Ганна Осадко – туристка у рідному місті

Цього разу помандрувала Тернополем із письменницею та художницею Ганною Осадко. У пані Ганни є вірш «Восени», рядки якого стали майже лейтмотивом нашої подорожі:

(Це зазвичай приходить восени)
Хочеться говорити про прості зрозумілі речі,
Плести на спицях балачки
Про дитинство, яблучні пироги і старі фотографії,
Тихо розмовляти на кухні
На відстані двох тарілок із синіми обідками,
Так буцім у цілому світі вимкнули світло
І нікуди більше спішити.

Зустрічаюся із пані Ганною біля ЦУМу. Зрештою, можна вбачати у тому щось символічне, бо Тернопіль, про який розмовлятимемо, теж майже примарний, як костел на місці універмагу: його нема, але міф про нього настільки сильний, що пронизує тебе — реконструйоване місто ідеальне таки з ним. Так само, як місто у спогадах — давно немає його знаменних «точок», але вони продовжують жити в голові та впливати на маршрути.
— Куди підемо спочатку? — запитую Ганну.
— Вулиця Леніна, 29, квартира 9, — відповідає вона, її інтонація нагадує мені ту ж, майже віршову, з якою я відповідала на запитання, яка моя адреса. Перша адреса звучить, як музика, а, можливо, просто вона настільки відполірована багаторазовим повторенням, що стала гладкою, як морські камінці.
— У мене є вірш «Вулиця Леніна, 29 квартира 9», – каже Ганна, і все стає на свої місця. Продовжує. – дивно, бо вже двадцять років тут не живу, а моя квартира мені постійно сниться. Раз на тиждень точно. І, здається, що я вже все забула, але у снах чітко бачу кожну кімнату, кожні двері, бачу, як поскладані книжки…

  
— А з якими сюжетами ті сни?
— Вони різні, але у час небезпеки я туди постійно повертаюся. Це як гніздо моє, Батьківщина, чи щось таке, материнське лоно — хтозна, як це назвати. Коли ти ще маленька, уявляєш, що твоя квартира, будинок, подвір’я – це весь твій світ.

Ми проходимо повз арку, заходимо в дворик навпроти входу в міліцію.
— У часи перебудови перед будинком зняли асфальт і знайшли велике поховання. Тут же була катівня, людей мучили та ховали просто тут. Малою ще не знала того, що тут відбувалося. Але часом бачила привид — біля виходу з під’їзду, біля стіни стояв чоловік у старій радянській шинелі. Тільки я його бачила. Пошепки казала йому: «Добрий день» і проходила далі. Ніхто не вірив, що там «хтось» є, аж через кілька років, коли ми завели собаку, то Барс теж гавкав у той куток… Певно, щось там таки було…

Попри все страшне, що колись відбувалося у цих місцях,  у мене таке відчуття, що саме тут є й мій ангел-охоронець. У цьому дворі у мене було дві можливості загинути. Коли мені був рік, мама була в пологовому, народжувала сестру, батько робив ремонт. Балкон ще не був загороджений, і я вийшла на нього. А там пташки літають, я все йду далі. Сіла собі на краєчок, ніжками чеберяю… Аж несподівано батько побачив, що я майже в польоті, тихенько підійшов – і схопив мене. А потім уже старшою я впала спиною на каміння, ось тут, з рівня другого поверху, де тепер боковий вхід в міліцію, але нічого — встала і пішла.

Ганна показує на колишню «Пензу» (тепер – будинок побуту «Роксолана»).
— Раніше, давно, тут був інший будинок. Мама була ще маленькою. Осінь. Побігла на двір, дідусь кричить на півдорозі із п‘ятого поверху: «Лесю, ти шапку одягла?» – «Ні-і-і». Вона повернулася — і якраз в секунду, коли повернулася, стіна того будинку рухнула. Якби дідусь не покликав її тоді – не було би у мене мами. Та й мене би не було. Тому це особливе місце, попри все, що тут коїлося.

