Чомусь у нас не прийнято говорити, як українські військові знищують російських окупантів, але народ має знати, що наша армія здатна іти вперед, –Христина Феціца

Ми розповімо про волонтерку, яка не втомилася від війни. Навпаки, людська байдужість змушує її бути ще активнішою і шукати способи допомоги українським воїнам.

Христина належить до категорії людей, які щодня, як мінімум, – телефонують чи пишуть на фронт українським воїнам. Як мінімум – один раз на місяць везуть зібрану допомогу в Луганську або Донецьку область. Не кажучи про вантаж, який пересилається поштою. До того, вона ходить на роботу, займається благодійністю в мирній частині країни і намагається знайти час для сім’ї та рідних.

Нещодавно Христина закінчила навчання в одному із державних вишів і отримала погони лейтенанта Збройних сил України.

Я ПРИГАДУЮ ОДНУ БАБУСЮ, ЯКІЙ БУЛО ПІД 90 РОКІВ, ПРОТЕ ВОНА ПРИХОДИЛА ДО НАС ІЗ СВОЇМ 70-РІЧНИМ ХВОРИМ СИНОМ І КОЖНОГО МІСЯЦЯ НАМАГАЛАСЯ ДАТИ НА АРМІЮ ХОЧА Б СТО ГРИВЕНЬ

– Христино, ти живеш у Тернополі, займаєшся улюбленою справою. І тут- війна. В принципі, стріляють аж під Донецьком, Луганськом, але чи було відчуття, що все можна втратити?

– Розуміння, що наша країна змінилася, було уже в Києві, взимку 2014 року, коли сотні тисяч людей сказали кільком представникам влади, що не можна розмінювати країну у власних інтересах. В мене була надія, що з нашою Перемогою на Майдані – в Україні настане мир, проте, коли українські воїни, в чому попало, поїхали на фронт і почали просити допомогу: їжа, одяг, засоби захисту, я зрозуміла, що потрібно включатися. Це країна, в якій я живу, неважливо, що від зони бойових дій до Тернополя – тисячу кілометрів, ворог для всіх один.

– Чим ти займалася на початку війни? Була держслужбовцем, мала свій бізнес чи ..?

– Надавала юридичні послуги, займалася супроводом документів, простіше кажучи – на життя мені вистачало. Але в мене не було якоїсь цілі – жити тільки для себе. Ще до війни, коли це не було “мейнстрімом” – я по-різному допомагала дітям, які проживали в дитячих будинках. Проте тодішня благодійність, не афішувалася – це було моє внутрішнє покликання.

З початком бойових дій небайдужими громадянами у Тернополі був створений Логістичний центр, до якого долучалися тисячі людей, і ми разом надавали допомогу українським воїнам, переселенцям та соціально незахищеним верствам населення. Тодішнє волонтерське явище як таке просто вражало. Прості громадяни міста і області приносили теплий одяг для наших захисників. Я пригадую одну бабусю, якій було під 90 років, проте вона приходила до нас із своїм 70-им хворим сином і кожного місяця намагалася дати на армію хоча б сто гривень. Для них ці гроші були надзвичайно потрібні, проте старенькі люди, які пам’ятали розповіді про війну, а бабця можливо і бачила її, – не хотіли, щоб в їхній край знову прийшли бойові дії.

– Говорячи відкрито, тернополяни боялися, що прийдуть росіяни і вони все можуть втратити…

– Напевне так, страх був у людей. Особливо, коли вони дивилися на переселенців з Донеччини, Луганщини, які страждали від банальних проблем і потреб, було розуміння, що не можна допустити ворогів сюди. Вони мають житло, роботу, проте в разі бойових дій в них буде тільки можливість взяти невелику валізу.

На даний момент, Тернопіль – це красиве місто, яке постійне розвивається. Проте його жителі переважно забули, що на східних кордонах точаться бої з московськими окупантами і небезпека отримати розриви мін у Файному місті чи області, залишається.

Скажу знову цинічно, інколи думаєш, якби кілька бомб чи мін упали десь в мирних регіонах України, то люди нарешті прокинулися б від байдужості, від “ми їх туди не посилали і “какаяразніца”…

– Які найбільші суми жертвували меценати на допомогу українській армії, добровольцям?

– Зовсім недавно мені один чоловік пожертвував 95 тисяч гривень на снайперський приціл, що на даний момент велика рідкість і такого роду пожертви, не носять локального характеру. Скажу чесно, що в нас не було людей, які жертвували по 20 тисяч доларів. Але наша сила була в кількості, люди йшли, йшли – всіх об’єднувала небезпека перед російським агресором. Хтось давав тисячу доларів, бо міг собі дозволити, інші давали сотню гривень, хоча вони для них могли бути критично важливі у їхньому становищі.

Розумієш, допомогу фронту і нашому Логістичному центру не можна вимірювати тільки грошима. Десятки людей надавали транспортні послуги, як в Тернополі, так і в зоні бойових дій.

З нами працював хлопець Олександр, який ніколи не бажав, щоб ми про нього розповідали. Він заправляв автомобіль, який їхав на фронт, ремонтував, долучався до загрузки машини і все за власний рахунок. Сашка один з небагатьох, який їздив сам на фронт, бачив все, що там відбувалося. Він знаходив час, незважаючи на велику зайнятість і бізнес. Подібних підприємців і підприємств було чимало.

