Казка про вулицю Коперніка у Тернополі

“Погляд” розпочинає серію публікацій-казок про наше Файне місто від Лілії Мусіхіною.

Як каже письменниця “Погляду”: “Так хочеться красивих історій про місто, будинки, вулиці”. Тому і Лілія почала переосмислювати  історію Тернополя під іншим кутом.

У самому центрі Тернополя є вулиця Коперніка. Вона не велика, та знають її усі тернополяни. Саме на Коперніка є кілька будинків «з історією». Одну з них ми вам і розкажемо.

Ще коли Марися була гімназисткою, вона особливо любила літературу, а ще добре знала і польську, і французьку, і англійську, то могла собі дозволити читати книги Жорж Санд, Кіплінга, Дефо, Міцкевича, Словацького в оригіналі. Щовечора, закінчивши з домашніми завданнями, вона поринала у світ фантастичних пригод та далеких світів. 
Та одного разу, Марися тоді вже склала малу матуру, раптово загинули її батьки. Здавалося, вони ніколи не були бідними, але якось батьківські статки так швидко проплили між пальцями, що вже останні півроку в гімназії вона не змогла закінчити, бо потрібно було якось заробляти на життя. Довелось шукати роботу.
Через дорогу від гімназії жив і проводив приватну практику лікар Квєцінський. Він ввжався дуже хорошим спеціалістом, і тому у його приймальні завжди було людно. Але для Марисі не так це мало значення, як те, що у Квєцінського була велика бібліотека, яка займала кілька кімнат, тож там, думала вона, зможе завжди розжитися на цікаву книжку. Після того, як залишилася сиротою, вона все рідше і рідше мала нагоду почитати…
Її взяли на роботу. Тепер вона готувала їсти, натирала підлогу та дбала про чистоту одягу. Вона не нарікала на долю, але все чекала миті, коли зможе попросити у Квєцінського дозволу брати книги із його бібліотеки. Якось увечері вона постукала до нього в кабінет.
– Пане Квєцінський, чи не могли б ви дозволити мені читати книги із вашої книгозбірні?
– Книги дорогі, багато з них привезені з-за кордону. Вибачте, але змушеий вам відмовити.
Марися залишилася ні з чим… До того ж, бібліотеку Квєцінський замикав на ключ.
Якось Квєцінський прийшов до її кімнати сам, чого ніколи не робив.
– Я думаю, ви зможете читати книги з бібліотеки, тільки в обмін на невелику послугу… – він так подивився на Марисю, що та відразу зрозуміла, про що йдеться…
Спочатку вона відмовила. І відмовила потім знову, коли Квєцінський знову звернувся до неї з подібною пропозицією, бо надто нерівноцінним вже мав бути їх обмін. Така угода її не влаштовувала.
Але життя її було таким безрадісним, так мало було в ньому світла, що вона щось задумала…
Цілий тиждень вона про щось думала, думала, а тоді раптом сама прийшла до Квєцінського .
– Я погоджуюсь на вашу пропозицію.
– Давно б час!
Але не знав Квєцінський, що кілька днів тому Марися, ховаючи обличчя від випадкових перехожих, ходила до всім відомої у Тернополі знахарки-жидівки, чия халупка тулилась біля цвинтаря, і про щось довго з нею гомоніла… винесла ж від неї Марися маленький вузлик із зіллям. Знахарка казала, що варто лише всипати малесеньку його дрібку у напій, як людина спатиме безпробудно цілу ніч і не пам’ятатиме нічого з того, що відбувалося напередодні.
Коли вже зовсім стемніло і всі хатні поснули, затихли вулиці і годинник на ратуші пробив дванадцять, Марися сама прийшла до Квецінського із двома келихами вина. Звичайно ж, у одному із них було знахарське зілля. Але трапилась помилка. Коли б Квєцінський мав за якусь хвилю заснути і про все забути, Марися відчула, як засинає.
Але розуміючи, що трапилось, вона встигла вибігти зі спальні Квєцінського, аби доки спатиме, він не встиг зробити задуманого, і сховалась у ванній. І тут, похитнувшись, впала у повну ванну води, видно, Квєцінський саме збирався купатися…

І ось тепер продавці у книжковому магазині на Коперніка часом помічають вранці мокрі сліди від невеликих ніжок на підлозі, а коли пропадають з полиць книги, то часто на полицях виблискують мокрі калюжі. То Марися вночі приходила по книжку. І кажуть, що коли Марися візьме щось почитати, то воно обовязково стане бестселлером.