Кременецький феномен: Страта не за вироком суду, а за голосом громади – шокуюча правда XVIII століття!
Тернопільський адвокат Віталій Сідоров опублікував шокуючий допис про кременецьку судову практику XVIII століття, яка вражає своєю жорстокістю та непередбачуваністю. У своєму розгляді він наголошує на унікальній системі правосуддя, де смерть не була результатом формального вироку суду, а залежала від “присяги на смерть”, яку давала громада. Чи могли люди у XVIII столітті, просто мовчачи чи голосуючи, змінити долю обвинуваченого? І як ця історія може бути актуальною для нас сьогодні? Сідоров піднімає питання, яке, здається, вже давно має залишитися в минулому, але насправді не втрачає своєї значущості й до сьогодні.
Уявіть: XVIII століття, Волинь, місто Кременець. Судова система, де адвокат – не рятівник, а справжнім “порятунком” може стати… мертва тиша в залі суду. Злочинця не страчували автоматично за вироком – потрібна була “присяга на смерть” від громади чи позивача. Без неї кат просто складав інструменти!
Це не вигадка, а реальний “феномен”, зафіксований в архівах, який змішував шляхетське та міське право, роблячи правосуддя колективним драматизмом.
Згідно з історичними дослідженнями, у “Чорній книзі” Кременецького міського суду за період 1747–1764 років задокументовано 37 випадків смертних вироків. Але в 31 з них страта залежала від цієї присяги – ритуалу, де громада мала взяти на себе моральний тягар смерті. Ця практика, типова для шляхетських судів Речі Посполитої (де без присяги обвинувача шляхтича не страчували), несподівано проникла в міське магдебурзьке право Кременця, роблячи його унікальним на тлі інших міст.
Як це працювало на практиці?Після оголошення вироку суддя не поспішав з виконанням. Він звертався до позивача, свідків чи всієї громади: “Чи присягнете перед Богом і судом, що цей чоловік (чи жінка) гідний смерті?” Присяга вимагала доторкнутися до Євангелія чи хреста і проголосити формулу на кшталт: “Присягаю Господу Всемогутньому в Трійці Святій… що цей злочин скоєно обвинуваченим… і він гідний смерті”. Без цього – ніякої шибениці чи меча. Іноді присягу вимагали двічі: перед вироком для підтвердження провини та після – для дозволу на страту.
У деяких випадках ритуал переносили на місце страти: засудженого ставили перед шибеницею, і суддя запитував натовп: “Хто присягне на його смерть?” Якщо ніхто не наважувався – життя врятоване, попри всі докази!
Реальна справа з архіву: від жаху до милосердяУ серці Волині, де Кременець у XVIII столітті слугував не лише торговим вузлом на шляху з Польщі до Москви, а й осередком суворого міського правосуддя, у 1753 році розгорнулася справа, що шокувала навіть загартованих міщан: звинувачення в содомії — одному з найтяжчих “гріхів проти природи”, що каралося смертю за магдебурзьким правом і церковними канонами. Ця історія, зафіксована в “Чорній книзі кримінальних справ Кременецького міського суду за 1747–1764 році, ілюструє, як свідчення одного ока заважувало долю обвинуваченого, а ритуал “присяги на смерть” перетворював суд на арену біблійної помсти, де гріх вважався гіршим за вбивство.
Уявіть спекотний літній вечір 1753 року в селі за кілька миль від Кременця, де волинські луки вкривалися туманом від Ікви. Чведько Брегідa, простодушний селянин-хлібороб, повертався додому з поля, коли натрапив на жахливу сцену біля своєї хати: його сусід, Чведько — возовик, 35-річний удівець, відомий своєю мовчазністю та звичкою блукати ночами, — вчиняв “неприродний акт” з молодою кобилою, прив’язаною до плота. За актами суду, Брегідa, спершу паралізований шоком, кинувся геть, але на ранок, охоплений страхом перед “диявольським спокусом”, що міг накликати мор на худобу села, поспішив до кременецької ратуші. Там, перед бурмістром він склав позов як головний інстигатор, стверджуючи: “Я власними очима бачив, як сей Чведько, тверезий і при здоровому глузді, з’єднався з тварюкою, наче з жінкою, і се гріх, що кличе вогонь небесний на нашу землю”. Суд, спираючись на Статут Казимира IV (1447) та церковні декрети, що прирівнювали содомію до єресі, негайно видав ордер на арешт — типово для справ, де “гріх очевидний” не потребував тортур для зізнання.