Різними правдами і неправдами на початку війни ми закупляли з допомогою хороших людей шоломи, бронежилети відправляли на фронт. Таким чином вдалося вберегти не одне життя. На початку – це були важкі “корсари”, за які ми платили від шести до десяти тисяч гривень.

У нас були люди, які шили спальні мішки. Хлопці телефонували з фронту на телефон гарячої лінії Логістичного центру і дякували за них.

Правда були випадки, коли нам телефонували не тільки українські воїни. Лінія фронту тоді змінювалася і моментами до рук російських найманців попадали наліпки Логістичного центру, де були вказані наші номери телефонів. Вороги дзвонили з погрозами, з метою принизити. Проте, ми все пережили і продовжили допомагати нашим бійцям.

– Ваша волонтерська організація займалася різними видами допомоги?

– Все, чого потребували українські захисники – ми їм надавали. Не просто передавали, а намагалися забезпечити найкращим. Притому, перед тим, як щось давати хлопцям, ми намагалися впевнитись, що речі якісні. Представники Логістичного центру їздили на полігон і самі перевіряли плити до бронежилетів. Нам було важливо, щоб бронежилети витримували, хоча б удари від мінімальних калібрів. Ми робили величезну кількість акцій, щоб зібрати кошти і найголовніше – привернути увагу до проблем війни.

Я чогось дуже пригадую бої за Луганський аеропорт і один неприємний момент, який пов’язує з ними. Ми передавали мішки для збору наших загиблих воїнів. Ненависть до окупантів просто накриває мене, коли згадую, як українські десантники збирали рештки вбитих побратимів.

Коли привозили загиблих бійців з Тернополя чи області, ми зустрічали їх, і тоді приходило розуміння, що війна дихає просто в обличчя.

Місто все ридало, коли доводилося зустрічати загиблого Грізлі, Героя України – Вітю Гурняка. Це був цвіт нації, який пішов захищати Україну від московського супостата.

– Як тоді сприймалися тобою ті, хто втікав від війни, говорячи, що це не “їхня справа”? Адже були такі, які виїжджали за кордон або переховувалися від мобілізації в лісі чи деінде.

– Особисто я не зустрічала таких, але чула від чужих матерів, які говорили, що все зроблять аби не пустити свою дитину на війну. З одного боку, я б хотіла зрозуміти їх, адже кожна мама носить під серцем свою дитину, виховує не для того, щоб вона потім загинула. Проте в таких же матерів були сини, які втікали на фронт, залишали усіх, щоб воювати з російським агресором.

Тут мені на думку приходить син відомої громадської діячки Лесі Орляк, Сашко. Як тільки хлопець отримав повістку на фронт, то не ховався, а пішов на війну. Прекрасно знаючи, що його там може чекати.

Я бачила Олександра перед загибеллю в Дебальцевому, коли приїжджала до них. Він стояв у шапці-вушанці, усміхнений, трішки брудненький, проте позитивний. Не зважаючи, що неподалік стріляли російські танки, ГРАДи.

МЕНЕ ДОТЕПЕР ДРАТУЮТЬ ФЕЄРВЕРКИ В МИРНОМУ МІСТІ. АДЖЕ МИТТЄВО ПАМ’ЯТЬ ПЕРЕНОСИТЬ МЕНЕ ПІД ЗВУКИ АРТИЛЕРІЇ 152-ГО КАЛІБРУ.

– Тепер в тебе є поділ на героїв і навпаки?

– В нашій країні війна, розумієш. Там, у східних регіонах України, відбуваються дуже страшні речі. Бійці моментами роблять фантастичні діла, щоб нога ворога не просунулася в напрямку Києва і ситуація в нашій країні не дестабілізувалася, не кажучи уже про російські снаряди в Дніпрі, Черкасах, Тернополі…

Мене дотепер дратують феєрверки в мирному місті. Адже миттєво пам’ять переносить мене під звуки артилерії 152-го калібру.

– В нас не прийнято виносити проблеми із певних соціальних кіл: сім’ї, родини, організації, структури, щоб не нашкодити. Але будьмо  відвертими, були такі “волонтери”, які просто наживалися на війні. Коли хтось віддавав останнє, щоб купити шолом, інші їхали, щоб вивезти награбоване або привласнювали волонтерські кошти…

– Волонтери – це звичайні люди, тому не дивно, що трапляються і нехороші серед нашого кола. Більшість з них відсіялися після 2016 року, проте неприємних історій вистачає.

На початку війни в ряди добровольців, ЗСУ подекуди йшли бійці, які мали за плечами кілька років тюрми, неблагополучні сім’ї. Багато з них пішли воювати, ховаючись від кримінального переслідування. Уже будучи на фронті, вони виконували найбільш чорну роботу: в розвідку сходити, зайти в тил окупантам, перерізати горлянку московському покидьку.

Воюють відчайдухи, люди, які здатні на нестандартні думки, вчинки. Що стосується волонтерів, тут трохи інший бік медалі. Ти добровільно береш на себе обов’язок допомагати певним людям, організаціям.