Віра Перун: «У фотографії накладаються два аспекти: вміння швидко скомпонувати кадр і везіння з калабанею»

Коли спостерігаю похмурі обличчя тернополян без парасольок у моменти дощу, знаю: такі погодні умови для однієї фейсбук-подруги якраз «на руку». Замість того, як і робить більшість, щоб обходити калюжі десятою дорогою, тернопільська журналістка з газети «Вільне життя» Віра Перун прискіпливо придивляється у дзеркальця з дощу чи талого снігу і майструє неймовірні фотографії. Користуючись нагодою, ми поставили Вірі запитання у стилі правила з англосаксонської преси «6W»: хто, що, коли, де, навіщо, яким чином спонукали її фотографувати калабаньки.

– Віро, хто надихнув тебе давати життя мінливому – калюжам?

– Ну, тут «хто» ліпше «перекласти» на «що». Калюжі! Випадково спало на думку клацнути відображення Архикатедри, коли йшла одного зимового ранку (як не дивно – калабанного, бо то був лютий), у залитій розтопленим снігом бруківці. Зробила по роботі всі справи, а під час обіду гайнула на «Дружбу» в «Березіль» за анонсом заходів і вже звідти почала знимкувати. Тоді пройшлася біля будинку обласного УМВСУ і покрутилася центром. Коли приїхала, обробила фото, перевернула догори ногами, то сама здивувалася. Мені сподобалося, фото залила у Фейсбук, а коли побачила реакцію на світлини, подумала: «Хм, якшо вийшло добре і народ зацікавлений на таке дивитися, то є додатковий стимул продовжувати». І пішло-поїхало. Виходить так, що результати надихають на нові результати))

– Часом кут заломлення світла, обставини і фантазія фотографа призводять до цілком неймовірних результатів на фото. Що найабстрактнішого тобі доводилося побачити крізь призму калабаньки?

– Абстракції створює… вітер і дощ, як би дивно це не звучало. Гілки і стовбури перетворюються на якісь химери, людські постаті нагадують привидів. Якщо в калабані штиль, то об’єкт постає в ній таким, яким він є, без «сюрпризів». Оскільки дуже рідко вношу якийсь постановочний елемент у кадр, то в таких випадках калабаня і все, що в ній, – таке, як у реальності. А от вітер і краплі дощу «малюють» неймовірні речі. В понеділок, до прикладу, під час дощу надумалася прогулятися набережною. І коли вже поверталася в редакцію, вирішила зазнимкувати у водоймі віддзеркалення містка на набережній. Падав дощ, вітер так нічогенько подував, ну а я тим часом клацнула. Скинула знимку на монітор, дивлюся, а воно вийшло, як картина ледь розмазана, ніби пензлем мальована. От і ще одна абстракція: дощ+вітер.

– Коли відображення у воді стало твоїм «робочим середовищем»?

– Вся ця калабанна фотоісторія розпочалася 7 лютого 2013 року.

– Де це відбулося вперше, пригадуєш?

– Якщо не «бреше» дата зйомки, яка «вибиває» на моніторі, то першою була знимка отого красивого ліхтаря біля «Березолю», 15:46.

– Навіщо це тобі?

– Подобається результат. Він регенерує настрій, тренує око і просто приносить задоволення. І це для мене – головне. Плюс це нове поле для експериментів, що теж важливо. Калабані відволікають від рутини, від типових пейзажів, портретів. Так, там теж можна експериментувати, бавитися, але тут цікавіше. Тут вода не стоїть на місці, тут калабаня не капризує і не корчить гримаси, тут результат, зрештою, не прогнозований. Вона просто є, розіллялася і “лежить” собі, як дзеркало, під ногами, допоки сонце не висушить.

– Можеш дати нашим читачам технічні поради, яким чином робити правильну зйомку відображень у воді?

– На початках треба «ловити» відображення на воді в час, коли вітер не псує чіткість зображення. Головне, аби фотоапарат фокусувався не на боках калабані, бруківці чи інших сторонніх предметах, а на самій поверхні води, тоді зображення, що в ній, вийде чітким. А так для для знимки треба калабаню, світлу пору дня і щось біля калабані – людину, дерево, споруду. Спершу треба побачити очима те, що хочеш фотографувати, тоді присісти, за потреби – прилягти, порачкувати, настроїти фотоапарат і клацнути. А на моніторі – перевернути догори дригом. А решта правил хорошого знімка можна знайти в інтернеті на кожному кроці: це правила третин, «золотого перетину», діагоналей, діагонального «золотого перетину». Порад початківцям в неті, як кажуть, до «стиглої мари і трошки». Треба тільки сісти, поклацати пейзажі, «набити око» і братися за калабані.

Тобто у фотографуванні, як свідчить мій досвід, накладається два аспекти: вміння швидко скомпонувати кадр і везіння з калабанею. Не всі калабані можна фотографувати: у багатьох нічого, крім неба, не буде. Хоча і тут, в принципі, не проблема: можна зробити «постановочний» кадр, а може пощастити, і в небі пропливатиме хмаринка химерної форми. Все відносно. Трохи уміння, трохи везіння, а трохи фантазії – і знимки вийдуть файні. У мене он вийшло незле, хоч я й не фотограф.

Запитувала Ірина Юрко.