Дякую за Україну

Я «москалиха», так називає мене один знайомий, через те, що я родом із Хмельничини. Хоча біля мого села бере початок річка Збруч, а через поле видно Тернопільску область. Я виросла без дідусів, тому про війну мені розповідали книги, фільми та учитель історії. Проте, я досі пам’ятаю, як святкувало моє село 9 травня. Зранку ми шкільною колоною несли вінки до пам’ятника загиблим в 2 світовій війні, на якому  викарбувані майже дві сотні  імен моїх односельчан, які не вернулись з війни.

Парад починався з пісні «День Победи». Я досі цю пісню слухаю із завмиранням та слізьми на очах. Найбільше запамяталось читання імен загиблих. А після закінчення, все село ішло на кладовище – вшановувати померлих. В цей день в село зїжджалась уся родина.

А ще десь через тиждень-два школа організовувала «факельний похід» далеко за село, в поле. До двох могил невідомих солдтатів.

Я не пам’ятаю прапорів. Вінки з ялинки, які ми робили самі. Бантики, які зав’язувала мені мама. Ветерани, яких з кожним роком ставало все менше. Та святковий настрій усіх.

Для мене особисто цей день – вшанування тих, хто віддав своє життя за мене, моїх дітей. Адже вони воювали не за прапор, не за Сталіна, а за дружину та дітей, які чекали їх вдома. І їх залишилось зовсім мало. Напевно ніхто з ветеранів не думав, що доживе до того, що їх перемогою почнуть спекулювати та розколювати країну.

 

І як не важко нам живеться сьогодні, але ми живемо у своїй країні, більшість із нас говорить українською мовою та їсть український хліб. То чому в цей день ми не можемо просто подякувати ветеранам за це. І нарешті перестанемо робити на цьому політику.

 

Надія Греса