пізнання культури, традицій багатьох народів через вивчення іноземної мови. Для мене великим скарбом було навчання у Польщі, Італії та Франці.

 – Вивчення іноземної мови для вас було необхідністю чи зацікавленням?

 – Іноземна мова – певний інструмент пізнання культури, традицій того чи іншого народу з одного боку. А з іншого, у моїй спеціалізації каноніста, де багато професійної літератури на різних мовах, – це необхідність мати доступ до джерел. Але для доброго володіння іноземною мовою необхідно жити в тому середовищі і постійно її практикувати.

 – Хто для вас є життєвим прикладом?

 – Я дуже вдячний Богові, що на моїй життєвій дорозі було багато таких людей, які були для мене прикладом. Передусім – це мої батьки, духовні отці, співбрати у монашому житті, а також миряни, які прожили непросте життя, пройшли через підпілля, переслідування, але завжди випромінювали  оптимізм і радість. Це для мене було великою підтримкою у нелегких життєвих ситуаціях.

Значний вплив мали на мене мученики, справи яких я готував для беатифікаційного процесу. Маю на увазі блаженних Климентія Шептицького та Леонтія-Леоніда Фьодорова. Я вивчав їхнє життя, багато подорожував місцями їх мучеництва у Росії, тому їхній приклад віри був важливим на моєму власному шляху.

 – Що слід робити молодій людині, коли її погляди щодо вибору професії не співпадають з порадами батьків?

 – Це не проста ситуація. І багато що залежить від батьків, як вони сприймають талант чи дари, які має їхня дитина. Від старання батьків, учителів залежить  розпізнання того, чим Господь Бог обдарував юнака чи дівчину. З іншого боку сама особа повинна добре розпізнавати свої таланти, щоб у своєму житті їх максимально зреалізовувати. Найкраще, коли це є    спільний пошук молодої людини зі своїми батьками і відповідно прийняття спільних рішень.

– А чи варто боятися помилок, які можна здійснити під час такого вибору?

 – Я зустрічав чимало людей, які успішно закінчили виші, отримали диплом, однак жодного дня не працювали за фахом. І не тому, що не змогли знайти роботу –   зрозуміли, що це не їхня дорога. Однак здобутий досвід і освіта їм згодом пригодився. Вони використали це в чомусь іншому. Тому я заохочую тих, хто пройшов певний життєвий відрізок, здобув освіту, але зрозумів, що це не його – не впадати у відчай, а усвідомити, що цей досвід згодом буде корисним і рано чи пізно вони зможуть його використати.

  – На вашу думку, чому сьогодні велий запит української молоді на навчання за кордоном і чому вона масово емігрує?

 – Я дуже стурбований цим явищем. На жаль, мотивацією є властиво виїзд за кордон. Але, мені здається, що набагато кращою мотивацією було б здобувати освіту й досвід за кордоном, але повертатися додому і тут змінювати життя та країну, рідну землю на краще. Як тільки можу – це намагаюся пояснювати молодим людям.

– Багато молодих людей живуть у віртуальному світі, а тому в реальному розчаровуються…

 – Для молодої людини надзвичайно важиво бути реалістом, тобто об’єктивно дивитися на себе і навколо себе. Тому що лише в реальному житті можна пізнавати правдиву  радість, щастя і добро. Молоді люди часто розповідають про своє розчарування, коли віртуально знайомилися з іншими особами, бо в реальності вони зовсім не ті, за кого себе видавали. Живе спілкування – найдосконаліший засіб пізнання. На жаль часто ми маємо спокусу втікати від життя у віртуальний світ. Тому бажаю хлопцям і дівчатам, аби,  користуючись віртуальними засобами, ніколи не втрачали почуття реальності, щоб бажали пізнавати життя таким,  яким він є, бо навіть важка дійсність загартовує нас і дає змогу пізнати справжнє життя.

 – Яку людину можна вважати щасливою?

– Господь, коли дарував нам життя, хотів і хоче бачити нас його співтворцями. Особисто я вважаю щасливою ту людину, яка впевнено дивиться у майбутнє, прагне творити, не боїться життєвих труднощів, а з Божою допомогою їх долає.

– Які найяскравіші враження у Вас від Різдва у дитинстві і як  його святкували у монастирі.

З дитинства мені найбільше запам’яталися незабутні хвилини родинної Святої вечері, коляда, засніжені дороги… У монастирі особливе значення має Різдв’яна ніч, бо вона наповнена урочистою молитвою, а спів «З нами Бог розумійте народи» може похитнути навіть найзапеклішого атеїста. Це незбагненне таїнство приходу Божого Сина на світ неможливо описати, його можна лише оспівувати. Наші колядки – це чудовий спосіб заглибитися у це таїнство.

 – Ваші побажання нашим читачам з нагоди Різдва та Нового року.

Різдво – це початок і одночасно звершення нашого спасіння. Та й Новий Рік – це символічний початок чогось нового. То ж бажаю всім читачам, щоб у цьому році зростали у вірі і пізнанні свого життєвого покликання, щоб відкривали для себе, який добрий і милосердний Господь, щоб пізнавали безмежне Боже бажання бачити нас щасливими.

– Щиро дякуємо за розмову.

Для сайту Тернопільсько-Зборівської архиєпархії інтерв’ю підготувала Надія ШПОДАРУНОК.