Правда чи замовчування? або Чи потрібно визнавати УПА?

Питання героїв в історії України на 20-ому році Незалежності й надалі зберігається під грифом «цілком таємно» чи, радше, «совершенно секретно»… Напередодні14 жовтня – Дня створення УПА, – українське суспільство, в основному, знову розділиться на тих, хто «за» та «проти». Будуть і такі, хто за хірургічним принципом розглядатиме усунення цієї проблеми шляхом вирізання з місяця жовтня 14-го числа. Але, мабуть, найголовніше завдання кожного громадянина України стосовно «визнання» чи «невизнання» УПА – сформулювати свою позицію і дати відповідь…

Отож: чому одні «за», інші – «проти»? Де межа між міфом та реальністю? І чи можна говорити про якість однозначності саме на цій сторінці історії? Спробуймо розібратись…

«Третього не дано?…» Чи можна оминути історичні події, які нас роз’єднюють? Історики з ліберальною ідеологією пропонують хірургічний метод втручання, оминаючи процес лікування… Безперечно, цей підхід є абсурдним. Відомий український історик Ярослав Дашкевич свого часу писав, що «замовчування – це лише одна із форм брехні». У Святому Письмі ж написано: «Пізнайте правду і правда визволить вас». Зрозуміло, що сьогодні правда про Другу світову війну не є однозначною, адже живі ще люди, які є свідками цієї війни, і їхня доля, подекуди, суттєво відрізняється від прийнятої правди. Однак, лише постійний пошук істини в історії, навіть тоді, коли вона для нас гірка, є ключем до суспільного порозуміння.

Різні армії – єдина нація? Що більше об’єднює українців: герої чи жертви? І чи потрібно відрікатись від одних заради інших? Сьогоднішній стан речей засвідчує наступне – найбільше українців об’єднює Голодомор 1932-33 р.; найбільше роз’єднюють події Другої світової війни. Це зумовлене службою українців в різних арміях-учасницях та постійною політичною спекуляцією навколо цієї війни.

УПА, дивізія «Галичина» – ці військові формування сприйняв, в основному, Захід України, оскільки саме цей регіон був основним джерелом для їх наповнення. На схід, за р. Збруч, переважну більшість українців мобілізували в лави ж радянської армії. Масла у вогонь додає й те, що, інколи ця війна несла для нас братовбивчий характер. Однак, ми не єдині, хто пройшов через це. До прикладу: у 1939 р. в окупованій Польщі, за ініціативою німців, була створена єврейська поліція, яка займалась забезпеченням порядку в єврейських гетто; у складі Вермахту було створено Російську Визвольну Армію генерала Власова, яка на початку 1945 р. нараховувала близько 200 тис. чол.; у нашого західного сусіда Польщі діяла Армія Крайова, аналог УПА, та комуністична Армія Людова.

Наша історія – це пересічна історія Центрально-Східної Європи. Ми нічим не кращі від сусідів, але нічим і не гірші. І все, що нам залишається для розв’язання штучно-надуманого конфлікту навколо Другої світової війни – це поглянути на минуле очима минулого, а не сьогодення.

Чи потрібно визнавати УПА? Питання, яке виникло навколо «визнання» чи «невизнання» УПА, не стільки історичного характеру, як політичного. Так, «на війні, як на війні» – у кожного, хто пережив цю війну, своя історія, і інколи вона суттєво може відрізнятися від загальноприйнятої. Але питання тут не у цьому, а в наступному: яку Україну ми сьогодні маємо? Наскільки ця Україна, стосовно вибору своїх героїв, керується інтересами українців, а не Її сусідів?

УПА, на відміну від усіх інших військових формувань, куди входили українці – це єдина армія, яка від початку до кінця відкрито воювала лише за незалежну Україну. «Хто не знає свого минулого – той немає майбутнього», – це аксіома, яка не потребує доведення.

Михайло Галущак, Майдан