Процес у Кременці, зафіксований на сторінках “Чорної книги”, тривав усього чотири дні — від допиту 12 липня до вироку 16 липня. Обвинуваченого Чведька, закованого в залізні кайдани, що дзеленчали по дерев’яній підлозі земської хати, допитали в тьмяному світлі лампад: чи не діяв він “під впливом чаклунства” (знахарка села заперечила, оглянувши його на “відьмині знаки”), чи не мав “попередніх схильностей” (сусіди згадали чутки про “дивні ночі в стодолі”, але без доказів). Чведько заперечував усе, благаючи: “То сон був, пане судде, від горілки ярмаркової”, — але свідчення Брегіди, підкріплене присягою двох інших селян (Янко та Стефко з Підлісців, що чули “дивні звуки” тієї ночі, переважили. Ключовим став ритуал “Клятви на смерть” — архаїчна практика, де інстигатор мусив публічно присягнути на Біблії та хресті, ризикуючи вічним прокляттям: “Присягаю Пану Богу в Трійці Святій, що бачив сей гріх, знаю його вину, без підкупу чи злоби, і гідний він смерти по праву божому й людському”. Брегідa, стоячи на колінах перед ратушею під поглядами натовпу — міщан, що шепотіли “содоміт!”, і жінок, що хрестилися, — підтвердивши, що “ніхто інший не чинив сього, і смерть єдиний порятунок для села”.
Вирок, винесений бурмістром Яном з Чорнобиля, був невблаганним: Чведько засуджений до страти через спалення живцем — “щоб вогонь очистив гріх, як Содом і Гоморру”, — з попереднім відсіканням рук за “неприродне доторкання”. Наступного ранку, 17 липня, під дзвоном церковних дзвонів, його провели вулицями Кременця в сорочці ганьби, з солом’яним вінком на голові (символом єретика), а натовп кидав гнилля та лаяння. На міському шибениці за містом, де ворони вже чекали, кат, що виконував обов’язки за срібло, — спершу відрубав руки сокирою, а потім запалив купу соломи. За актами, Чведько помер у агонії, вигукуючи “Матір Божа, помилуй!”, — і тіло спалили дощенту, попіл розвіяли по Ікві, аби “не осквернив землю”. Ця страта, одна з 31 смертних у “Чорній книзі” з присягою, стала попередженням: содомія становила чверть “моральних злочинів” Волині, часто з елементами забобонів, де тварина вважалася “спокушеною дияволом”.
Ця справа — дзеркало епохи бароко в Речі Посполитій, де суд Кременця, вершачи за принципом “без позивача — обвинувачений вільний”, перетворював приватну помсту на публічний ритуал. Без присяги Брегіди вирок міг би обмежитися батогами чи вигнанням, як у подібній справі 1747 року , де свідок не наполіг на смерті. Архівні акти з свідчать: подібні процеси фіксували не лише злочини, а й “суспільну гігієну” — страх перед “розпустою”, що загрожувала родючості земель.
Звідки взявся цей звичай? Історичний міксУ шляхетських судах Речі Посполитої (за Литовським статутом 1588 р.) присяга була обов’язковою для смертних вироків – обвинувач і співприсяжні (іноді до 11 осіб) мали підтвердити “гідний смерті”. Міське магдебурзьке право такого не знало – там вирок виконували автоматично. Але в Кременці, на кордоні з “диким полем”, відбулося унікальне змішання: міський суд запозичив шляхетську практику, можливо, через вплив місцевої шляхти чи східні традиції. Дослідження Марти Міколайчик підтверджують: це робило правосуддя не лише юридичним, а й моральним актом громади.
Страту санкціонувала не держава, а люди перед БогомУ Кременці XVIII століття судді лише проголошували вирок – справжніми “виконавцями” були звичайні люди, готові відповідати перед Небом. Ця практика скасована 1768 року як “зайва”, але лишила слід в історії.
У XVIII столітті в Кременці людину можна було врятувати… простим мовчанням.
Сьогодні ж один коментар у Facebook може знищити життя швидше, ніж кат XVIIІ століття.
То, може, замість “суду Лінча” нам варто повернути хоча б одну умову з минулого:перш ніж засудити — присягни, що готовий відповідати за смерть цієї людини перед Богом.
