З історії одного тернопільського будинку

Я зустрічаюся із Вірою Корицькою біля Валової, 9 — будинку, де вона провела дитячі роки.

Перелік пам’яток архітектури місцевого значення, куди занесено цю споруду, свідчить, що її звели 1916 року, отже ще минулого року вона відзначила століття. Які і всі будинки цієї вулиці, у нього щонайменше два обличчя. Одне, котре дивиться на вулицю – «омолоджене» косметичною реставрацією, але від того здається несправжнім та штучним. Друге, ближче до справжнього, бачиш, щойно відчиниш браму й ступиш у прохід – воно таке ж рельєфне та зі слідами віку, як стіна праворуч, де опала штукатурка та оголилася давня цегла. Зрештою, так, може, й більше пасує давньому місцю. Ну а третє обличчя відкривається всередині будинку.

Ми заходимо до під‘їзду. Бабуся пані Віри оселилася тут в кінці 50-их. З її ж слів, тоді зі всіх мешканців будинку тернополянкою була лише одна — Ольга Іванівна, тут вона жила від народження. Її вважали не цілком у при глузді, бо іноді могла вигукувати незрозумілі фрази, перебувала на обліку в психлікарні.

— Але я думаю, що ця «психічна хвороба» була про людське око, бо занадто «календарними» були її напади. У інший час то була дуже інтелігентна, аристократична. Пані Ольга дуже відрізнялася від інших і манерами поводження, і розмовою, і навіть тим, як вимовляла слова, — каже пані Віра.

Бабуся моєї співрозмовниці застала дім ще до капітального ремонту, тож розповіла і про світловий ліхтар (засклену конструкцію стелі) над сходовою кліткою, і про те, що в квартирах зберігся оригінальний паркет. Все це зникло, коли у 1979 році відбувся капітальний ремонт. Тоді всіх мешканців відселили, а повернулися у вони значно «спрощені» квартири. Зі вцілілого у під’їзді — кахля у під’їзді та балясини. До речі, якщо перші зразок того, якими високоякісними можуть бути матеріали – за стільки часу плитка не тратила привабливого вигляду, кольору, то другі – зразок сецесійних вишуканих візерунків (до речі, ці мотиви повторюють і в ліпнині фасаду, і в огорожі балконів).

Ми стоїмо в коридорі, не зважаючи на те, що будинок у центрі міста, звуків знадвору майже не долинає. Пані Віра розповідає історію, котру почула від бабусі:

— То було під час капітального ремонту. Майстри прийшли зранку та помітили, що підвіконник одного з вікон трохи відсунутий. Коли приглянулися, зрозуміли, що під ним ніша, де щось могло зберігатися. Оскільки ніхто не знав, що то могло бути, викликали відповідні служби. Вони й встановили: колись у тій ніші зберігали коштовності. У будинку простукали всі стіни, підлогу, але більше сховків не знайшли. Так ніхто й не дізнався, що то був за сховок, і хто те золото забрав.

Ми спускаємося з пані Вірою на перший поверх. Тут, відгороджені решіткою, сходи спускаються до підвалу. Колись решітка була на рівень нижче. Іноді, коли була малою, спускалася у підвал з бабусею — він був величезний — стіни із нетинькованої цегли, високі склепінчасті стелі. Справляв моторошне враження.

— У дитинстві мені часто снилася війна. І якось сталося, що розповіла про це пані Ользі. Вона була не надто говірка, але чомусь тоді вирішила мені розказати свою історію. Під час війни вона мешкала у цьому будинку. Якось, коли спустилася до підвалу, побачила там багато трупів і крові. Вона не розповідала, ані чиї то були тіла, ані хто на, її думку, міг би бути причетним до їхнього вбивства… Після її розповіді мені моторошно було навіть підходити до входу в підвал. Думаю, у стін є пам’ять, і ці запам’ятали багато страшного. Я щаслива, що вже не живу тут, але, якби жила, обов’язково запросила священика, щоби відправив тут службу, і душі знайшли спокій…

Ми виходимо на вулицю. Після напівтемні під’їзду та почутого, здається що то інший світ. Ми стоїмо у внутрішньому дворику, і пані Віра пригадує, як тут було кільканадцять років тому, своїх сусідів…

Я починала розповідь з різних облич будинків, можна завершити її тим, що ще одне обличчя будинок має для тих, котрі живуть у ньому, і знають чи відчувають, що тут відбувалося.

Анна Золотнюк.