Ховзка зимова пора у Тернополі (фото)

Кожна пора року розставляє свої акценти. І як тут, стоячи майже перед обличчям весни, не згадати про зимове відчуження, ховзкість, з’їджання, так, ніби наслідуючи непевні рухи тіла, непевним є й око – вихоплює хаотично деталі, що, наче зіщулилися від холоду, аби можна було сховати їх в напівсні та теплій дрімоті.

Зимове місто – нагода спостерігати зміну в знайомому, чути нові звуки, виділити нові складові, забути про відоме. Це огорожі, чиї вигині підкреслені монолітом білого, притрушені снігом сходи, лід на деревах, бурульки, що звисають, як френзлі, чи, як скельця на лампі – але в тому їхньому стані, в якому вони бувають лише перші кілька днів після прибирання, коли виблискують, а не тьмяно доживають віку, як радянські раритети.

Отже, ми підійшли до цікавої особливості зими – це чистота, можливо, навіть стерильність, вичищеність, ну але не непорочність, це кришталевість. Це звуки – дзвінкі та гострі, як біль від холоду у пальцях. Звук як падає щось металеве і ще довго потім бринить у вухах. Навзагал же метал робиться таким вихолодженим, що й торкатися страшно, а вікна ше жаданішими – особливо вечорами в їхньому теплому світлі можна грітися та йти на їхній позив, як до маяка, що точно вкаже дорогу.

І хочеться, як ті собаки, вгріватися в теплих нутрощах будинку – пружних гвинтових сходах, килимові кахлі. Тоді внутрішній простір під’їздів як ніколи асоціюється з теплом і вмиротворенням, бо нарешті можна відігріти пальці. А відтак не поспішаючи розглядатись і цю можливість цінуєш.

Тому зимове бачення – нагода віднайти те, про що забуваєш чи не помічаєш, схопити його, як м’яз, і добряче помасажувати.

Анна Золотнюк.