Надійка Гербіш: «Із Тернополем у мене особливі взаємини»

Про улюблені, знакові та пам’ятні місця розмовляю із письменницею та перекладачкою Надійкою Гербіш. І хоч тепер Тернопіль для неї є своєрідною буферною зоною (бо мешкає в Польщі), все ж із ним, каже, склалися особливі стосунки.

— З чого для тебе почався Тернопіль?

— Я народилася у Збаражі, до Тернополя ми з мамою переїхали, коли мені було мені було шість чи сім років. Тож Тернопіль для мене почався з Дружби – саме там ми жили. Коли я була у восьмому класі, ми переїжджали на Східний. Для мене це була ледь не трагедія, бо здавалося, що Дружба — єдиний гарний район міста. Центр, Новий Світ, Сонячний – були мені абсолютно чужим і не-Тернополем. А Дружба — це ж став, гідропарк, зоокуточок, педагогічний, скверик на Миру, підвісний міст, який так любила. А як мені подобалася бруківка, якою вистелена дорога повз став – коли автобус чи тролейбус проїжджав нею, салон починало трусити, і я одразу ставала щаслива-щаслива, бо це означало, що їду додому, а коли виїжджала з Дружби, мені ставало некомфортно й незатишно… Дружба до сьомого класу для мене була уособленням концентрованого щастя. І, якщо Збараж був місцем, де я народилася, де мешкали дідусь з бабусею, був місцем певного закорінення, то Дружба була уособленням дому, весь цей район був моїм подвір’ям. Коли переїхала звідти, здавалося, наче вирвалася з корінцями. Мені важко пояснити те відчуття, коли в підлітковому віці тебе забирають з місця, де виросла, з яким пов’язано дуже багато.

— А нині?

— Зараз найбільше люблю Центр. Мені дуже подобається катедра, особливо здалеку. Так само, як більшості тернополян і нетернополян, мені подобається Валова (отак, з наголосом на першому складі). Коли хтось каже із наголосом на другому, кажу, що в себе в Києві чи Львові можете наголошувати як хочете, а тут таки Валова (сміється – А. З.) Люблю Театральну площу. Там я малою годувала і ганяла голубів, хоча ганяла менше (сміється – А. З.). А тепер вже Дануся і годує, і ганяє. Їй дуже подобається, як вони літають, вона бігає за ними, просить купити їй кульки, аби змогла полетіти з ними.

Дуже гарні спогади пов’язані з альтанкою над ставом біля пологового. Хоча всередині вона не красива – пописана й іноді у ній смердить. Коли лежала в пологовому, часто приходила туди. То була зима, багато процедур, у палаті мені бракувало особистого простору, домашнього затишку… Тому йшла в альтанку, і  там снувала собі уявний затишок, дивилася на став, говорила з Богданкою…

Нині Тернопіль для мене — буферна зона, бо приїжджаю сюди у справах або з презентаціями. Через те ціную місця, де можна спокійно поїсти та поспілкуватися з друзями.

— А що ти показувала Богданці?

— Книгарню «Є», катер, піцерії, бо вона любить піцу… З малою дитиною я почала потребувати комфорту. Тому багато закладів, які раніше подобалися, різко перестали подобатися, якщо вони не були чайлд-френдлі. Книгарні Богданка дуже любить. Щойно приходимо, бере стільчик, або ж вмощується на поличку чи підлогу, і починає «читати» книжку, з головою занурюється в той світ. Якось, коли вона була ще менша, я з кимсь заговорила, дивлюся – Данусі нема, почала гукати – не відгукується. Шукаю, де ж вона. А вона сіла на стелаж із книжкою, і навіть не чула, як я її гукала.

Близько трьох років тому ми бачили в Центрі клоуна, і він їй дуже запам’ятався, одне з перших її слів було «дядя кам» – дядя клоун. Тепер, коли їдемо в Тернопіль, запитує, чи побачимо його, і щоразу замучується, бо його нема.

— Розкажи про частинку тернопільського парку на обкладинці американського бестселера…

— Якось мене попросили перекладати для корейців, котрі хотіли зустрітися дітками-сиротам. Я погодилася. Вони не могли багато заплатити і лиш покривали витрати на дорогу. Але і це для мене було дуже важливо, бо в той час я жила у Збаражі, а в сімейному бюджеті не було коштів на додаткові переїзди в Тернопіль. Щоби зекономити, ходила пішки. І ось одного разу я приїхала до Тернополя, вирішила перейтися на Східний через парк Національного відродження. То був осінній ранок і промені сонця, проходячи крізь гілки, прорізали туман. Сфотографувала цю мить, а коли вдома розглядала світлину, вона мені не дуже сподобалося. Але то був файл великого розміру – і це врятувало його від «кошика». Залила на фотобанк. Цю фотографію гарно купували, а потім її придбали для обкладинки книжки, котра стала бестселлером за версією «Нью-Йорк Таймс». Так частинка Тернополя потрапила на обкладинку бестселлеру. Як на мене, це історія про те, коли вибираєш послужити й допомогти, а Бог у свій спосіб допомагає тобі.

— Чи радісно тобі повертатися до Тернополя?

— Так. Дуже. Це одне з улюблених місць. Не те, щоби найулюбленіше — у мене географічна поліаморність — я люблю багато міст. Ось Забараж для мене рідний. А з Тернополем у мене тривалі романтичні взаємини — щоразу з ним ніби вибігаємо на побачення. Мені цікаво тут, це місто не набридає, бо щоразу це нова зустріч. Крім того, Тернопіль – це спогади, тому сюди хочеться повернутися. Мені тут комфортно, бо є з ним про що поговорили, що згадати. І, якщо місто ходить ногами людей і говорить їхніми вустами, то воно мене теж любить, бо тут живе багато людей, котрі мене люблять.

Анна Золотнюк.

Фото з Надійкою: Марина Малиновська.

Інші світлини Надійки Гербіш.