Ми зупиняємося біля крайнього під’їзду, що сусідить із «Пензою».
— Ось тут, на п’ятому поверсі я жила. Відколи ми продали квартиру, я намагалася цей дім оминати. Знаєте, це як втрачений рай – чого зайвий раз згадувати?… Але, мабуть, років п’ять тому наважилася – і зайшла. Двері були відчинені, я піднімалася догори та зрозуміла, що все досі пам’ятаю: всі двері, сходинки, стіни, людей, котрі тут жили. Там вгорі, у під’їзді, я колись намалювала величезний малюнок пастельними олівцями: вікно, вазони, жінка, ангел, кіт, напис «Життя – театр, мистецтво – вічне, діти – наші квіти». Гарний був малюнок. Та нові мешканці замалювали його білою фарбою. Ну що ж, табула раса (Та все одно, мистецтво вічне, як і діти наші квіти теж).

Усе змінюється, балкон Ганни, де вона проводила все літо, «заліпили» пластиком, повиростали чужі дерева.

— Колись перед будинком росли дві височезні тополі, вищі за самий будинок. Мабуть, заважали, і одного дня, коли я йшла зі школи, побачила, що їх зрізають. У мене був стрес, так, ніби вбивають когось рідного. Кинулася до людей, плакала, сиділа біля тих мертвих уже дерев, гладила їх… Це було таке перше особисте горе. Нині все змінилося, але щоразу, коли проходжу тут, серце тьохкає. Біля міліції були похилі пагорби, де ми постійно гралися. Вікна з камерами були нижче. Люди, котрі там сиділи, не раз нас кликали. І якось до мене малої якийсь дядько гукнув, сказав: «Дай-но руку», я простягнула, а він – схопився і потягнув мене досередини. Я зчинила лемент…

Ганна показує на дах під’їзду на куті будинку, там примостилася якось дивна хатинка, розповідає, як з сестрою уявляли, що там живе Баба-Яга.

Йдемо вулицею Дмитра Січинського. Ганна згадує будку з квасом; як колись пішла в гості до незнайомої дівчинки, і просиділа там до ночі, і як потім, уже через надцять років її донька теж пішла гуляти не сказавши, і вона, як її батьки колись, бігала та гарячково шукала її; і, як гуляла вечорами з собакою, сідала на лавочку навпроти вікон сусіднього будинку і дивилася «кіно», вигадуючи імена героїв та їхні історії.

Звертаємо на Брюкнера, згадавши перехід, де зараз одне з численних кафе, і починається вже інша історія, пов’язана зі школою.
– Тут жила моя найкраща подруга. На перших уроках у двадцять четвертій школі, в яку перейшла з гімназії, до нас прийшли старшокласники — ставили уривок із «Марусі Чурай». Дівчина, котра грала Марусю, мала довгу домоткану сукню, довгі коси та була дуже окремішня від усього натовпу, вона стояла біля вікна, і читала напам’ять монолог Марусі. Так читала – ніби лише для себе і для мене. Я сиділа і дивилася на неї захопленими очима. І коли все закінчилося, вийшла, наздогнала її. «Добрий день, мені так сподобалося, як тебе звати?» «Оленка». «А мене Аня. А можна я прийду до тебе сьогодні в гості?» Оленка, м’яко сказати, здивувалася, але погодилася. Взагалі я була дуже стиснутою і скромною, але, коли відчувала, що це «моя» людина, то мусила її «зачепити», бо інакше вона могла десь подітися. Так ми познайомилися з Оленкою Артемчук, і понад двадцять п’ять років вона моя найкраща подруга.

Звертаємо на Листопадову.
– Будинки мені завжди асоціюються з людьми. Тут, в третьому будинку, жила дуже хороша кравчиня. Пам’ятаю детально, як до неї йти, як у неї було вдома. Тоді ж нічого не можна було купити з одягу, а моя бабуся була дуже вишуканою жінкою, то й ми ходили з нею до кравчині – бабусі було вже важко було самій ходити, і ось ми йшли сюди… Дві пані — одна стара і мала.
Проходимо повз прокуратуру, колишній жіночий ліцей, і якось символічно — Ганна розповідає, як та кравчиня пошила їй красиве плаття на випускний. За кілька днів до нього Ганна впала з велосипеда, і так, що ходити не могла. Але за кілька днів з паличкою і замаскованими лосинами ранами таки пішла на випускний.
Проходимо повз третю школу. Майже заходимо на Театральний майдан.
– Свого часу мій дідусь працював бібліотекарем у санаторії «Тернопіль» в Затоці, був там від травня і до жовтня. Ми з сестрою завжди їздили до нього на місяць-два. І ці відчуття, коли повертаєшся в місто зовсім іншою — з новими враженнями, засмагою та цілою сумкою камінчиків і мушель… Йдеш з поїзда геть рано — година п’ята. То, мабуть, найкращі враження з дитинства: коли йшли від вокзалу додому. Місто ще спить і воно, поки тебе не було, теж підросло, стало інакшим… Отак ідеш і дивишся, що змінилося, деталі вишукуєш – ніби знайомі зморщечки на обличчях рідних людей. Липи цвітуть. Таке відчуття щастя, що хочеться плакати.

