Свої місця. Про сакральність та місце. Майстерня Марії Іванюти

Мені подобається бувати у творчих робітнях. Простір  заповнений картинами, вирізками, колажами, книжками, журналами й каталогами, нагромадження дрібного та великоформатного, чисто декоративного та декоративно-прикладного, зрештою, ось аж так і не опишеш, що можна побачити у майстерні, але то завжди схоже на якусь інсталяцію.

Тому радо відгукнулася на запросини молодої мисткині Марії Іванюти. Марія працює із сучасною мінімалістичною іконою. А її майстерня, що розташована в одній з кімнат гуртожитку Тернопільського торгово-кооперативного коледжу, може бути метафорою простору (і я не тільки про номінально-топологічний), де людина шукає і знаходить себе, облаштовуючи свій куток, а потім розширюючи та заповнюючи його собою. Тому розмова зав’язалася навколо двох основних тем – топосу та сакральності.

— Як ти обживаєшся тут? Бо поки все на контрасті радянської спадщини й вкраплень приватності.

— Ще не зробила майстерню повністю своєю, проте щораз, як тут прибираю, це місце робиться більш моїм. Кілька крісел помалювала в біле – і тепер вони точно мої. Освоїла також простір біля вікна й там зосередила свої речі. Картини близьких мені людей, речі, з якими пов’язані певні переживання – допомагають відсунути кордон радянського та агресивного.

— А що робить місце твоїм?

— Є такий творчий стан, коли працюючи, забуваєш про все, і не бачиш, що є навколо тебе — заходиш у щось подібне на транс. І ось коли простір дозволяє тобі абстрагуватися від місця, почувати себе в безпеці, в комфорті — це означає що ви добре взаємодієте. І що більше разів ти перебуваєш у такій заглибленій творчості, тим більше місце стає твоїм.

— Розкажи про роботи у майстерні

— Загалом – це ті твори, які для мене є важливими та знаковими. Приміром, мої роботи у класичній манері. Завжди показую їх, щоби дати зрозуміти, що вмію «робити» реалізм і робити це акуратно й академічно, що я вмію малювати (сміється — А. З.). Тут є роботи друзів-художників — Костянтина Марковича, Віталіка Шупляка, Максима Рябчуна, Івана Драгана, Тетяни Скоромної, Боніфатія Івашківа, Анни Макач, Вікторії Мовчій, Галини Хорунжої. Дуже дорога мені робота Василя Купецького — цей митець був нашим сусідом у Скалаті (у цьому місті я народилася), я з дитинства хотіла малювати і тягнулася до цього художника. Якось за те, що батько виорав йому поле, віддячився картиною. Це особлива для мене робота.

— Ти навчалася на сакральному живописі. Опанувала класичну ікону. Чому прийшла до сучасного сакрального живопису? Але перед тим розкажи, чим є для тебе сакральний живопис

—  Мої роботи не мають прив’язки до певного віросповідання. Я прагну їх зробити такими, щоби кожен міг відчувати через них сакральні переживання. Мене часто запитують, чи мої роботи є іконами. Я обізнана з канонічною іконою, богослів’я. але перш за все, для мене ікона – твір, який породжує сакральні переживання, тому так, мої роботи для мене є іконами, але, якщо вони не викликають таких переживань у глядача, і він не вважає їх іконами – я приймаю таку позицію та не переконую в своїй правоті.

Я прийшла до мінімалістиної ікони не через те, що мені лінь працювати з деталями, а через те, в такій формі я досягаю максимальної концентрації. Малюючи так, я відкидаю все зайве та подаю форму в найбільш ідеальний спосіб. Абстрактний твір сакрального живопису не має конфесійних меж, це твір не про релігійність, а про моральність почуттів.

Мені подобаються виражальні засоби мінімалістичних абстрактних ікон — вони промовляють не через певні образи, котрі «прикріплені» до певної релігії, а діють через форми і кольори, котрі сприймаємо підсвідомо. Приміром, якось  міркувала про Різдво і воно поставало в уяві як щось, що схоже на червону дугу, з якої народжується щось схоже на перлинку. Коли твір був готовий, помітила, що ікони Різдва мають ту ж композицію. Це було для мене досить несподівано, бо вважала це своєю знахідкою. Тоді зробила для себе висновок, що люди, котрі створювали перші ікони, теж покладалися на інтуїтивне чуття, використовували спільні для всіх нас архаїчні фігури. Приміром, якщо звернутися до класичних композиційних закономірностей, то плавні, заокруглені форми асоціюються з материнством, монолітнітністю, спокоєм. Зібрана, симетрична форма відповідає величі, скажімо, ікона Трійці Рубльова майже симетрична. Коли йдеться про те, щоби передати динаміку, рух, то форми будуть несиметричні, гострі.

— А чи можна сказати, що визначальним у іконі є духовність автора?

— Ну ми ж не маємо духоміра. Гадаю, кожен має свого глядача, однодумця й споживача. Я бачу тих людей, яким суголосні мої роботи, як тих, хто втомився від надміру інформації, візуально галасу, хто хоче знайти покій. І цей спокій я передаю на роботах. Люблю використовувати композицію, де поряд із масивною фігурою маленька крапочка і багато вільного простору.  Зараз працюю над проектом, який називається «Ми всі чорні». Ще шукаю відповідні матеріали, але вже сформулювала його концепцію. Вона близька до мого розуміння сакрального мистецтва, як мистецтва, яке доступне і віруючим, і агностикам, і матеріалістам, і креаціоністам — бо ж суть у тому, що всі ми рівні. Я довго шукала виражальний знак через який могла б передати ту рівність, знак чистої та концентрованої людини – чистої від гендерних, соціальних, політичних, ідеологічних статусів. І знайшла дуже схожий знак до того, як собі уявляла, в одному з ієрогліфів…

Якщо додати епічне закінчення, то хай воно пасуватиме головній темі – виходячи з майстерні актуалізую місце – пахне концептуально гуртожитсько, тому можна вважати, що майстерня таки обжита, бо в ній про  конкретну локалізацію не згадувалося.

Анна Золотнюк.