Ми стоїмо, і я намагаюся уявити цю літню ідилію, дарма, що це канонічний осінній день, небо затягнуте хмарами. Згадую, що ми не дарма йшли в напрямку бульвару Тараса Шевченка – я хотіла показати Ганні один красивий дворик, але вирішуємо спочатку зайти на внутрішній двір четвертої школи. Я здивована: ніколи не думала, що він такий великий. До однієї зі стін притулені шеренги старих вікон — у деяких вибите скло, в інших воно темне й брудне. Ганна втішена:

– Я дуже люблю старі вікна. Збираю старі рами та роблю з них інсталяції. Знімаю скло, всередину ставлю картон зі старою домотканою тканиною і старовинні фотографії, виделки, каміння — висять замість картин удома.

Ми ще трохи стоїмо та оглядаємо всі ті тріщини фарби, розлами скла. А далі звертаємо біля будинку номер вісім у дворик. Трохи стоїмо, а потім заходимо в один із під’їздів. Тут неймовірні балясини й чорно-біла плитка.
– Старе мені завжди подобалося. У мене була велика любов до дверей та вікон.
– А які улюблені двері?
– Мабуть, ті, що були у мене в під’їзді. Пам’ятаю кожну їхню деталь, кожну тріщинку. Мій під’їзд, мій двір — це моє особливе- преособливе.

Йдемо далі бульваром Шевченка, проминаємо колишній готель «Подільський» та робимо прекрасне відкриття — фасад прикрашають маскарони у формі чоловічих та лев’ячих голів.
– Коли особливо не було можливостей подорожувати, уявляла, що я туристка у Тернополі. Шукала красивості, котрі ніхто не бачить. І навіть досі, коли їду на роботу чи з роботи — один і той самий маршрут із Дружби на Східний — заглядаю у вікна, і щоразу, коли бачу щось несподіване, це мене дуже тішить…

У дворику біля Українського дому «Перемога» був магазин акваріумних рибок, пригадує Ганна:
– Я туди постійно бігала. Одного разу рибка захворіла, а то була зима, я закутала півлітрову баночку у шалик, притягла її туди кажу: «Полікуєте?» «Яке полікуємо, викинь її та й все, в унітаз спусти». Ну, потім тато так і зробив… А я написала вірш про рибку, котра пливе каналізаційними трубами та допливає у риб’ячий рай…

І ми далі мандруємо містом, заходячи в під’їзди, розглядаючи балясини, плитку, ліпнину, і це все зливається у дивовижну фантасмагоричну подорож, де сплітаються діалоги, тиша і розглядання.

Анна Золотнюк. Фото авторки.

Золота рибка

Жила тихо і непомітно,
Тицялась німим писком
у скляні стіни досвіду,
вдосвіта їла манну небесну,
що сипала просто на голову
без жодних коментарів.

Тихо й померла.
Ніщо не змінилось у світі,
Не сколихнулися навіть портьєри в кімнаті,
Помітили тільки на третій день.

Не плакали.
Не поклали їй мідяки на очі розплющені.
Не обмивали.
Вихлюпнули, як немовля із купелі –
Баста.

Пливла
Каналізаційними трубами
Прямими та звивистими,
Мов лінії на долонях Бога,
Минала
Огризки й фекалії,
До Лети летіла
Навпрошки,
Без посередників,
Своїм ходом.

Харону кивнула,
що куняв у човні дірявому,
про дорогу спиталася,
прочитав по губах
і махнув лівицею –
отуди,
золотенька.

І серце тенькало,
Як завжди зимне,
І кров шумувала,
як завжди синя,
і комиші стояли на варті вічного спокою,
і варто було
у них,
таких зелених,
сховатися…

Ганна Осадко.